Снітко Андрій Володимирович

Молодь – це сьогодення, від якого залежить наше майбутнє та майбутнє держави. Наше покоління стало свідком трагедії ХХІ ст. Дуже важко змиритися з думкою про війну, яка підступно знищує мирне населення Сходу України, наших воїнів-захисників.

Снітко Андрій народився в селі Гораймівка Маневицького району Волинської області 25 січня 1996 року. Він успішно навчався в школі, а після уроків на сільському вигоні любив пограти з друзями у футбол. Дуже дорогою людиною в житті Андрія була мати, адже тільки поруч з нею затихає найгостріший біль, тільки вона може чесно порадити, завжди розуміє, дарує особливу душевну теплоту, ніжність і любов. Проте, коли йому було одинадцять років, мама захворіла, деякий час пролежала у комі та… померла. Хлопець залишився круглим сиротою, спочатку у свою сімʼю його хотіла забрати класний керівник Ніна Мельник, яка сама виховувала двох синів. Деякий час проживав у хрещеної Світлани, також у тітки Валентини – поки не потрапив до прийомної сімʼї Раїси Халик, що в Маневичах. Ця жінка теж трагічної долі. ЇЇ щасливе життя з чоловіком було недовгим, адже він загинув, коли старша донечка лишень пішла до школи і вона залишилася з двома маленькими дітьми. Згодом вдруге створила сім’ю з чоловіком , який теж сам виховував двох дітей проте він раптово помер. Раїса Миколаївна стала опікуватися й цими двома дітьми, створивши прийомну сім’ю. Коли почула про Андрійка, одразу його забрала до себе, усю нерозтрачену любов спрямувала на дітей. Андрій хотів залишитися жити в селі, але службовці у справах дітей пояснили, що цього не дозволяє закон і зрештою він погодився переїхати. «Спочатку Андрійко був неначе їжачок, -говорить Раїса Миколаївна. - Як ми не намагалися говорити з ним, гратися, все одно не можна було його ні обняти, ні торкнутися. І хоча видно було, що йому хочеться до рідних, хлопчина залишився і влився в нашу родину. Йому було цікаво ще й тому, що було багато старших дітей, а до цього він був єдиною дитиною в сімʼї». Проте прийомна мати ніколи не вирізняла рідних та прийомних дітей і робила все необхідне для їхнього розвитку. З часом Андрій почав змінюватися, ставав відкритим, як і більшість підлітків, був максималістом, часто допомагав по господарству. Часто їздив в село, аби провідати рідних і могилу матері. Навчання давалося йому не тяжко, тому що мав феноменальну памʼять. Дуже любив сцену, хотів виконувати всі ролі, був дуже активним у класі. А оскільки з дитинства грав у футбол, тому вирішив вступати до СНУ ім. Лесі Українки на факультет фізичної культури та здоровʼя, після закінчення Маневицької ЗОШ І-ІІІ ступенів №1 у 2013році (Додаток Б). Але провчитися повноцінно вдалося лише кілька місяців. Коли в Києві розпочалися події на Майдані, Андрій також хотів туди потрапити, але мама тоді відмовила його від цієї ідеї, і він послухав. Однак у травні 2014 року він став активним учасником Євромайдану разом із другом Петром Поліщуком. Тоді він і вирішив, що піде добровольцем у зону АТО. Поповнити ряди Збройних Сил України через військкомат не вдалося, йому відмовили, але він все-таки знайшов спосіб, і разом із Сергієм Денисюком (його одногрупником на позивний «Сократ») хлопець записався добровольцем на мобілізаційному пункті спецбатальйону міліції «Азов». (Додаток В) Там отримав позивний «Хома», а рідних про своє рішення не повідомив. Для прийомної матері це був справжній шок. Вона різними способами намагалися застерегти і відмовити його. Спочатку залякувала відрахуванням з університету, потім просто просила, благала, але нічого не допомогло. І з часом їй не залишалося нічого, окрім як змиритися та прийняти вибір сина. Вона постійно замовляла молебень на захист його у церкві і молилася, аби він живим повернувся додому. Але після однієї телефонної розмови вона втратила надію. «Мамо, коли закінчиться війна, я залишуся тут, бо тут для нас дуже багато роботи навіть без війни».

У них не було імен, лише позивні. У них не було товаришів, лише друзі до скону. Це Іловайськ 2014 року. Точка невороття у відносинах із державою -сусідом, яка назавжди закарбується в українській історії як постріл Росії у спину ослабленої України, народ якої пережив боротьбу за власну гідність на Майдані. Далі окупація Криму, просування російських бойовиків на український схід і зрадливий «зелений коридор» або, як іще називають ці події, «Іловайський котел», в якому навіки залишилися наші добровольці .Бої за Іловайськ розгорнулися на Донеччині у серпні 2014 року.   Вже18 серпня українські сили, які значною частиною складалися з добровольчих батальйонів, озброєних переважно легкою стрілецькою зброєю, увійшли в Іловайськ. Вони досить швидко змогли взяти під контроль частину міста, але понесли значні втрати. Командири добровольчих батальйонів вимагали від керівництва, аби їм надіслали підкріплення з важким озброєнням. Та всі спроби змінити ситуацію лише погіршували її. Іловайськ став пасткою для українських військ.  

