Хрупчик Іван Васильович

Шлях до подвигу – Івана Васильовича Хрупчака

Нам випало жити у непростий час, наповнений бурхливими і неоднозначними подіями. Ми стаємо свідками героїчних вчинків, безмежної жертовності, високої шляхетності, що насамперед виявляються у справі захисту державної цілісності України. На тлі драматичних і трагічних подій приходить усвідомлення, що справжні Герої живуть поруч, із ними можна зустрічатися і спілкуватися, вони є рушійною силою новітньої історії.

Прикладів справжнього патріотизму так багато, що виникає потреба усе зафіксувати, вписати свою сторінку в історію незалежної України. А ще – необхідність донести до нащадків дух справжнього патріотичного піднесення, який панує всі ці роки боротьби за суверенітет України.

Довгий тернистий шлях становлення української державності усіяний стражданнями і щастям, поразками і перемогами, падіннями і злетами, зрадами і вірністю, ненавистю і всепереможною любов'ю. Усім відомі імена борців за незалежну Україну, справжніх патріотів від минувшини і до наших днів: Данила Галицького, Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Михайла Грушевського, Лесі Українки, Володимира Винниченка, Степана Бандери, Олени Теліги, В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса, Євгена Сверстюка. А скільки безіменних героїв упало на ратному полі, у праведній боротьбі! Та їх жертви не пропали дарма: Україна стала незалежною! У 1991 році  24 серпня в Києві відкрилася позачергова сесія Верховної Ради України, на якій було ухвалено Акт проголошення незалежності України. На політичній карті світу з’явилася нова незалежна держава – Україна ,

Та виявилося, що рано ще радіти перемозі нашої незалежності, адже явні і приховані вороги не заспокоїлися, усілякими способами шкодили нашій державності. Листопад 2013 – лютий 2014 р.р… «Революція гідності», події на Донбасі… Врешті-решт у 2014 році Російською «імперією зла» нашій державі було завдано підступного удару в спину: розпочались агресивні військові дії з метою захоплення українських територій, знищення України як держави. Війна на Сході України — збройний конфлікт, розпочатий російськими загонами, які вторглися у квітні 2014 року на територію українського Донбасу після захоплення Російською Федерацією Криму, серії проросійських виступів в Україні і проголошення «державних суверенітетів» ДНР та ЛНР. Конфлікт набув характеру міжнародного і став продовженням російської збройної агресії проти України. За географічним масштабом він є локальним і охоплює частини Донецької і Луганської областей України .

Та ворогу не дісталася легка перемога. Після вторгнення окупантів увесь свідомий український люд виступив у єдиному прагненні захистити свою, таку вистраждану, державність. Спільними зусиллями, за неймовірно короткі строки було створено сильні, устаткованні сучасною військовою технікою, Українські Збройні Сили. Виник потужний волонтерський рух, що став великою підмогою для захисників. Цей період, як лакмусовий папірець, виявив тих, хто по-справжньому вболівав за долю країни, хотів для неї кращого майбутнього, а хто був користолюбним пристосуванцем або байдужим спостерігачем. З того часу і до наших днів рушійною силою успіху в боротьбі за незалежність були і залишаються прості люди: солдати, волонтери, звичайні юнаки і дівчата, люди, які живуть поруч і нічим особливим не вирізняються. Та, як виявилося, саме вони і здатні на героїчний вчинок, подвиг в ім'я Вітчизни. Таким виявився і наш односелець Іван Хрупчик, скромний і непримітний 23–річний юнак, який загинув 23 жовтня 2016 року на Донеччині під час виконання бойового завдання. У тяжкий для країни час він узяв до рук зброю, обрав нелегкий і небезпечний шлях воїна, знаючи, чим він може закінчитися…

