Семенюк Тарас Володимирович

22 січня 2000 року у мальовничому селі Рудка-Козинcька, що на Волині, в родині Семенюк Валентини Миколаївни та Архипчука Володимира Васильовича народився Тарас – один із шести дітей у великій та дружній сім'ї. Його дитинство, як і багатьох старших дітей у великих родинах, було сповнене праці та відповідальності. Разом зі старшим братом Сергієм, який народився роком раніше, Тарас допомагав по господарству, доглядаючи за молодшими сестричками Любою (2003 р.н.), яка нині працює кухарем, Катериною (2007 р.н.), швачкою, та молодшими Анною й Ольгою, які ще навчаються у школі.

Брати Тарас і Сергій були нерозлучні з дитинства. Їхні спільні забави, хоч і не завжди схвалювалися мамою (чого варті лише саморобні луки зі стрілами, скріплені цвяхами), закладали міцний фундамент братерської любові та підтримки. Сільське життя з його працею в полі та футбольними баталіями на місцевому майданчику біля ферми формувало характер Тараса – працьовитого, товариського та спортивного. У 2014 році він захопився боротьбою та самопідготовкою, що додало йому сили та впевненості. Особливу дружбу Тарас підтримував не лише з братом Сергієм, а й з двоюрідним братом Василем – вони завжди були один для одного надійною опорою.

Навчання Тараса проходило у рідній Рудці-Козинcькій до сьомого класу, після чого він продовжив здобувати освіту в школі села Тихотин. Завершивши дев’ятий клас, вступив до Торчинського професійно-технічного ліцею, де опанував спеціальності муляра та штукатура. Спортивна статура та привітний характер робили його популярним серед дівчат, що, за жартівливим спогадом брата Сергія, іноді відволікало від навчання.

Спогади класного керівника

А час не лікує,
До болю привчає,
Затягує рани,
Рубці залишає.

Вони будуть довго і довго боліти, перестануть, коли перестанемо жити. Сумно думати про те, що найкращі летять у небо журавлями. Важко говорити, боляче згадувати, неможливо уявити біль рідних. Але спомин про цього красивого, вродливого хлопця, який героїчно захищав свою рідну землю, наповнює серце вірою, надією, що перемога за нами. Мені несамовито боляче, як і багатьом-багатьом тим, хто знав Тараса з дитинства. Запам'ятався мені Тарас добрим, працьовитим та відповідальним учнем, завжди допомагав мамі, любив вдома працювати по господарству. Гарні стосунки у хлопця були і в класі, завжди брав участь у різноманітних класних та шкільних заходах, ніколи не підводив своїх однолітків, займався спортом, любив відпочивати на природі у колі однокласників, організовував цікаві ігри.

Після училища Тарас працював на місцевому підприємстві "Кераміка". Проте, приклад старшого брата Сергія, який служив в  АТО, ООС у 2017-2020 роках, глибоко запав йому в душу. Тому 30 квітня 2020 року Тарас ухвалив важливе рішення – підписав контракт зі Збройними Силами України, приєднавшись до 14-ї бригади. Символічно, що в цей час його батько також служив у цій бригаді.

У 2021 році Тарас одружився з Марією і став вітчимом її сина Данила, якого щиро полюбив і виховував як рідного.

У житті Тарас був доброю, відкритою та щирою людиною. Його товариськість та іноді хлоп'яча непосидючість принесли йому серед побратимів колоритний позивний – "Тарік". Спочатку він служив навідником МТ-12 «РАПІРА» (протитанкової машини), а згодом перевівся до піхоти, де став навідником БМП (бойова машина піхоти).

Для злагодження та відпрацювання бойових завдань Тарас проходив навчання на Володимир-Волинському та Рівненському полігонах.

У 2022 році Тарас проходив навчання на Тучинському полігоні, а потім перебував на позиціях у Чорнобилі. Коли в лютому 2022 році розпочався повномасштабний наступ російських військ, Тарас разом зі своїм підрозділом одним із перших став на захист столиці, беручи участь у боях на Житомирській трасі. Згодом його було перекинуто на Миколаївщину, де він виконував низку складних бойових завдань. Його мужність та професіоналізм були помічені, і він продовжував боронити українську землю на Харківщині та Донеччині.

Він брав участь у запеклих вуличних боях за Куп'янськ, де не раз проявляв відвагу та самопожертву, допомагаючи своїм побратимам. Під час одного з ворожих зачищень вулиць із використанням бойової техніки Тарас, контужений, але зі зброєю в руках, продовжував виконувати бойове завдання, демонструючи неймовірну силу духу.

На Харківщині у Куп'янському районі, Тарас командував відділенням, у підпорядкуванні якого було близько десяти осіб. Його лідерські якості та відповідальність за життя своїх бійців були беззаперечними.

Останній бій Тараса стався під час повернення з вогневої позиції. Побратими помітили дрон, який їх супроводжував, і вирішили сховатися під мостом. Ситуація була вкрай небезпечною, ворожий дрон навів снаряд. Прибула евакуаційна бригада, але, на жаль, через значну втрату крові Тарас загинув. Про його смерть першим дізнався батько, який на той час перебував на лікуванні після власного важкого поранення.

