Карпік Валентин Адамович

Волинянин Валентин Карпік - Славний син України

Захищаючи незалежність України, її вірні сини віддають найдорожче – своє життя. Один з героїв, чий життєпис потребує уваги, є Карпік Валентин Адамович.

Народився захисник 30 вересня 1971 року у селі ПідріччяКамінь-Каширського району Волинської області. Виріс із сестрою та двома братами у батьківській хаті. Життя розкидало рідню по світу, але сам він зостався у рідному гнізді. Закінчивши школу та Камінь-Каширське ПТУ, відслужив два роки «срочку» у Білорусі[1].

Намагався заробити якусь копійчину, почав їздити на сезонні роботи. Там і зустрів своє кохання. Одружилися Валентин із Валентиною символічно – у день Святого Валентина. Бог подарував їм сина та донечку. Хоча доля розпорядилася так, що з дружиною розлучилися, проте зберегли теплі стосунки, проживали в сусідніх селах. Чоловак поважав матір своїх дітей та її нову сім’ю, любив і піклувався про своїх нащадків, допомагав, як міг, навідувався до них.

У 2015 році Валентина мобілізували до ЗСУ у 17-ту окрему танкову бригаду. Пізніше раз за разом він йшов захищати державу уже за контрактом: у складі то 14-ої ОМБр, то 24-ої бригади. Так на бойових позиціях і застав широкомасштабну війну. Отримав чимало нагород за відвагу та мужність, але ніхто вже не дізнається, де, коли, скільки й за що конкретно.

Про свій бойовий шлях рідко комусь щось розповідав. У 2022 роцібув старшим механіком-водієм САУ у 24-ій ОМБр.

Цінувався як спеціаліст вищого рівня, користувався повагою серед військовослужбовців. У лютому-березні настільки відчайдушно вів бій, що навіть обморозив ноги на самохідній артустановці[1].

У запеклих боях із рашистами у середині травня отримав поранення. Попри необхідність реабілітації, вирішив у госпіталі не затримуватись, а якомога швидше йти назад на передову на поміч своїм побратимам. За офіційними даними 29 травня 2022 року поблизу Врубівки, що на Луганщині, його не стало… Внаслідок ворожого артобстрілу отримав чергове поранення, яке виявилось несумісним із життям… Йому було всього 50 років[1].

«Цу був справжній воїн. Недавно, полишаючи госпіталь, заїхав у рідне село. Казав, що нема часу проходити відновлення, мусить вирушати на війну, бо там у самому пеклі лишились одні його «діти», треба їх страхувати. Так називав своїх ще зовсім молоденьких бойових товаришів. Був упевнений, що пройде з ними війну до переможного пострілу. Тоді ми бачили його востаннє. А через тиждень отримали звістку, що він загинув. Постійно давав нам, матерям, настанову: «Я і такі як яза вас воюватимемо до останнього подиху. А молодим юнакам треба сім’ї створювати, дітей народжувати»[1] – пригадує кума Раїса Приймак.

Не може повірити, що так рано не стало батька, й донька Анна. Він завжди лишиться у її пам’яті татом, який пригорне та пожаліє, який вечорами з Умкою на лавці заводитиме «Ой, смереко…» (навчив собаку співати дуетом), який грає у футбол з друзями, який мріє придбати «гольфа» й їздити з собакою на рибалку та по гриби, який в екстремальних умовах будь-де вміє добути воду чи сік з дерев для своїх бійців.

«Він завжди нас підтримував й цікавився справами. Був дуже чуйним та щедрим. Коли приходив з війни, то всіх родичів і друзів задаровував подарунками. Бо такі приємні миті, вважав, будуть доброю згадкою для кожного…»[1], - каже Аня, ще досі не усвідомлюючи, що поховала батька. Для неї він назавжди живий!

1 червня 2022 року Валентина з усіма почестями поховали на кладовищі рідного села. Прибули люди звідусіль, приїхали військовослужбовці, представники органів влади та духовенства[1].

Його знали не лише в Підріччі, але й у сусідніх селах. Багато кому допомагав. Але найбільше вважав корисним себе на фронті, бо був досвідченим у військовій справі. Хотів навчити молодших. Мав загострене почуття справедливості та братерства. Там, на війні, у нього з’явилась ота дружна чоловіча родина. Віддав життя за нас всіх, хоча любив цей світ й ще не поспішав його полишати… Хай Господь упокоїть його душу й прийме в Царство Небесне!

Указом Президента України №8/2023 від 9 січня 2023 року Карпіка Валентина Адамовича посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня[2].

Матеріали підготували:

Савчук Оксана,учениця 8 класу Підрічанської гімназії-філії ОЗЗСО «Раково-Ліський ліцей»

Керівники: Марко Тетяна Миколаївна, вчителька української мови та літератури, Грищук Оксана Геннадіївна, вчителька географії Підрічанської гімназії-філії ОЗЗСО «Раково-Ліський ліцей»

Список використаних джерел

1. «Будучи пораненим, кинувся рятувати побратимів… і загинув». http://polissia.net › p=16868
2. Указ Президента України №8/2023 від 9 січня 2023 року про нагородження В. Карпіка орденом «За мужність» ІІІ ступеняhttp://zakon.rada.gov.ua/go/8/2023