Курамшин Руслан

Наш Герой – Руслан Курамшин

Війна показала скільки хоробрих людей живе серед нас. Всі вони готові стати на захист країни за потреби, і навіть віддати життя. Одним із таких Героїв був Руслан Курамшин.

17 вересня 2022 спочатку на фейсбук сторінці «Волонтерської допомоги Любомль», а пізніше на сайті газети «Наше життя» з’являється інформація про загибель нашого земляка, жителя міста Луцька Руслана Курамшина. [ ]

Руслан Курамшин ( 7.01.79 – 16.09.22 ), уродженець Любомля. Середню освіту здобув у ліцеї №2., нагороджений золотою медаллю.

Руслан вступив в Луцький національний технічний університет на автомобільний факультет. Там же, у Луцьку, Руслан знайшов багатьох друзів та майбутню дружину. Після закінчення вузу герой цієї публікації певний час працював на автозаводі у Луцьку на лінії, де складали автобуси, пізніше – на різних автосервісах. Спеціалізувався на діагностиці, був хорошим фахівцем в електронних системах автомобілів. Кілька років також працював у Любомлі, мав свій бізнес. Пізніше сім’я перебралася до Луцька.

Ранок 24 лютого зустрів удома. Відправивши сім’ю за кордон, сам записався до тероборони. Займався військовою самоосвітою: читав багато про зброю та її використання, щоб бути готовим її використати. У червні героя мобілізували до війська. Спочатку навчався на одному з полігонів, а через півтора місяці розподілили по військових частинах. Служив Руслан у різних місцях: то далі від фронту, то ближче. У серпні його вперше відправили на «нуль», там упродовж тижня щодня копав окопи з побратимами для прикриття першої лінії на випадок відступу. У той час по них стріляли з усього, з чого тільки можна. Потім їх відвели від лінії фронту на відновлення, а 14 вересня знову відправили на Донеччину. А через два дні, навіть не встигши познайомитися з новою ротою, Руслан героїчно загинув під час ворожого артобстрілу.

Як повідомили у фейсбук-спільноті «Волонтерська допомога Любомль Волинь», кортеж з тілом Руслана Курамшина мав прибути до Любомля орієнтовно 20 вересня. Жителі міста з почестями і навколішки зустріли тіло полеглого воїна.

Панахида-прощання із полеглим Героєм відбулася 20 вересня о 12.00 год. у Храмі св. Архістратига Михаїла. [ ]

Люди з якими він проходив навчання розповідали, що за короткий час герой зарекомендував себе хорошою людиною. Ця втрата є великою втратою не лишень для родини Курамшиних, але й для всієї спільноти Волині. Вічна пам’ять нашому герою. У вересні 2023 р. в Любомльському ліцеї №2 відкриють меморіальну дошку на честь захисника.

Повідомлення про смерть Руслана Курамшина з фейсбук-сторінки «Волонтерська допомога Волинь Любомль»

«Так... Це Руслан Курамшин....Досі відмовляюся прийняти, повірити... Не хочу... Серце не вірить...

Мій особистий Герой . Він віддав стукіт власного серця, щоб я, мої діти, моя родина жила мирно.... Я, завдячую Тобі, мій Герою життям... Я вмиваюся гіркими як полин слізьми, і вклоняюся тобі до землі.... Дякую Тобі .

Р. S. По Руслана уже поїхали волонтери. Тому, прошу вас, коли ми напишемо про час прибуття Полеглого Героя додому, яка б то не була година, будь ласка, вийдіть, щоб створити живий коридор пошани»

Спогади сестри Руслана Курамшина з газети «Наше Життя», №55

«З малих літ його тягнуло до техніки, ремонту, — розповідає Алла

Курамшина, сестра Героя. — Удвох з татом вони лагодили чи не всі побутові речі. Бувало, і я їм допомагала… У школі Руслан любив фізику і трудове навчання. А ще його дуже цікавили автомобілі — у все намагався вникнути: як що працює, за яким принципом…»