Народився Іван Васильович Хрупчик 29 січня 1993 року у селі Судче Любешівського району Волинської області і був п'ятою дитиною в сім’ї Василя та Ольги Хрупчиків. Крім нього, в батьків були Світлана, Людмила, Василь, Ніна, пізніше ще народилася Надійка. Діти зростали з мамою і татом, а ще були зігріті любов'ю і турботою бабусі Надії та дідуся Івана, на честь якого і назвали хлопчика. У місцевому храмі хлопчик розпочав свій шлях християнина під Покровом Святої Параскеви Сербської. Тут, у цьому ж храмі, і відспівували його, виряджаючи в останню дорогу…

У мальовничому куточку села Судче на вулиці Прогінській хлопчик ріс, широко відкритими очима вбираючи принади навколишнього світу. Тут він пізнав перші дитячі радощі і прикрощі, навчився дружити, любити, радіти, співчувати і турбуватися про інших. Дитинство Іванка було таким, як і у всіх сільських дітей: звичайні розваги залежно від пори року, а між ними – обов'язкова допомога батькам. Особлива любов була у нього до коней, яка проявилася дуже рано. Рідні згадують, як він маленьким радів, коли його катали на конику. Як і всі хлопчаки, любив збирати гриби, рибалити, купатися, навчився добре плавати. А ще – грати у «войнушки»… Знали б ті діти, що через роки їх товариш не побоїться вибрати справжню війну… Можливо, свою роль зіграли і розповіді дідуся про свої фронтові дороги у Другій світовій війні та спогади товаришів тата – учасників війни в Афганістані.

Напевно, саме в той період життя, у цьому ранньому віці і зародилася його всепереможна любов до всього живого, до рідної землі і людей. Кожен, хто його тоді знав, згадували його щирість і відкритість, любов до близьких і до всього світу.

У 2000 році Іван Хрупчик розпочав навчання у 1 класі загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. с. Судче. Першою вчителькою була Домашич Надія Іванівна, класним керівником - учитель географії Герасимчук Олена Степанівна. У школі він пізнав справжні уроки патріотизму, які потім сформувалися в стійкі і принципові переконання. Знання про історичний шлях України до незалежності, розповіді про справжніх патріотів, самовідданих борців за кращу долю країни впали на благодатний грунт: у юній душі укріплювалися віра в перемогу, надія на кращу долю України та безмежна любов до неї.

У шкільному товаристві було цікаво і весело, а життя наповнювалося різноманітними справами і подіями, участь у яких давала безцінний життєвий досвід. Тут він знайшов справжніх друзів – Юрія Черевка та Богдана Фесика, з якими був нерозлучним усе своє (на жаль, таке коротке!) життя. Їх утрьох скрізь бачили разом, вони росли, підтримуючи один одного і, здружившись по-справжньому, вже не уявляли життя один без одного. Це ще раз доказує те, що Іван сповідував справжні цінності, адже не кожен може зберегти дитячу дружбу і пронести її через роки. Юрій і Богдан розповідають, що Іван умів дружити, був товариським, не конфліктним, не амбітним, легко мирився після непорозумінь, але й умів постояти за себе. Він був лідером серед них, до його думки вони прислухалися, адже був чесним, урівноваженим та поміркованим, умів знайти вихід із будь – якої ситуації. А ще Іванко був веселим, завжди усміхненим, налаштованим на позитив і добро. З ним було легко і просто, радісно і надійно, цікаво і затишно рідним, друзям і знайомим .

Його однокласники згадують, що був він активним у всіх дитячих іграх та різноманітних справах, не відставав від інших і в шкільних витівках (куди ж без них!). Багато позитивних емоцій дарувало проведення шкільних свят, у яких усі були активними учасниками, і серед них – Іван.

За роки навчання в школі Іван виріс і змужнів, став самодостатнім юнаком, здатним приймати виважені і важливі рішення.

