Дудюк Володимир Миколайович

Дудюк Володимир Миколайович народився 13.07.1963 р. в с. Вілька Підгороднянська Любомльського району Волинської області. Через деякий час його сім’я переїхала до містечка Локачі. Тут він закінчив Локачинську школу.

По закінченні школи навчався у Львівському зооветеринарному інституті. Після інституту у 1987-1988 рр. проходив військову службу в Уфі, де був медиком-санінструктором.

Після служби повернувся до Локач, згодом одружився. Через деякий час народились донька та два сини.

Працював спочатку в Локачинському професійному училищі, де викладав хімію, згодом отримав роботу ветеринарного лікаря. Пізніше – працював лаборантом у місцевій лікарні, згодом став асистентом патологоанатома.

Любив тварин, захоплювався риболовлею та колекціонував монети. Цікавився історією та всім, що з нею по’язане.

З 2015 року Володимир воював в АТО. Надавав першу медичну допомогу воїнам у гарячих точках Донбасу: Сєвєродонецьку, Попасній, Гранітному, Щасті. Згодом підписав контракт на військову службу у 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. Був старшим бойовим медиком розвідувальної роти. Мав позивний Док.

Через 2 роки повернувся до мирного життя. Працював охоронцем у місцевому супермаркеті. Та у березні 2021 р. знову підписав контракт. Цікаво, що дідусь Володимира у свій час був членом УПА. Можливо саме тому він не міг лишатися осторонь під час війни з росією. Повномасштабна війна застала його на фронті. Брав участь у боях за Київщину, Харківщину, Миколаївщину та Бахмут на Донеччині.

Займав посаду старшого бойового медика розвідувальної роти, старшого сержанта 14-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 14.06.2022 р. в районі населеного пункту Берестове Бахмутського району Донецької області внаслідок наскрізного осколкового поранення грудної клітини з пошкодженням легень.

Поховали Володимира Дудюка 16 червня 2022 р. на місцевому кладовищі у Локачах. Без нього лишились батьки, дружина, діти та онуки.

Вірш, присвячений Володимиру Дудюку

ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ

ТОБІ, ТАТУ...

Без тебе, тату, ліс не так шумить.
А в Турії, води від сліз багато.
Час зупинився і душа болить.
Вже не прийде ніколи з війни тато...

Тебе Героєм привезли в село.
Де вік прожив і знали усі люди.
В той день назавжди сонечко зайшло.
В онуків дідуся уже не буде.

Здавалося, що й вітер голосив.
А люди йшли все з квітами, до хати
- На кого ж ти нас, сину, залишив?
Невтішно плакали, старенькі мама й тато.

Ти був простий, а дітям кращим всіх.
Сіно косив і сіяв жито в полі.
Синочків двох й донечку зростив.
Діждав онуків - подарунок долі.

Дружина плаче. Горе через край.
Цілує все холодні рідні руки .
- Володю мій, прошу тебе, вставай.
Ось подививсь, прийшли твої онуки!

Ковтали сльози соколи - сини.
Їх очі помстою до ворога горіли.
Не відкупився. Не сховався від війни.
Тата нема. Кати прокляті вбили.

Хотів він бачити онуки як ростуть.
Навчити рідну землю їх любити.
Радіти, як до школи ті підуть...
Та не судилося до того дня дожити.

Все залишив. Без тебе дім сумний.
Твоя світлина, на столі, під образами .
Нам все здається, що тато живий.
Тепер, він Ангел, але поруч з нами.

Коли я плачу, чи стаю сумна, крильми мене тихенько обіймає.
- Доню, не плач. То все клята війна, рідних людей на небо забирає.
Онуки все стоять біля воріт.
І на дорогу щодня виглядають .

Чи не вертається з війни Володя - дід .
Не вірять, що його більше немає.
В храмі свічки горять «За упокій».
А на могилі квітів так багато.

Ти в нашій пам'яті, завжди будеш живий.
Наш найрідніший, і найкращий тату.

Автор вірша Маша Леннон вона ж - Соломія Українець