Яницький Олександр Ігорович

Дата народження:

23.12.1991

Дата загибелі:

08.09.2022 (30 років)

Місце народження:

Україна, Чернігівська область, Ніжинський район, Носівка

Місце проживання:

Україна, Київ

Місце загибелі:

Україна, Донецька область, Покровський район, Новомихайлівка

Місце поховання:

Україна, Чернігівська область, Ніжинський район, Носівка

Військова служба:

Стрільць-санітар 1-го десантно-штурмового взводу 9-го десантно-штурмової роти, 3-го десантно–штурмового батальйону, військової частини А0224

Позивний:

Яник

Нагороди, відзнаки:

Орден "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно)

«Захисник людей»

Олександр Ігорович Яницький народився 23 грудня 1991 року у Носівці.

З 1998 по 2009 роки навчався в Носівському навчально-виховному комплексі "Загальноосвітній навчаний заклад-дошкільний навчальний заклад" І-ІІІ ступенів №3 (нині Носівська гімназія №3). Після випуску вступив до Чернігівського інституту економіки та управління.

До повномасштабного ворожого вторгнення працював у Києві, але потім покинув цивільну роботу та був мобілізований 2 липня 2022 до лав ЗСУ.

На військову службу потрапив на посаду стрільця-санітара 1 десантно-штурмового взводу 9 десантно-штурмової роти, 3 десантно–штурмового батальйону, військової частини А0224 — 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Після двох місяців перебування на передовій у зоні проведення бойових він загинув. Оскільки підтвердження особи загиблого потребувало молекулярно – генетичної експертизи, Ніжинського РТЦК та СП м. Носівка надійшов документ - постанова про визнання тіла загиблого військовослужбовця Збройних Сил України як солдата Яницького Олександра Ігоровича. Всі до останнього сподівалися, але, на жаль.

8 вересня 2022 року під час виконання бойового завдання в ході ведення бойових дій загинув в районі населеного пункту Новомихайлівка, Донецької області, залишившись вірним присязі у бою за нашу Батьківщину, виявивши стійкість і мужність у забезпеченні оборони України, захисту безпеки населення та інтереси держави у зв’язку з військовою агресією росії проти України.

В смутку залишилася родина: дружина Анастасія та сини Ярослав (від першого шлюбу), Артем, Олександр, мама — Тетяна Степанівна та сестра Юлія з сім’єю

Похований Герой в Носівці на Спаському кладивищі.

Урочисто передано державну нагороду матері Героя, Надії Миколаївні. Орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно), присвоєний указом Президента України №466/2024, став свідченням незабутнього подвигу Олександра. Ця нагорода є визнанням його героїзму й відваги, його відданості військовій присязі та Україні.

В серпні 2024 року на фасаді корпусу Носівської гімназії №3 встановлено меморіальну дошку в пам'ять загиблому випускнику Вдячна пам’ять про життєвий подвиг Олександра житиме у наших серцях.

Олександр Яницький з Носівки загинув після двох місяців перебування на передовій

Джерело: Катерина Гавриш: Олександр Яницький з Носівки загинув після двох місяців перебування на передовій, Новини Ніжина, 17 листопада 2023

Рідні з такою втратою до цього часу не змирилися, а дружина назвала сина на його честь.

Олександр… У перекладі з грецької це ім'я означає «Захисник людей». Скільки їх, цих мужніх та відважних воїнів-Олександрів й багатьох інших, з не менш благородними й достойними іменами, сьогодні захищають українську землю й усіх нас на гарячих фронтах запеклої українсько-російської війни. А скільки молодих, красивих, успішних вже згори, зі строю безсмертного Небесного воїнства допомагають своїм земним побратимам тримати над нами небо.

Дитинство та шкільні роки Олександра Яницького пройшли у Носівці. Тут, на її вербівській околиці разом зі своїми численними друзями крутив педалі улюбленого велосипеда, ганяв м'яча на шкільному стадіоні, брав участь в олімпіадах зі своєї улюбленої математики, до яких готувався разом зі своєю вчителькою Катериною Миколаївною. Звідси проліг його шлях до Чернігівського інституту економіки та управління, куди без проблем вступив на факультет економічної кібернетики, а пізніше і до столиці,де завжди є більше шансів знайти роботу та, відповідно, й заробіток.

Сашку пощастило встократ, бо тут він знайшов ще й своє особисте щастя – майбутню дружину Анастасію, створив свою нову родину, в якій незабаром народився синочок. Хоч власного житла у Яницьких тут не було, зате в молодій родині панувала любов та гармонія і де, власне, центром їхнього родинного Всесвіту був Артемчик. Працюючи в роз'їздах, Сашко завжди як на крилах поспішав додому, знаючи, що там його з нетерпінням чекали його найдорожчі, для яких ладен був небо прихилити, аби тільки у них все було добре. Саме тому вже наступного після початку повномасштабних бойових дій, як справжній чоловік і патріот, Олександр відразу ж відправив Настю з Артемом до її батьків на Вінниччину, а сам пішов до військкомату. Досвіду армійської служби через проблеми зі здоров'ям у чоловіка не було, тож отримав відмову. Відтак ще якийсь час Олександр залишався в майже ізольованому Києві, працював та займався волонтерством.