Шлях до подвигу Івана Хрупчика продовжився в Любешівському технічному коледжі Луцького ЛНТУ, де після здобуття загальної середньо базової освіти у 2010 році вирішив продовжити навчання за спеціальністю «муляр-штукатур». За його плечима був необхідний багаж знань та усвідомлення свого місця в житті, відповідальності за свою долю. Юнакові хотілося самостійності, швидше стати на ноги, щоб можна було допомогти батькам. Адже не так просто і легко було їм виплекати, поставити на ноги шестеро дітей, та ще й у непрості 90-ті роки.

У коледжі розпочалося інше, майже доросле життя. З'явилися інші турботи, заняття та справи. І в коледжі Іван, Юрій і Богдан разом навчалися і проводили час. Друзі разом наполегливо оволодівали азами професійної майстерності, допомагали один одному. Тут же продовжував міцніти і патріотичний дух юнака: на заняттях викладачі формували любов до неньки–України, прагнення боротися за гідне і справедливе життя українців на рідній землі, потребу в усвідомленні свого місця та ролі в цій боротьбі.   

Після закінчення коледжу Іван Хрупчик, не знайшовши постійної роботи, змушений був шукати можливостей для заробітку, тому почав їздити на сезонні роботи. Крім того, допомагав односельцям, ніколи не відмовляв у їх проханнях допомогти, підсобити в чомусь. Зараз вони згадують тільки хороше про цього юнака, адже він брався до будь-якої роботи і виконував її на совість, був щедрим на щирість, відкритість, привітність і любов.

Усе життя Івана було наповнене любов'ю. Він любив своїх батьків, і любов ця була не на словах, а виявлялась у конкретних справах: назбиравши грошей, купив для них коня, щоб полегшити тяжку працю в полі. Любив своїх маленьких племінників і постійно купляв для них гостинці.

 Доля подарувала йому і справжнє кохання. Із чудовою дівчиною із сусіднього села він познайомився в коледжі. Мріяв створити гарну сім’ю, виховувати прекрасних дітей. На жаль, не збулося…

У процесі становлення особистості, змужніння і зростання сильнішала любов до рідної землі, України. Юнак, як і більшість свідомих українців, по– справжньому переймався долею України. У той час політична ситуація в країні стала напруженою, патріотично налаштовані сили почали активізуватися, і невдовзі вибухнув Майдан, а пізніше – розпочалося вторгнення Росії в Україну. На фоні цих трагічних подій росла тривога за майбутнє країни, своїх рідних, друзів, коханої.  Немає більшої любові, ніж віддати життя за ближніх своїх, за те, щоб їм спокійно і щасливо жилося під безхмарним небом.

Важко повірити, що в цьому скромному, невисокому на зріст хлопчині вирувала така буря справжніх почуттів, билося гаряче мужнє серце патріота, захисника. На людях він був досить стриманим і неговірким. На світлинах, яких залишилося після нього не так і багато, він завжди стурбований, серйозний, ніде не зафіксували його усміхненого і безтурботного – напевне, усвідомлював свою відповідальність за долю рідних людей.

Рішення прийшло саме собою. Про нього Іван не повідомляв нікому, і мало хто в селі знав, що він вирушив на Схід. Не чекав, доки йому вручать повістку, а за покликом душі і серця пішов туди, де вважав за потрібне бути у даний час.

Улітку 2016 року він підписав контракт на військову службу. Пройшов  "учебку", потім вирушив на Схід. Служив розвідником у 130-му окремому розвідувальному батальйоні в Донецькій області. Ще у вересні приходив у відпустку, відвідав усіх рідних, друзів, знайомих, ніби хотів попрощатися по-справжньому. Тоді в селі і дізналися про його перебування в зоні бойових дій. І ось жовтневого дня знову повернувся на поріг рідної домівки. Але вже востаннє….

У свої двадцять з лишком він став учасником бойових дій, у цей тяжкий час взяв у руки зброю, обрав нелегкий, небезпечний шлях воїна, знаючи, чим він може закінчитися. Захищав Батьківщину, свою родину, кохану дівчину і загинув, оберігаючи наш спокійний сон і мирне життя.