«Навіть вже будучи в Іспанії, де проживаю багато років, я до нього телефонувала з різних приводів, бо знала, що завжди у нього буде відповідь на всі мої питання, пов’язані з технікою, ремонтом, з машиною тощо, — пригадує Алла Курамшина. — Він завжди мені знаходив рішення і ремонтував моє авто на відстані. Підказував, де і що скачати, підключити і міг проконсультувати щодо вартості допомоги спеціалістів. Так само в інших побутових питаннях: завжди зверталася до нього, бо це був мій найкращий порадник». «Останніми роками брат подумував над тим, щоб, окрім автомобілів, опанувати ще якусь справу, — продовжує співрозмовниця. — Він взагалі любив експериментувати, старався вчитися, самовдосконалюватися, тож хотів переключитися бодай тимчасово на якесь інше заняття. Зацікавився деревом, виробами з нього, почав помаленьку вчитися, зокрема, шукаючи в Інтернеті ідеї і шляхи їх втілення… Так поступово з’явилися виготовлені його руками полички, столики, вішалка, лавка-гойдалка. Майже завжди у нього все виходило з першого разу».

«Як все розпочалося, ми вирішили, що я заберу до себе в Іспанію його сім’ю, нашу маму, маму його дружини — так йому було б спокійніше, — пригадує Алла Курамшина. — Ми весь час спілкувалися по відеозв’язку. Не знаю, хто за кого більше переживав: він за нас чи ми за нього. Говорили про війну, про те, що може відбутися з нами, сім’єю, як діяти у тій чи іншій ситуації. Відчувалося, що він психологічно готується до можливої участі у війні. Сподівався, що можуть знадобитися його освіта, професійні вміння, досвід, здібності. Врешті, був готовий до всього, — так би мовити, за принципом: хто, якщо не ми?»

«Коли брат йшов на війну — казав: не переживай, ти ж знаєш, що я перш, ніж діяти, завжди сто разів подумаю і зайвих кроків не робитиму. Він все сподівався, що на фронті піклуватиметься за побратимів, щоб зберегти їхні життя. На жаль, свого життя Руслан не вберіг».

«Він був чудовим братом. Найкращим, досконалим, добрим, турботливим, веселим, розумним. У моєму розумінні це був еталон мужчини, — продовжує Алла Курамшина. — Руслан не мав завищених вимог до життя. Мріяв жити у своєму будинку за містом, який він так і не завершив, мати свою земельну діляночку, приїздити туди попрацювати, відпочити з друзями і рідними, час від часу приїздити на Згорани чи Світязь, ближче до рідні, у місця, де виріс і де ми провели наше дитинство. Все, що пов’язане з життям мого брата, для мене святе — його сім’я, доньки. Для мене була найкраща відпустка, коли випадала можливість поїхати до Луцька, Любомля, побачитися з братом, його сім’єю. Це було найприємніше проведення часу — спілкуватися, веселитися, згадувати минуле, мріяти про майбутнє. Для мене Руслан назавжди залишиться найулюбленішою людиною у світі, з якою ми були дуже близькі»

Спогади класного керівника Каращук Людмили Антонівни про Руслана Курамшина

«Любомльська ЗОШ №2за Союзу була школою з російською мовою викладання, тому що в Любомлі була військова частина. Офіцерські сім’ї звільняли своїх дітей від вивчення української мови. Деякі українці також писали заяви, щоб їхні діти не ходили на уроки української, яка викладалася з другого класу, як друга мова.

Руслан також вмовляв заяву на звільнення, адже сім’я була російськомовною. Але згоди на це не одержав і почав вивчати. Спочатку давалося це йому важко, але з часом все пішло добре. Можливо, оце українське оточення і зробило його справжнім патріотом України. У старших класах навчався старанно, був вихованою, ввічливою дитиною. Мав нахил до техніки (привив зацікавлення до якої його тато – Ринат Тагірович), а тому легше давалися технічні науки. Любов до техніки і стала його життєвим кредом».