Неговора Леонід Миколайович

Народився 23 червня 1975 року в с. Терешиха Бахмацького району Чернігівської області у робітничій родині. У 1986 році родина Леоніда Миколайовича переїхала до смт Парафіївка Ічнянського (нині Прилуцького) району Чернігівської області .Закінчив Парафіївську середню школу.

«Він був хорошим братом, - згадує Аліна Тіманькова. - У школі - хорошим учнем. Добре навчався, з охотою, любив спорт. Активний, цікавився мотоциклами, розбирався у техніці. Леоніду найбільше із шкільних предметів подобалася допризовна підготовка, бо там йшлося про підготовку учнів до строкової військової служби. Й звідти черпав знання, виховуючи в собі справжнього патріота своєї держави. Щоб бути завжди у формі любив спорт і часто з однолітками бігав займатися у спортзал. А ще він був надзвичайно доброю людиною. Всі його вчинки про це говорили. Ніколи не чекав подяки за якусь зроблену ним гарну справу. Хотів жити по совісті й робив завжди так, як підказувало його серце.» Сестра також говорить, що брат був порядним, компанійським та мав багато друзів, які про Леоніда згадують лише добрим словом. Хто попросить будь-якої допомоги - нікому не відмовляв. Дуже теплі стосунки склалися у Леоніда з сестрою. «Я тобі завжди допоможу - тільки звертайся», - нагадував він Аліні і щоб не трапилося - брат вже поряд. А ще з оптимізмом їй казав: «Сестро, все буде добре, не кіпішуй». По закінченню місцевого загальноосвітнього закладу Леонід продовжив навчання у Прилуцькій автошколі, де отримав водійські права, та став водієм. Коли досяг призовного віку, то поповнив ряди строковиків військової служби. Строкову службу проходив у Львові. Після завершення служби повернувся в смт Парафівку та пішов працювати на місцевий цукровий завод. З червня 2021 року Леонід Миколайович Неговора був прийнятий до КП «Добробут» Парафіївської селищної ради підсобним працівником. Це було його останє робоче місце.

З початком повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну знову мобілізований 19 квітня 2023 року. Солдат Неговора Леонід Миколайович, номер обслуги зенітно кулеметного відділення зенітно ракетно – артилерійського взводу роти вогневої підтримки військової частини А7403, захищав кордони України від країни – агресора.

Був спокійним, відповідальним, добросовісним, чесним, щедрим, допомагав тим, хто цього потребував, не вагаючись виконував будь – які прохання й доручення, не цурався роботи.

Він був батьком для двох синів - рідного Владислава, якому зараз вже 16 років і Валерію, сину цивільної дружини. У квітні цього року Леоніда Неговору мобілізували на повномасштабну війну. Був на посаді номера обслуги зенітно-кулеметного відділення.

« Мамо, я піду воювати. Хто усіх буде захищати?, - говорив Леонід ненці, бо смертоносний табун рашистів витоптував Україну війною. Леонід мав свою думку та її відстоював, тому ніякі вмовляння і переконання на нього б не подіяли. Й рідні з розумінням поставилися до його вибору. Але переживали, чекали, молилися. Чекали й діти. Доки навіки їх не розлучила війна.

«Коли Льоня пішов, його п’ять разів повертали. Бо йому було 48 років. Тож куди не повезуть - говорили, що вже по віку не підходить. Але таки знадобився, - розповідає крізь сльози сестра. Спочатку пройшов двомісячне навчання, потім був на Сумщині. Він дуже сильно любив маму, був її душею. І все разом: чаювати - разом, за стіл - теж разом. Хтозна чи мама відійде від втрати. Вона не може усвідомити, що його немає. На кладовищі - майже кожен день. Їй найважче.» Леонід ніколи не говорив батькам, де він знаходиться. Коли був на Сумщині, то батьки про це знали, а потім, як син-захисник потрапив на Донецький напрямок, намагався нічого їм не казати. Просто не хотів щоб вони переживали. Й сестру дуже просив, аби та мовчала. Леонід був небагатослівним, говорив загальними фразами, інколи в повідомленнях з передової ставив плюс, значить все добре. Проте Аліна переживала, коли він попереджував, що декілька днів не зможе зателефонувати. « 26 вересня я з Льонею розмовляла буквально дві хвилини. Сказав, щоб не хвилювалися, що все нормально. «І мамі також передай, що зі мною все добре», - це були його останні слова. Також попередив, що не скоро вийде  на  зв’язок.  28  вересня  знову  повідомив  у  переписці,  що зателефонує не скоро. Вона запевнила усіх рідних, що брат обов’язково за першої нагоди дасть про себе звістку. Що потрібно зачекати хоча б два дні. Він не любив, щоб йому назвонювали, і коли сказав що сам дасть про себе знати - потрібно почекати. Тож і чекали...Ще 30 вересня рідні писали йому повідомлення, але він їх так і не переглянув. Цього дня Леонід Неговора потрапив під ворожий обстріл. Солдат Неговора Леонід Миколайович загинув 30 вересня 2023 року близько 6 год 00 хв внаслідок кульового поранення, несумісного з життям, під час обстрілу позицій в районі н.п.Рівнопіль Волноваського району Донецької області, під час виконання службових обов’язків із захисту територіальної цілісності та суверенітету України від збройної агресії російської федерації.

«Коли просила аби залишив хоча б якісь контакти своїх командирів - запевнив, що з ним буде все добре і не потрібно ні до кого телефонувати. Льоня повернувся додому на щиті 5 жовтня, а я все чекала від нього дзвінка.». - плаче сестра. Похований 06 жовтня 2023 року в смт Парафіївка Прилуцького району Чернігівської області, де проживає його родина.

Аліна розповіла, що Леонід на війні постійно говорив рідним, як скучив за ними, як їх сильно любить. Їхні розмови завжди завершувалися словами: «Чекаємо. Любимо». Навіть малий чотирирічний племінник теж повторював: «Льончику, я тебе люблю». « Ми з братом були близькі, але за ці пів року ще більше зблизилися, і тому довго не вірилося що його немає. Я розумію, що Льоню не повернеш, але все одно чекаю, що він прийде чи зателефонує. Не вистачає його спілкування,» - з сумом та розпачем каже пані Аліна. В її серці та в серці усієї родини їхній Льоня назавжди залишиться живим. Зараз родина у невимовному горі, бо безжальна війна забрала найцінніше - сина, батька, брата, надійне і дуже плече підтримки. Дуже важко сприйняли загибель свого тата діти. « Владик ще й досі не відійшов. Він такий як Льоня, дуже скритний, все тримає у собі і про власні почуття не говорить,» - розповідає про свого племінника Аліна. « Мені здається, що життя зупинилося. Як побачимося з його дітьми - так і плачемо.А стогоном у душі озиваються слова: «Герої не вмирають! Герої не вмирають...»

Список використаних джерел

Зі слів рідних і знайомих