Рогальов Олександр Михайлович

Олександр Рогальов народився 3 січня 1978 року в місті Прилуки. Дитинство провів у Варві, куди переїхала його родина. Зростав у люблячій сім’ї, яка прищепила йому чесність, порядність і силу духу. Вже з малих років він був активним та наполегливим – прагнув досягати поставлених цілей і ніколи не зупинявся на пів шляху. Спорт загартував його характер. Олександр брав участь у численних бігових змаганнях, де неодноразово займав призові місця. Його завжди вирізняла цілеспрямованість і бажання перемагати. Після школи він обрав шлях технічних наук. Спочатку здобув освіту в Ніжинському агротехнічному коледжі, де вивчав виробництво електронно-обчислювальної техніки. Потім продовжив навчання в Сумському державному університеті, опановуючи енергетичний менеджмент. Олександр був майстром своєї справи. Працював електромонтером в «Укртелекомі», а згодом став енергетиком на підприємствах «Лідер», «Форест», «Елеватор Агро», а також на заводі залізобетонних конструкцій Світлани Ковальської. Його поважали за професіоналізм, відповідальність і відданість роботі. У 1997–1999 роках проходив строкову військову службу, яка стала для нього важливим етапом становлення. Коли у 2014 році на українську землю прийшла війна, Олександр не залишився осторонь. Він вступив до лав прикордонних військ, розуміючи, що саме тут він потрібен найбільше. Це було важке рішення, але він завжди казав: «Я повинен бути там, щоб їх не було тут». Він воював не заради нагород, а заради майбутнього своєї країни та родини. Його дружина, Олена Рогальова, підтримувала цей вибір, адже знала: для нього честь і обов’язок завжди були понад усе. За службу він отримав почесні відзнаки:
🏅 Нагрудний знак «Учасник АТО»
🏅 Відзнака Президента України за участь в АТО
🏅 Медаль «Ветеран війни»
🏅 Відзнака «За службу державі»

Перед повномасштабним вторгненням Олександр працював за кордоном. Але як тільки ворог переступив поріг його країни, він без вагань залишив усе й повернувся до України. Його серце належало рідній землі. Він приєднався до 65-го окремого механізованого батальйону, що формувався на Чернігівщині, а згодом вирушив на передову. Бої під Бахмутом та на Запорізькому напрямку стали його наступними випробуваннями. Побратими знали його як надійного бійця з позивним «Волноваха». Він не лише майстерно воював, а й був талановитим командиром – очолював відділення регламенту та ремонту електро-спецобладнання. Його руки знали, як відновлювати техніку, а його серце – як підтримати товаришів. 12 серпня 2023 року, виконуючи бойове завдання, Олександр загинув під час артилерійського обстрілу ворогом населених пунктів Роботине та Мала Токмачка Запорізької області. Його серце зупинилося, але його справа продовжується. За свій героїзм він був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Олександр був тим, кого називають справжнім воїном. Він мав відкрите серце, сильний дух і незламну волю. У бою – сміливий і рішучий, у житті – добрий, чесний, турботливий. Його ім’я житиме в пам’яті рідних, друзів і побратимів. Він віддав своє життя за Україну, за кожного з нас. І ми маємо пам’ятати: такі люди не зникають – вони стають частиною історії, символом честі й боротьби. Герої не вмирають. Вони залишаються у наших серцях.

Матеріали підготували:

Александрова Анна та Метейко Альона, учениці 11 класу Прилуцького ліцею № 1 ім. Георгія Вороного, члени МАН