Отримавши заслужене посвідчення учасника бойових дій, Тарас ніс на грудях не лише документ, а й першу відзнаку – медаль «Ветеран війни», свідчення його бойового шляху. Проте справжню ціну його мужності та героїзму у боротьбі за волю України було усвідомлено пізніше. Указом Президента України від 18 липня 2023 року ім'я Тараса Семенюка навіки закарбувалося в історії як символ незламності. Посмертно його було удостоєно ордена «За мужність ІІІ ступеня» – небесної нагороди, що стала безмовним, але красномовним визнанням його подвигу перед Батьківщиною. Ця відзнака –відблиск його відважного серця, що продовжує битися в пам'яті тих, хто його знав і шанує.

Пам'ять про Героя живе. У місті Берестечку та місті Рожище  встановлено банер на честь Семенюка Тараса Володимировича. А його вірний пес Тайсон, евакуйований з передової, нині живе у брата Сергія, який оточив його любов'ю та турботою, зберігаючи як живу згадку про мужнього брата.

Тарас Семенюк віддав своє молоде життя за Україну, за її свободу та незалежність. Його відвага, мужність, самовідданість та братерська любов назавжди залишаться в серцях рідних, друзів та побратимів. Він назавжди в строю, у пантеоні Героїв, які виборюють мирне майбутнє для України.

Спогади сестри Марії 

Гіркота втрати ніколи не згасне в моєму серці. Тарас... мій брате, мій Герою. З тобою ми ділили все на світі, могли говорити годинами про все, що на душі. Нехай це не було щодня, але кожна наша розмова була сповнена щирості та довіри. Ти часто називав мене сонечком... і цим світлом ти був для мене сам.

Навіть коли тебе забирала війна, на свої холодні та небезпечні позиції, мої думки і слова линули до тебе щодня. Кожне повідомлення було сповнене надії на твою відповідь. І той страшний день... останнє моє повідомлення так і залишилося без відповіді.

А пам'ятаєш, як ми ходили на дискотеку? Це було справжнє випробування для місцевих хлопців! Твій "режим захисника" вмикався миттєво, якщо хтось, на твою думку, "не так" дивився на мене чи Любу. Ці спогади зараз викликають  усмішку крізь сльози.

Ти був не просто моїм братом, Тарасе. Ти був моєю опорою, моїм другом, моїм захисником. Ти віддав найцінніше за нашу свободу, за нашу Україну. Ти – Герой.

Світла пам'ять тобі, мій Сонечку. Твоя любов і мужність назавжди залишаться в моєму серці та в пам'яті всіх, хто тебе знав. Ти назавжди в строю, мій Герою.

Спогади сестри Люби

Мій брат Тарас був душею компанії, неймовірно веселою людиною і чудовим братом. Ніколи не забуду наші телефонні розмови: тільки-но піднімеш слухавку, а вже чуєш його: "Привіт, відьмочко!", "Як ти, відьмочко?". 

Згадую наші ігри у футбол і хованки зі старшими братами та друзями. Назавжди в моїй пам'яті залишаться наші дитячі витівки: як ми будували халабуди, допомагали по господарству, аби потім піти покупатися. А взимку – катання на санках, до яких ми прив'язували собаку, наші падіння та безмежний сміх... Ставши дорослішою, Тарас своїм прикладом заохотив мене до занять спортом. Він був і завжди залишиться для нас тим хлопчиком із чудовим сміхом, від якого ставало весело всім довкола.

Зі спогадів батька Архипчука Володимира

Війна розкидає людей, але іноді дарує моменти несподіваних зустрічей, які залишаються в пам'яті назавжди. Одна така історія сталася з батьком і сином, чиї шляхи перетнулися на передовій.

Батько бачився з сином, Тарасом, ще до повномасштабного вторгнення, у Рівному, на полігоні. Це було приблизно 18 лютого, коли підрозділ Тараса висувався перекривати переправу через Буг. Вони разом перебували в населених пунктах Малин та Макарів, проте тоді їм не довелося перетнутися особисто.

Доленосна зустріч відбулася вже у квітні, на Миколаївщині, у населеному пункті Новоярівка. На той час батьків протитанковий дивізіон розміщувався у місцевій школі. Одного дня до них на обід прийшли бійці з піхоти, і серед них був Тарас.

"Коли я його побачив, то ледь упізнав — він так змужнів, зробився таким дорослим!" — згадує батько. Зустріч була дуже емоційною. Вони міцно обіймалися, а Тарас, попри все, знайшов сили пожартувати, мовляв, батько ледь не задушив його в обіймах.

Цей момент став першою і, на жаль, останньою зустріччю батька і сина на війні. Хоча вони продовжували воювати разом, їхні військові шляхи більше не перетиналися. Ця історія — свідчення незламності духу, батьківської любові та гірких реалій війни, яка, попри всі випробування, інколи дарує цінні, хоч і швидкоплинні, моменти.