Після того, як наші війська відігнали ворога від Києва, змусили з ганьбою покинути тимчасово окуповану ними території Чернігівщини та Сумщини, додому повернулися й Настя з Артемом. Але українська земля продовжувала здригатися від ракетних та бомбових ударів, ворожа русня продовжувала нищити все навколо і Сашко просто не міг бути стороннім спостерігачем, як проливається кров наших воїнів, цивільного населення, а найстрашніше – ні в чому не винних діток і знову пішов до військкомату. Після восьмої відмови приїхав у Носівці і вже тут був зарахований на службу.

Своє перше військове злагодження Олександр проходив у Житомирському навчальному центрі, звідти відразу ж перекинули Донеччину, під Краматорськ. Радів, що воювати доведеться у 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Спочатку обіймав посаду стрільця, затим став навідником БТР, бо, як сам казав, «хочу знищити їх максимально багато, сам, особисто, щоб не було повернення до Києва, щоб не було знову Бучі й Ірпеня.».

– За словами бойового побратима Олександра, водія-механіка їхньої бойової машини Володимира, того дня їм випало надзвичайно складне завдання – зайняти й утримувати позицію з північного флангу від Мар'їнки в районі Новомихайлівки, – розповідає сестра Олександра Юлія. – Зробити це було дуже важко вже тому, що перед нашими бійцями стояли добре озброєні оскаженілі найманці з впк «вагнер», які буквально поливали наших хлопців вогнем з усіх можливих видів озброєння. Але ж цей Сашко. Він не міг відступити там, де інші боялися. Один з таких обстрілів і став для нашого Сашка – «Яника» – останнім.

Пізніше побратими казали, що смерть брата настала миттєво. Осколкове поранення в голову. Хлопці намагалися відразу забрати його тіло з поля бою, але вогонь був настільки щільним, що зробити це не було жодної можливості. Тільки через дві доби під покровом ночі їм вдалося повернутися на позицію й забрати загиблих.

– Два місяці і тільки встиг повоювати, – не може стримати сліз мама, Тетяна Степанівна. – Хлопці, побратими сина казали, що їм завжди повторював, щоб були обережними, під ноги постійно дивилися, щоб на міну не натрапити. А воно, бач, до самого смерть з повітря прилетіла.

– Сниться він мені, – веде далі згорьована жінка, – але жодного разу про свою загибель не казав. Ще побачимося, каже, будете мене глядіти. Може, то помилка яка й живий наш Саша. Може, у полоні десь, з амнезією.

Материнське серце рветься від туги за своєю кровинкою. Десь там, у її зболеній душі ще жевріє остання примарна надія на його порятунок та щасливу зустріч. Бо тоді чого впізнавати тіло сина довелося тільки за характерними ознаками отриманих несумісних з життям поранень (прилетіло в голову) та надалі за тестом ДНК. Саме це зараз непокоїть жінку найбільше: чому кров для тестування брали з пальця, а не з вени? Чому два місяці не могли зробити остаточний висновок? Може, теж сумнівалися?..

Понад рік не хоче змиритися з втратою коханого й Настя. Артемко до цього часу ще не знає, що його татко загинув. Кажуть, що на роботі. Хлопчик часто просить маму подзвонити до татка, щоб вже їхав додому, бо вони всі за ним скучили. І мама, і він, і його малесенький братик – за кілька днів до непоправного жінка повідомила Олександру щасливу новину – у них буде ще один син. Тож батько встиг дізнатися про цю щасливу подію і навіть поділитися нею зі своїми побратимами…

А, може, то про свого тоді ще ненародженого сина говорив Олександр у материному віщому сні, що вже внучка вона буде бавити та тішити? Бо ж коли бабуся вперше побачила малюка, малий Сашко (саме так назвала хлопчика Настя) дивився на неї такими схожими на синові очима…

Хоч Настя з дітьми зараз живе в Києві, Тетяна Степанівна у них дуже часта й бажана гостя. Відпрацює зміну – й до них. І вихідними теж справиться з домашніми та городніми клопотами і вже, дивись, лаштує гостинці на столицю. Там і донька зі своєю родиною проживає. Підтримують одне одного у своєму величезному, безмежному на весь світ горі. Перевідається з дітьми, побавиться з онуками й додому. Ці часті відвідини та перебування поміж людей хоч на якусь часину притупляють гострий материнський біль та тугу за дорогою втратою. Ось так, все життя трудилися, працювали, старалися, щоб діти та внуки ніколи ні в чому нужди не мали, будуватися надумалися – щоб сину з родиною було власне житло, а воно, бач яку домівку ця клята війна Сашку піднесла. Горбок землі, политий материними слізьми на міському кладовищі. Тепер для онуків старається.