Бабій Сергій Олегович
Сергій Олегович Бабій народився 4 березня 1991 року у селі Медвежа (Республіка Молдова). У 14 років переїхав з батьками жити в Україну – село Зелена, яке нині входить до складу Лівинецької громади Дністровського району Чернівецької області.
Був єдиним сином у родині, зростав у турботі та любові, з дитинства мав загострене відчуття справедливості. У 2009 році Сергій закінчив місцеву середню загальноосвітню школу І – ІІІ ступенів. Він був успішним учнем, брав участь у спортивних змаганнях та чемпіонатах.
Після завершення навчання у Чернівецькому національному університеті ім. Ю.Федьковича у 2014 році Сергій пішов служити в поліцію охорони. Водночас він навчався у Рівненському вищому професійному училищі при Міністерстві внутрішніх справ. Три роки був службовцем роти поліції особливого призначення ГУНП в Чернівецькій області, де про нього згадують як про справжнього фахівця своєї справи та людину, яка завжди приходила на допомогу у скрутну хвилину. Сергій був веселим, товариським, дружелюбним. Мав відмінну фізичну форму, що дозволяло якнайкраще виконувати службові завдання.
Як тільки розпочалося повномасштабне російське вторгнення, без вагань погодився їхати на передову, щоб захищати територіальну цілісність України. Він виконав свій військовий обов’язок до кінця і віддав заради перемоги найдорожче – життя.
Загинув старший сержант поліції Сергій Бабій 22 травня 2022 року під час ворожого ракетного обстрілу у Запорізькій області. Без батька залишилися двоє неповнолітніх дітей.
«Він наче передчував свою загибель. Коли поїхав на війну, одразу був небагатослівний, проте останнім часом під час телефонних розмов постійно емоційно повторював, що дуже любить, цінує сім’ю, тому заради нас перебуває на передовій. Я переконана, що наша донечка Вікторія не дарма названа на честь перемоги, заради якої загинув Сергій. Він – наш переможець», – розповідає про коханого дружина Сергія Христина Бабій.
Присвята воїнові від хотинського поета Василя Титова:
Зі сну у подисі мажорнім
Устав, як кожен пілігрим.
І лад у серці миротворний
Вертав у сон… До моря… В Крим…
Чи то ввижалася Одеса,
І хвиль під сонцем далина…
Чи то гладінь Дніпра на плесах…
Та враз спімнулося – війна!
В Одесі йдуть бої криваві,
Й геройськи держаться сини…
А очі з бункера лукаві
Блистять, як позирк сатани…
… Не всім дається мужність горя…
Не всіх проводять крізь огонь.
І буде Крим… Одеса… Море…
В теплі міжзоряних долонь…
- Синочку! Янголе ти мій!
Тремчу, налякана війною…
В молитві вмилася сльозою:
Навіщо, Боже, снився бій?..
Кошмар ожив реально в сні.
Як бестія, шугала смерть
Душа печалі повна вщерть,
Але й відрада є мені.
«Пробач, матусенько, вмираю!»
Знов мліло в серці відчуття, -
Твій дух хапався за життя…
Чому так сталося?.. Бог знає…
Герої
