Янчук Валерій Леонтійович

Свіча життя Валерія Янчука

Життя кожної людини можна порівняти зі свічкою, яка створена для того, щоб давати світло і тепло. Жодна свічка не горить безкінечно. На жаль, людське життя теж згасає. Але дуже боляче, коли відходить у вічність молода людина, якій ще б жити й жити, кохати, виховувати дітей.

Багато хороших і корисних справ міг би зробити Валерій Янчук для своєї країни, сім'ї, рідних, друзів. Але ворожа куля обірвала земний шлях справжнього патріота, відданого сина неньки України. Погасла свічка його життя, та ніколи не погасне свіча пам'яті про випускника нашої школи Валерія Леонтійовича Янчука, який загинув у зоні АТО, захищаючи суверенітет та незалежність Батьківщини.

13.09.1985 року у сім'ї Любові та Леонтія Янчуків народився син Валерій. Любов Ярославівна – мати трьох дітей. Старшу доньку звати Марія, найменшого сина – Олексій. Валерій – середній.

З трьох років середнього сина виховував вітчим, який був дуже хорошим батьком для дітей Любові Ярославівни. З 1 по 6 клас Валерій Янчук навчався у ЗОШ села Мишів. Мама завжди була для своїх дітей надійним помічником та порадником. Вони часто відпочивали разом, ділилися своїми планами на майбутнє.

З 7 по 9 клас Валерій навчався в Іваничівській ЗОШ №1. Завжди був спокійним, врівноваженим, усміхненим, працелюбним, дуже любив тварин та відпочивати серед розкішної природи. Після закінчення 9 класу Валерій навчався у вечірній школі смт Іваничі.   

Коли прийшов час, був призваний на строкову військову службу. Наказом Міністра оборони України від 09.03.2005 р. був звільнений у запас [2]. Повернувшись з армії, Валерій допомагав сім'ї, працював зварювальником, адже дуже любив виготовляти різні вироби з металу.

У квітні 2014 року був мобілізований. В.Л. Янчук ніс службу у Володимир-Волинській 51 механізованій бригаді, ремонтував техніку, оскільки за спеціальністю був зварювальником. Там він познайомився із своїми бойовими побратимами, з якими проходив військову підготовку на полігоні у м. Рівне.На війну він потрапив наприкінці липня 2014 року[1].

У серпні 2014 року Валерій, електрозварник третього батальйонну тактичної групи 51-ї механізованої бригади, ніс службу в селищі Дзеркальне, неподалік від Амвросіївки. Цей населений пункт знаходиться саме на тій трасі, якою після Іловайського котла відступала колона з технікою.Саме тут 14 серпня отримав легке поранення в шию і далі продовжував захищати незалежність України [5].

25 серпня 2014 року отримав важке поранення легенів та печінки. Місцевий житель с. Дзеркальне Валерій Іванович, наражаючи на себе небезпеку, відвіз пораненого Валерія в лікарню м. Амвросіївка [1].

Не маючи жодної інформації про долю сина, мама продовжує його шука­ти. Телефонували хлопці, з якими служив і кому вдалося врятуватися, заспокоювали, можливо, він у полоні. Багато тоді потрапило у полон. А потім з'ясували, що серед полонених його нема.

Тоді Любов Ярославівна пробувала дізнатися про подальшу долю сина за допомогою телепрограми на каналі «Інтер». Так сталося, що цю програму дивилася дружина чоловіка, який рятував життя волинянину і розповіла йому про це. Наступного дня Валерій Іванович уже сам дивився повтор цієї програми і упізнав хлопця за фотографією. Зателефонував згорьованій мамі і сказав, що син дуже схожий на матір. І що він дізнавався про його долю і, на жаль, має невтішні новини: врятувати життя волинському військовослужбовцю не вдалося. Були поранені легені і печінка, стався внутрішній крововилив. Валерій помер на операційному столі.

Дізнавшись про це, згорьована мама тепер стала розшукувати могилу сина, щоб забрати тіло на рідну землю. Похоронити за християнським звичаєм. Щоб душа його знайшла спокій. Щоб мати змогу прийти на могилу, поговорити. Щоб донька знала, де похований її батько - Герой. У цьому їй допомогла волонтерка Ірина Баданова. Вона повідомила, що Валерій похований на місцевому кладовищі Амвросіївки в 6 секторі, 6 ряді, у 3 могилі. На могилі була встановлена табличка з написом "Ямчук Валерий Леонтиевич, 1985 г.р. Волынь". Як з'ясувалось пізніше, була допущена помилка у прізвищі. Буква "н" в почерку судмедексперта була більше схожа на "м". Любов Ярославівна зв'язалась із комунальним підприємством Амвросіївки, можливо, хтось бачив обличчя хлопця, який був похоронений в могилі під цією табличкою. Але їйсказали, що обличчя було замотане [5].