Людині властиво прагнути до ідеалу, рівнятися на кращих, прагнути до досконалості.. Здавалося, героїчні особистості – десь там, на недосяжній висоті… А, виявляється, герої – поруч, живуть разом із нами, у наш час, ходять тими ж стежками, якими ходимо і ми. За долю Івана хвилювалися рідні, друзі, товариші. З ними він підтримував постійний зв'язок. Спілкувалися і через соціальну мережу «Однокласники». Останній раз вийшов на зв'язок о 12 годині ночі в неділю, а під ранок було знайдено його тіло… Загинув Іван  23 жовтня 2016 р. під час виконання бойового завдання в районі смт. Луганське, Донецької області.

Спільне горе об'єднує людей. У день похорону до скромного обійстя Хрупчиків зійшлися всі односельці, приїхали представники влади, преси, військкомату, бойові побратими Івана. Перед Героєм стали навколішки. Його останню дорогу дівчата стелили квітами, хлопці тримали вінки, а домовину несли побратими. Серце і душу рвали печальні звуки похоронного маршу, ридання матері і сестер, схлипування багаточисельних односельців. Усім було невимовно жаль молодого життя, його нествореної сім'ї, ненароджених діток, осиротілих батьків, сестер і брата…

Час вибрав Івана Хрупчика. Його славне ім'я назавжди увійде в літопис села Судче. Щороку у день загибелі Івані Хрупчика живі квіти лягають на могилу Героя. Їх приносять рідні, учні Судченського ліцею, односельці, керівництво і представники Любешівської селищної ради, райдержадміністрації та районної ради. 23 жовтня 2019 року очільник громади О.Кух вручив директору ЗЗСО «Судченський ліцей» Валерію Панасюку книгу «Волинський небесний батальйон», в якій описані історії подвигів великих патріотів, котрі віддали життя за Батьківщину. Ця книга зібрала короткі життєписи загиблих на Донбасі волинян, в тому числі наших земляків з Любешівщини: Романа Корця, Івана Пасевича, Юрія Трохимука, Івана Хрупчика, які стали на захист нашої землі, нашої України.

12 жовтня 2017 року на фасаді приміщення Любешівського технічного коледжу Луцького національного технічного університету відкрили пам’ятну дошку Івану Хрупчику, а 30 січня 2018 року – меморіальну дошку пам’яті загиблого випускника на фасаді ЗЗСО «Судченський ліцей».

У 2017 році на території ЗЗСО “Судченський ліцей” з ініціативи директора Панасюка Валерія Сергійовича було висаджено яблуневий сад на честь загиблого героя, який і носить його ім’я - «Іванків сад». У кабінеті Захисту України створено Куточок пам'яті Івана Хрупчика .

Згідно рішення Любешівської районної ради від 20.12.2019 року № 36/22 присвоєно звання «Почесний громадянин Любешівського району» Хрупчику Івану Васильовичу( посмертно).

Рішенням Волинської обласної ради від 10.09.2020 року № 31/3 Хрупчику Івану  Васильовичу присвоєно звання «Почесний громадянин Волині» (посмертно) за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України. Членам сім'ї Героя вручено посвідчення та пам’ятні статуетки.

Ти жив чесно і залишив добру пам'ять по собі на земному шляху. Доземно схиляємо голови у скорботі перед твоїм добрим ім'ям.

Шлях, який обрав справжній воїн і захисник, є найсвятішим, найгероїчнішим, гідним справжньої людини. Життя і подвиг Івана Хрупчика є прикладом жертовного служіння рідній землі, своїй Батьківщині. Процес формування справжнього героя дав свої найкращі плоди – на героїзмі захисників Вітчизни виховуються справжні патріоти, на них рівняються, звіряючи свої справи і вчинки.

