Гасичак Павло Валерійович

«Мій прадід дійшов до Берліна, а я дійду до Москви»

Неповторна, квітуча, щедра на врожаї та багата на талановитих людей українська земля знову стала чорним полем бою. Тисячі безневинно загублених життів, розбита інфраструктура населених пунктів України – це так нас прийшли «рятувати» путінські рашисти, які ще гірші гітлерівських нацистів.

За заповітну споконвічну мрію українського народу наші відважні захисники платять надвисоку ціну – власне життя.

Одним із них був наш земляк – Павло Гасичак.

Павло народився 14 квітня 1993 року у Володимир-Волинському і все життя прожив у нашому місті. 1-4 клас навчався у садочку «Дзвіночок», а з 7-го класу прийшов навчатись у загальноосвітню школу І-Ш ступенів № 2. У 2010 році закінчив 11-й клас. Класним керівником була вчитель історії Козак Людмила Олексіївна. Ось що вона розповіла по свого учня: «Невисокого зросту, худорлявий, сором’язливий – це про Павла Гасичака, який по закінченні 9-го класу виявив бажання навчатися в нашому 10-А. Досить швидко знайшов спільну мову і з хлопцями, і з дівчатами. Що приваблювало нас в цьому юнакові? Найперше – його жага до читання, до пізнання нового. Зачитувався історичними романами, сучасними авторами. Ділився своїми думками, мріями, рекомендував ось почитати. А ще – його повага, любов до мами, молодшого брата. Турботливий син і брат. Ми не уявляли його військовим, бо мріяв стати політологом, істориком».

Після закінчення школи поступив у Волинський національний університет імені Лесі Українки на факультет історії, політології та національної безпеки. Але закінчив лише 2 курси, після чого влаштувався на ТОВ «Гербор-Холдінг» помічником комірника.

Працював, допомагав батькам по господарству, турбувався про двох менших братів. Любив футбол. Із задоволенням їздив до батька в село Озютичі (Затурцівська сільська громада Володимир-Волинського району Волинської області, до 2020 року – Локачинський район), де разом рибалили. Мріяв створити сім’ю… Але війна змінила все…

З початку повномасштабного вторгнення Павло не зміг спокійно сприймати події, які відбувалися у найскладніші для України часи. Він прийняв тверде чоловіче рішення і вже 26 лютого 2022 року прибув до місцевого військкомату. Мама, Лілія Владиславівна, плачучи, відмовляла його, казала, що «ти ж не служив в армії, ніколи не тримав зброї в руках, нічого не знаєш і не вмієш». Та син рішуче відповів: «Ти хочеш щоб та русня прийшла в наше місто, в наш дім і всіх повбивала? А я спокійно сидітиму?»

Стрілець Павло Гасичак служив у 100-ій Окремій Бригаді Територіальної Оборони 55-го батальйону 1-ої стрілецької роти 2-го стрілецького взводу. Разом з побратимами виконували завдання з охорони та оборони північних державних рубежів України – облаштовували позиції на українсько-білоруському кордоні в межах Волинської області, проводили інтенсивну бойову підготовку.

30 березня 2023 року бійці бригади вже направлялись на схід України і опинилися в ситуації, коли бажання воювати та нищити ворога було великим, а бойових навиків бракувало. А тут одразу повноцінні бойові дії – із застосуванням авіації, артилерії всіх калібрів, танків та піхоти. Це було надзвичайно складно. Наші військові обороняла рубежі в Серебрянському лісі, що на Луганщині.

Лілія Владиславівна постіно хвилювалась за сина. Коли ж він їй дзвонив, то не був багатослівним. Розповідав, що тут мало не на годину раніше, аніж у нас на Волині, сходить сонечко. Проте й за небокрай воно сідає значно раніше. Казав, що йому подобається служба і що планує залишитись в ЗСУ після війни. То прислав відео і повідомлення «Бачиш, руки й ноги цілі – значить у мене все добре».

У вересні 2023 року приїхав у відпустку. Мама і бабуся не могли натішитися сином і онуком. Війна його змінила – він подорослішав, став серйознішим і відповідальнішим. За ці 10 днів переробив майже всю роботу у саду й на городі. Купив меншому брату нове ліжко. Коли прийшов час збиратись на фронт, пані Ліля просила сина не їхати, адже меблева фабрика дає своїм працівникам бронь. Павло навіть не хотів цього слухати, а лише сказав «Мій прадід воював у ВВВ і дійшов до Берліна, а я дійду до Москви».

Перед поверненням на схід  він зізнався своїй рідній тітці, що має якесь передчуття, що більше додому не повернеться. І якщо так станеться, то щоб йому поставили пам’ятник на весь зріст і не сіяли чорнобривців, бо він їх не любить. На жаль, так і сталось. 31 жовтня 2023 року під час бойових дій в районі Серебрянського лісу Павло отримав поранення. Побратими вже виносили його з поля бою і неподалік села Діброва (село Діброва перебуває під російською окупацією) їх накрили артобстрілом. Хлопців поранило, а Гасичак отримав множинні осколкові поранення, несумісні з життям. [1]

4 листопада 2023 року Героя поховали на Федорівському кладовищі з усіма військовими почестями. [2]

Портрет Павла Гасичака розміщений на Алеї Слави міста Володимира. У бібліотеці школи, де навчався наш Герой, оформлений альбом пам’яті і стенд пам’яті.

Вічна слава, честь і шана Герою!

Матеріали підготували:

Дячук Мар’яна, учениця 8-Б класу Ліцею №2 Володимирської міської ради Волинської області

Науковий керівник: Макаренко Людмила Федорівна, завідувачка бібліотекою, керівник історико-краєзнавчого гуртка Ліцею №2 Володимирської міської ради Волинської області