Амвросіївка окупована, і вивезти звідти тіло Валерія непросто. Мама звернулась до громадської організації "Союз "Народна пам'ять", яка займається пошуком та ідентифікацією загиблих. Лише в квітні вдалося домовитися з бойовиками і вивезти тіло Валерія для ідентифікації. Любов Ярославівна щиро вдячна групі під керівництвом Олексія Златогорського, люди якої, ризикуючи своїм життям, зробили цю добру справу.

І ось 30 серпня мама із меншим сином Олексієм поїхала до Дніпропетровська забирати тіло Валерія. 1 вересня 2015 року тіло Валерія Янчука привезли для перепоховання на рідній землі.

1-го вересня 2015 року о третій годині пополудні на в'їзді до Іванич представники влади, духовенства, люди зустрічали Героя. Вулицею Грушевського живий коридор школярів, працівників установ, жителів Іванич та району. У жалобі схилені державні прапори, вітер тріпоче синьо-жовті полотна з чорними стрічками. Похоронний кортеж прямував вулицею і повернув до будинку, де жив Валерій. На подвір'ї отці Андрій та Василь із Свято-Покровського храму відслужили панахиду. Затим, як і належить вшановувати Героя, військовослужбовці домовину із тілом бійця на руках понесли до районного Дому "Просвіта" .

Домовина з тілом бійця під почесною вартою військовослужбовців Нововолинського ОРК перебувала тут до наступного дня. Всі мали можливість попрощатися з Валерієм.

2 вересня 2015 року після відслуженої панахиди похоронна процесія рушила живим коридором односельчан та жителів району, школярів вулицею Грушевського. У супроводі духового оркестру військових, почесної варти військовослужбовців з Володимир-Волинської військової частини востаннє повертають до будинку, де жив Валерій. Похоронна процесія рушає далі живим коридором людей під приспу­щеними прапорами до Свято-Покровської цер­кви, служать панахиду, а звідти - на кладовище.

Останні хвилини прощання. З домовини Валерія знімають прапор України і передають мамі Любові Ярославівні з подякою, що виростила такого сина - патріота України. Він був веселим, добрим, щирим... Жодного разу не підвищив голосу на маму. У пам'ять про Валерія лишилася у згорьованої матері лише одна втіха – онучка Анютка.

17 липня 2015 року Указом Президента України від 17 липня 2015 року № 436/2015 «Про відзначення державними нагородами України» — Валерій Янчук був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня [3].

16-го березня 2016 року на подвір'ї КЗ «Іваничівський ліцей №1» відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки загиблому в АТО Валерію Янчуку, яку встановили на фасаді школи. У класі, де навчався Валерій, створено куточок пам'яті [4].

Валерій Янчук загинув, захищаючи нашу землю, всіх нас. І найбільше, що ми можемо зробити, це пам'ятати Валерія, його матір, родину. Валерій Янчук пішов в інший світ, залишивши по собі добру пам'ять. Він боровся, бо хотів, аби його рідні і ми всі жили під мирним небом у вільній державі. Низько кланяємося батькам за те, що виховали сина-Героя. Нехай Всевишній допоможе їм пережити це невимовне горе.

Валерій Леонтійович – один з тих, хто дав нам можливість зустріти новий день. Пам'ятаймо, якою ціною нам дістається кожна хвилина мирного життя. Слава Героям! Герої не вмирають, адже вони разом з нами. Вони житимуть доти, доки ми про них пам'ятатимемо.

Допоки ми живі – житиме пам’ять про наших героїв. Валерій Янчук з меморіальної дошки щодня зустрічатиме і проводжатиме поглядом учнів та вчителів, нагадуватиме кожному з нас, що він поклав життя, аби ми жили в мирній квітучій Україні.

Ми зобов’язані пам’ятати, берегти і передавати прийдешнім поколінням подвиги, які були і ще будуть здійснені нашими військовослужбовцями. Цінуймо можливість жити у вільній державі та допомагаймо якнайшвидше наблизити перемогу над ворогом.

Матеріали підготували:

Ковалюк Ангеліна, учениця 8 класу комунального закладу «Іваничівський ліцей №1 Іваничівської селищної ради Волинської області»

Науковий керівник: Завадська Жанна Євстафіївна, заступник директора з виховної роботи

Список використаних джерел

1. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BD%D1%87%D1%83%D0%BA_%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B9_%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%82%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
2. Наказ Міністра оборони України №150 від 09.03.2005р. «Про звільнення в запас військовослужбовців та черговий призов на строкову службу у квітні-травні 2005 року».
3. Указ Президента України від 17 липня 2015 року № 436/2015 «Про відзначення державними нагородами України»https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/436/201
4. http://bug.org.ua/news/ivanychi/v-selyschi-ivanychi-vidkryly-memorialnu-doshku-v-pamyat-pro-bijtsya-51-ji-bryhady-86961/
5. https://www.volynnews.com/news/vidsichagresoruukrayinayedina/boyovyky-zasudyly-do-smertnoyi-kary-donechchanyna-iakyy-riatuvav-volynskykh-biytsiv/