Пам»ять про Героя житиме у віках, адже народ завжди пам»ятає своїх найкращих людей, які заслужили на повагу і захоплення своєю відданістю рідній землі, непереборним прагненням боронити її до останнього подиху.

Спогади

Домашич Надія Іванівна, перша вчителька:

З перших днів навчання в школі Іванко старався не відставати від інших. Він виглядав чомусь беззахисним, вразливим, тому приходилося придивлятися до нього, частіше з ним говорити, проводити додаткові заняття. До часу закінчення початкової школи він став упевненим, сильним і свідомим учнем. Завжди брав активну участь у позакласних заходах, хоча й дещо губився на публіці. З Юрою і Богданом здружилися ще у початкових класах – зіграло роль те, що жили близько один від одного, і в школу та додому завжди ходили разом.

 Олена Степанівна Герасимчук, класний керівник (виступ з нагоди відкриття меморіальної дошки на фасаді ЗЗСО «Судченський ліцей»):

Всі учні в стінах школи залишають по собі пам’ять, адже це - їх другий дім. Добрим, чуйним і порядним, з посмішкою на устах запам’ятався Іван Хрупчик всім нам і однокласникам. Він не вмів кривити душею , серед однокласників не вирізнявся зразковим навчанням, але завжди був першим, коли треба було допомогти однокласникам, прибрати пришкільну територію чи скопати клумбу.

Це був юнак із щирим серцем і доброю душею. Він жив як умів, як підказувала його совість, як веліло його серце. Саме тому, напевно, коли Україна опинилася в біді, він добровольцем пішов боронити її територіальну цілісність.

Він – Герой, а ми будемо пам’ятати його. Адже він віддав своє молоде життя, щоб над нашим краєм небо було чисте, а поля колосилися зерном і щоб ніколи на землі не гинули солдати.

Сьогодні відбувається подія, яка болить. Адже школа, як рідна мати, виколисує і дає дорогу в життя своїм випусникам. Проводжає і чекає їх на зустрічі. А Іван сьогодні повертається до школи назавжди, але, на жаль, ми зможемо його бачити тільки на меморіальній дошці.

Від імені всього класного колективу хочемо висловити слова почуття і скорботи Вам, батьки. Ви поклали на вівтар свободи і незалежності України найдорожче, що у Вас було – свого сина.

Приходьте до цієї дошки в школі, в Іванків сад. Хай він символізує Вам ваших необцілованих і не виколисаних онуків, вашу важку, але таку гідну ношу -вашого сина- Героя.

Тетяна Степанюк, однокласниця:

Рідним і друзям і через роки болить незагоєна рана у серці.

В одному класі (2000-2010 р.) та після... Нас з Іванком в шкільні роки особлива дружба не єднала. Спілкувались на перерві між уроками. В ті учнівські роки інтернет та смартфони тільки почали з'являтись, тому на перервах ми грали в «квадрат», «слона», «хованки», «квача». Була популярна анкета, якою ми всі один з одним обмінювались, Іванку я її не пропонувала, щоб він записав. Одного разу я її забула під партою, на наступний день і через день я її не знайшла. Через тиждень часу знаходжу під партою, гортаючи, - бачу Іванкову фотографію та відповіді на всі мої запитання. Дружив він більше з Богданом та Юрою. Інколи вони троє могли пропустити всі уроки.

У 2010 році ми разом покинули стіни рідної школи. Зустрічались переважно на свята. Був такий випадок, коли Іван ризикував собою заради мене, ще тоді він показав свою мужність та відвагу. Будучи в зоні АТО, часто мені відписував. Востаннє я його бачила 1 чи то 2 його останнього жовтня, коли він був у відпустці. Говорили з ним довго, він розповідав, що ще трохи там побуде, а далі мав плани влаштовувати життя в селі, говорив, що закоханий.   

Вибач, Іване, що не провела тебе в останню дорогу... Людина живе рівно стільки, скільки живе пам'ять, тому ти з нами назавжди!