Лавренюк Андрій Васильович

Андрій Васильович Лавренюк народився 14 листопада 1983 року в селі Галинівка Володимир-Волинського району Волинської області. З вересня 1990 року по червень 2001 року Андрій навчався в Галинівській ЗОШ І-ІІІ ступенів. У цьому ж році вступив до Волинського національного університету імені Лесі Українки на математичний факультет, який закінчив у 2008 році та здобув кваліфікацію вчитель математики.

З вересня 2004 року по вересень 2013 року працював вчителем математики в Галинівській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Строкову військову службу проходив у 2005-2006 роках.

В квітні 2014 року був мобілізований до ЗСУ, де перебував до квітня 2015 року. З 2019 року по червень 2021 року працював на Володимир-Волинській птахофабриці. 18 червня 2021 року Андрій Васильович пішов на контрактну службу в ЗСУ.    

Загинув Андрій Лавренюк стрілець-зенітник зенітного взводу 4 зенітної ракетної бригади 2 зенітно ракетного дивізіону військової частини А2892 31 травня 2022 року виконуючи бойове завдання щодо захисту незалежності України в районі населеного пункту Момотове Харківської області.

Вічний спокій Андрій Васильович Лавренюк віднайшов на кладовищі «Федорівське» міста Володимира Волинської області.

Спогади сестри Марії

Андрій Лавренюк за освітою вчитель математики. Народився і виріс у селі Галинівка у багатодітній родині, у якій, крім нього, були ще двоє братів старших від нього, і три сестри. Як і більшість селян, батьки працювали у колгоспі, мама дояркою, батько - заготівельником молока. Сестра Марія, яка також обрала професію педагога, і працює у педколеджі імені Кримського, розповідає, що брат у школі проявляв здібності до математики, тому вчителі порадили обрати педагогічну освіту. По закінченні навчального закладу вступив до ВНУ імені Лесі Українки. Провчившись три роки, пішов працювати у рідну школу. Та вже за рік взяв академічну відпустку й був призваним на строкову службу. Вважав, що кожен справжній чоловік мав відслужити у ЗСУ. Після демобілізації, продовжив навчання і роботу у школі. Учні любили його за щирість, усмішку, за самовіддачу. Але війна внесла корективи, і з кар’єрою вчителя довелося розпрощатися.

Спогади дружини Ірини

Коли донечці виповнився рік, почалася війна. Андрія мобілізували в квітні 2014 року. У складі 51-ї ОМБР він брав участь у боях на сході України. Про те, що там відбувається, намагався не розповідати, щоб я не хвилювалася. Але як можна було бути спокійною, коли соцмережі й ТБ розповідали про пекло, яке там коїлось. Особливо важкими були дні, коли не було зв’язку із ним. Я не знала, що мені робити, і куди звертатися. Тож коли дав про себе знати, щастю не було меж. Вже потім Андрій розповів, як виходив з оточення з-під Іловайська разом з іншими побратимами, та про те, як дивом вдалося уціліти. Тож коли виявив бажання підписати контракт із ЗСУ, була категорично проти після пережитого.

До школи Андрій вже не повернувся. Пояснив, що не зможе більше працювати з дітьми після пережитого на війні. Крім того, потрібно було добудовувати будинок, який придбали з Іриною у місті, а на зарплатню учителя цього не зробиш. Тому почав їздити на заробітки, інколи й вона з ним. Згодом влаштувався на птахофабрику. - Андрій не захотів, щоб я йшла на роботу. Казав, що сам забезпечить сім’ю. Та інколи підробляла продавцем на ринку, бо не могла сидіти вдома, та й хотілося коханому допомогти. Він був ідеальним батьком і чоловіком. Діти обожнювали його, увесь вільний час намагався проводити з ними. Він навіть уночі вставав, коли ті народилися, щоб погодувати. Старший Андрійко дуже схожий на нього не лише зовні, а й характером. Чоловік не любив ходити на дні народження, тож мені доводилося йти самій. Син також не любить ходити у гості, як тато, йому ліпше вдома побути. Коли приходив з роботи, завжди намагався чимсь допомогти. На моє прохання відпочити, говорив, що хоче побути зі мною Нас завжди можна було бачити лише разом. Разом ліпили вареники, до речі, це було його улюбленим заняттям. Разом вивішували прання у дворі, ходили у магазин. Інколи дівчата на роботі говорили: для чого ти ведеш його після нічної зміни на ринок? На що відповідала: це його бажання. А ще дуже любив футбол. І не лише дивитися, а й грати. Тож нерідко брав участь в іграх у складі місцевих команд. Його визитівкою була усмішка, щира, добра, привітна, від якої ставало радісно і тепло водночас, а ще він ніколи не злився і завжди вмів заспокоїти.

Навіть перебуваючи на війні, знаходив потрібні слова.

За рік до вторгнення Андрій підписав контракт із ЗСУ. Служити випало у військах протиповітряної оборони. 24 лютого, уночі, пролунав дзвінок командира, який наказав терміново прибути у ППД. Разом з іншими військовослужбовцями його відправили на охорону білоруського кордону. А вже за два тижні був на Київщині. Якось зателефонував і поцікавився, чи не збирається Ірина з дітьми виїжджати за кордон. На що жінка відповіла категорично. Вона не хотіла покидати дім, який збудував для них, та насамперед не могла залишити свого Андрія. Нехай вони не разом на той час, але він повинен відчувати її підтримку. Виїхати для неї - означало зрадити, Ірина не могла собі цього дозволити, і намагалася бути сильною. А ще вірила у те, що він захистить її з дітьми. Чоловік поважав дружину за таке рішення.

Спогади сестри Марії

Брат сам написав рапорт на переведення у зону бойових дій, - говорить Марія. – Пояснив, що там потрібніший, оскільки є брак фахівців. До слова, перед війною закінчив курси лідерства з базового рівня для бойових бригад, розраховані для підготовки сержантського складу, але не встиг отримати звання. Та це не завадило йому бути інструктором і навчати інших військовослужбовців, серед яких були й хлопці з полку «Азов». У коротких розмовах Андрій ділився враженнями від перебування у регіонах. Так, на Київщині місцеве населення їх усіляко підтримувало. Для прикладу, керівник одного з підприємств, дав вказівку годувати військових. Також інші люди чим могли, тим і допомагали. Розповідав про село, біля якого вони стояли, яке окупанти зрівняли з землею. Чого не скажеш про деякі населені пункти на Харківщині, що знаходились у близькому розташуванні до російського кордону. Після звільнення одного з них від росіян, їхній взвод мав намір розташуватися на його території. Та військових чекала неприємна несподіванка. До них прийшли місцеві і попередили, що коли не покинуть село, вони здадуть їхні позиції росіянам. Їм нічого не лишалося, як відійти у ліс, де вони спали у машинах. «Маріє, це не наші люди», - зізнався він тоді. Саме на Харківщині брат отримав смертельне поранення.