Вирішальний ужитті Андрія бій стався 20 серпня 2014 року. Він на чолі трійки бійців потрапив у засідку під час зачистки будинку під Іловайськом. Відділення «Азова», до якого входив і Андрій, отримало завдання захопити певний сектор. Десяток бійців ділився на трійки. Передову трійку очолював 18-річний Хома. Як завжди трійка друзів «Хома», «Аксьон» та «Сократ» були одними з перших, зачистили будинок і, просуваючись далі вулицею, наштовхнулися на засідку. Як стало відомо, групу Хоми закидали гранатами. Одна з них впала просто серед бійців його групи, й Андрій не вагаючись ні секунди накрив її своїм тілом, бо осколки гранати могли зачепити кількох бійців батальйону, тому Хома собою прикрив товаришів від вірної смерті.

Поранення в руку і ногу отримали побратими Хоми - Аксьон, Сократ і Барс. Однак пізніше в двір прилетіла ще одна граната, осколок від якої потрапив «Аксьонові» в око. Поранення були не сумісні з життям і юнак помер дорогою в лікарню. З трійки вірних друзів живим лишився Сократ, якому його найкращий друг Хома подарував друге життя. Бойовий побратим Хоми, Кафа розповідає про бій:

«Граната прилетіла з даху будинку. Хома стрибнув на гранату. І прикрив собою Барса і ще когось... Я пригадую, що там двоє хлопців стояли. Ми перебазувались за кут будинку, а гранати продовжували летіти. Десь шість гранат... Гранати падала кожні 30 секунд».

Хома своїм учинком урятував життя земляку Сократу. Той розповідає,що покійний Хома був його кращим другом. Познайомилися хлопці в університеті, де разом навчались і прийняли рішення йти на фронт убатальйон «Азов». Про друга Сократ каже: «Він завжди рвався в бій. Ми планували поїхати додому на ротацію, вирішити справи в університеті: скласти сесію, щоб перевестися на другий курс. Андрій уже отримав дозвіл від свого командира, але коли почув, що готується нова операція зі звільнення вузлового пункту терористів – міста Іловайськ, сказав: «Я маю бути зі своїми хлопцями. Звільнимо це місто, тоді й поїду додому».Якби Хома не прикрив ту гранату, мені б не тільки поранило ногу. Якби не його вчинок, я б вже тут не сидів. Він урятував життя не тільки  мені, а й багатьом хлопцям. Андрій говорив: «Поки не переможемо - додому не поїдемо. Він завжди жваво рвався в бій. Бій був для нього святом. Він радів перед боєм, казав: нарешті відвоюємо своє».

Разом із побратимами Андрій брав участь у визволенні Маріуполя та інших населених пунктів. Життя зупинилося 20 серпня. В бою за місто Іловайськ загинув 18-річний волинянин із селища Маневичі-Андрій Снітко, позивний Хома. А мати – Раїса Миколаївна довго не хотіла вірити в те, що Андрія більше немає. Після отриманої жахливої звістки вона тільки повторювала «Він живий! Він живий! Вінживий!...».Ніколи не забуде пані Раїса всі телефонні розмови з сином, він вже давно називав її –мама, просив вибачення за те, що не сказав куди їде і вимовив найдорожчі їй слова: «Я вас люблю!», «Я скоро приїду».

23 серпня у Луцькому кафедральному Свято-Троїцькому соборі відбувся заупокійний молебень за 18-річним Андрєм Снітком. Згодом труну з останками Андрія доправили у Маневичі. Поховали Андрія 24 серпня 2014 року в День Незалежності України. Так розпорядилася доля. Страшна звістка вразила болем всіх жителів селища. День випав похмурим, сумним. Небо теж плакало, йшов сильний дощ. Важко було стримувати сльози. В кожного закарбувалося запитання «ЧОМУ?..» Такий юний, веселий, життєрадісний мав би жити, дружити, кохати… Загинув як герой. Його могила — на видному місці при вході на кладовище.

Стискається серце від болю,
Клубком підкотила сльоза. –
За що тобі, сину, ця доля?
Хай проклята буде війна!

Ольга Калина

Сьогодні немає жодного українця, кому байдужа доля воїнів - захисників України. Співчуття, підтримка, волонтерська допомога стали для нас щоденним обов’язком. А подвиг Андрія Снітка назавжди залишиться у народній пам’яті, у військовій історії України. Він уособлює незламний дух захисника української землі, нагороджений відзнакою "Народний Герой України" посмертно Указом № 14 від 26 березня 2016 року, а 21 листопада 2016 року Андрію Снітку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка»  — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народу. Рішенням Маневицької селищної Ради від 18.12.2015 року ім’ям Андрія Снітка названо вулицю смт Маневичі. 25 січня 2015 року у смт Маневичі було відкрито меморіальну дошку на школі, в якій він навчався Вшанувати його подвиг зібралися рідні, друзі, учні, вчителі, жителі селища.

Матеріали підготували:

Чміль Аліна, учениця 10 класу Маневицького ліцею №1 імені Героя України Андрія Снітка Маневицької селищної ради

Федорук Алла Василівна, вчитель історії Маневицького ліцею №1 імені Героя України Андрія Снітка Маневицької селищної ради