Зі спогадів тітки Архипчук Ольги

Тарас завжди був втіленням енергії та безкорисливості, готовий прийти на допомогу в будь-який момент. Ці риси характеру яскраво ілюструють спогади його тітки, Ольги Архипчук.

Тітка Ольга згадує випадок, коли вони збиралися прополювати буряки. Тарас щойно приїхав з навчання і міг би відпочивати, але замість цього сам підганяв їх їхати на поле. «Казав: “Зараз прополемо і будемо відпочивати”», — ділиться спогадами Ольга.

На полі Тарас працював із неймовірною швидкістю. «Коротше, полов, як у селі кажуть, як комбайн! Ми тільки почали, а він уже на середині рядка, ще й сміявся з нас, що ми як черепахи», — розповідає тітка. Того дня завдяки його зусиллям буряки були прополені вчасно. «Ще й казали: якби не Тарас, то нічого б не було. Щоб щось допомогти, його не треба було просити двічі», — додає вона.

Ольга Архипчук згадує ще один момент, який глибоко закарбувався в її пам'яті — момент, коли вона дізналася, що Тарас почав курити. Вона не знала про це, але вирішила «взяти його на понт».

Одного разу Тарас приніс їй спортивну куртку, щоб вона зашила, і вийшов. Пізніше, як він сам зізнався, ходив курити. Коли він повернувся і підійшов до неї, Ольга, не дивлячись на нього, жартома запитала: «Ти що, курив?»

Реакція Тараса була неочікуваною. «Він так розгублено: “Так…” Він думав, що я бачила, як курить. У нас просто ніхто не курить», — пояснює тітка. Він навіть не намагався відбрехатися.

«Я той момент запам'ятала, тому що його обличчя було таким сміливим і в той же момент таким дитячим, наївним», — розповідає Ольга. Навіть зараз, заплющуючи очі, вона бачить його вираз обличчя: «Був якийсь безстрашний, а може, це мені так здається». Ці спогади свідчать про справжність і відкритість Тараса, який навіть у незручних ситуаціях залишався собою.

Зі спогадів брата Семенюка Сергія

Брат — це більше, ніж просто кровний зв'язок; це та людина, яка поруч із тобою до самого кінця, навіть коли здається, що все втрачено. Для Сергія Семенюка його брат Тарас був саме таким.

Тарас — не просто людина, це Герой, який віддав своє тіло і душу за життя інших. Пам'ять про нього — це не просто слова, це миті, які ми передаватимемо з покоління в покоління. Це спогади, які ми повинні розповісти, адже збереження пам'яті про нашого героя — це обов'язок кожного члена нашої родини.

«Тарасик» — так ми його називали в сімейному колі. Він вирізнявся в дитинстві як смуглявий хлопчик із круглим личком та карими-карими очима. Він ріс із теплотою в серці, адже його доброта не знала меж.

Зростаючи, ми жили у скрутні часи, і саме тоді в ньому загартовувався характер хлопця із запальним характером. Тарасик ніколи не був пасивним; у його жилах текла енергія, яка не дозволяла йому опускати руки навіть у моменти, коли його спіткали негаразди. Цей хлопець розумів і загартовував у собі дух бійця не тільки на полі бою, а й у буденності. Він просто казав: «Я на вас рівняюся, хочу бути, як ви». І в цей момент я розумів, що хочу бути таким, як він.

Наш герой вирізнявся своєю любов'ю до сім'ї, це, мабуть, було головним для нього.

Наш Тарік залишився навіки у війську, яке охоронятиме нас із небес. А наш Тарасик буде тим юнаком, який несе добро в серці. Пам'ять про нього — це все, що в нас залишилося.

Наш Тарасик — навіки в строю.

З любов'ю, брат Сергій

Тарас Семенюк, "Тарік" для побратимів, "Сонечко" для рідних, "Тарасик" для брата Сергія, був людиною, яка віддала своє життя за Україну, за її свободу та незалежність. Його відвага, мужність, самовідданість та безмежна любов до сім'ї та Батьківщини назавжди залишаться в серцях рідних, друзів та побратимів. Він назавжди в строю, у пантеоні Героїв, які виборюють мирне майбутнє для України, а його ім'я навіки закарбувалося в історії як символ незламності та самопожертви.

Пам'ять про Тараса Семенюка, його життєвий шлях та героїчний подвиг житиме вічно, надихаючи прийдешні покоління на боротьбу за правду, справедливість та мир. Він є яскравим прикладом того, як одна людина може змінити світ, віддавши найцінніше заради високої мети.

Надія Фищук, консультант ЦПРПП Горохівської міської ради, вчитель історії Горохівського ліцею №1 імені Івана Франка

Матеріали підготували:

Надія Фищук, консультант ЦПРПП Горохівської міської ради, вчитель історії Горохівського ліцею №1 імені Івана Франка. Співпраця з братом полеглого Героя Семенюком Сергієм

Список використаних джерел

Родина полеглого Героя, спогади, фотографії