Оніщук Владислав Іванович

Оніщук Владислав – молодий Герой-Захисник України

Святе Письмо говорить, що спочатку Бог розселив людей по всьому світу і кожному народові дав землю. Богом дана земля є святою і рідною. Тому її захист – це найперший обов’язок кожного народу.

Навряд чи можна сперечатися з тим, що Україна – це один із найбагатших та наймальовничіших куточків усієї земної кулі. Її чудові річки й озера, ліси й гори відомі далеко поза межами країни. Але за останні роки Україна придбала ще одну пам’ятку – це її мужній та стійкий народ, який довів своє право вільно жити на рідній землі й самостійно вирішувати свою долю. Двадцять три роки Україна не знала війни. Але війна не обійшла нашу державу тепер.

24 лютого 2022 року назавжди розділило життя українців на до та після. О п’ятій ранку російські війська здійснили масовану повітряну атаку по всій території України та почали повномасштабний воєнний наступ. За вісім років терору Донбасу та окупації Криму людоїдський апетит країни - агресора зріс. Ще донедавна ми з вами не знали дуже багатьох слів, пов’язаних з війною, тепер же майже кожну родину так чи інакше опалило полум’я військових дій і втрат. Раніше ми не особливо звертали увагу на слова « Слава Україні – Героям слава », а тепер ці слова набули нового змісту. Вони перестали бути просто вітанням, це вже віддання шани найкращим, котрі у найважливіший момент нашої держави не злякалися і пожертвували собою заради своєї Батьківщини. Ці слова є засвідченням справжнього патріотичного подвигу[1].  

Героєм-захисником нашої рідної України був наш земляк Владислав Оніщук, який повернувся із заробітків, аби боронити Україну. І за неї загинув.

Владислав Іванович Оніщук народився 9 жовтня 1998 року в селі Судче Любешівського району Волинської області. Зростав і виховувався у багатодітній сім’ї, мав двох братів та сестричку. «Він був найстарший, тому завжди неабияк переживав за нас всіх»,- каже сестра Мирослава. У шкільні роки Владислав завжди був активним, позитивним та відкритим [7].

Мама Тетяна Андріївна дуже рано стала вдовою, оскільки чоловік Іван Миколайович мав II групу інвалідності, часто хворів. Тому на синові плечі лягла допомога мамі по господарству. У 2014 році Владислав закінчив 9 класів загальноосвітньої школи (нині – ЗЗСО «Судченський ліцей»). Він був звичайним, добросовісним, справедливим, кмітливим, працьовитим юнаком, любив життя, багато планував та мріяв. Хлопчина зростав вихованим та дисциплінованим учнем, фізично загартованим, який успішно поєднував шкільне навчання та допомогу мамі, підтримував братів і сестру. Від 5 до 9 класу його класним керівником була Антоніна Остимчук. У її вчительсько-материнських спогадах Владислав – чесний, сміливий і принциповий. « Таким він залишиться у нашій пам’яті назавжди. Україна має знати своїх Героїв, а світ – яке зло творить росія в Україні. Цього ні забути, ні пробачити не можна», - переконана Антоніна Миколаївна.

Після закінчення Судченської школи Владислав навчався у Любешівському технічному коледжі Луцького НТУ, де здобув професію «Маляр,муляр,штукатур». У 2017 році став випускником цього закладу.

Проходив військову службу за контрактом з 20 березня 2018 року по 19 березня 2021 року в 14 окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого (військова частина А1008). Брав участь у бойових діях АТО/ООС.

Владислав Іванович Оніщук був нагороджений медаллю «Непереможні. Операція Об’єднаних Сил» від 24.08.2018року.                     

«Як він радів, коли після демобілізації придбав автомобіль! У березні 2021 року у Влада завершився контракт. У липні поїхав до Польщі і там отримав Карту побуту, тож мав змогу бувати вдома і вертатися туди на роботу, перетинаючи кордон, скільки потрібно. Зустрічався з дівчиною, купив їй обручку, хотів освідчитися. Але… Коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, син одразу ж заявив, що повернеться в Україну і піде воювати, бо так вчинили всі його бойові товариші. Повернувся додому, навіть не забравши усі речі з Польщі, щоб стати на захист Батьківщини», - розповідає Тетяна Андріївна.

1 березня Владислав Оніщук повернувся з-за кордону, а наступного дня вже пішов до військкомату. Його відправили до міста Володимир-Волинського, де зарахували солдатом до військової частини А1008 на посаду стрілець-санітар механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону, а звідти – на фронт. Призначили водієм БМП. Мамі син якось зізнався, що зазвичай або очолював колону, або завершував. Її серце краялося за свого соколика. «Через волонтерів мали передати Владу плитоноску, бо в бронежилеті важко було у танку. Проте не встигли. Може, якби був захищений, то вижив би під час обстрілу», - зітхає мама загиблого воїна [8].

Загинув 31 березня 2022 року в результаті ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання щодо захисту незалежності України в районі села Новомиколаївка Вітовського району Миколаївської області [2; 3; 4; 5; 6].

Той трагічний день мама ніколи не забуде. «Ще вранці син зателефонував, ми поспілкувалися. Я повідомила, що йду до церкви. Але Владислав так і не подзвонив більше, то востаннє чула його голос 31.03.2022року. Йому ж було лише 23…», - тамуючи сльози, пригадує жінка. Також оповідає, що зі зрозумілих причин син не повідомляв, де саме перебував, а лише натякав. Так як родичі є в Миколаєві, хтось на той час був у Києві , сестри живуть в Южноукраїнську, то говорив, що був неподалік такої-то тітки чи дядька. Ось так і орієнтувалася мама, молодші сестра і двоє братів та вітчим, де саме воював їхній соколик.

В останню путь до місця спочинку, місцевого кладовища, прийшли провести сотні людей, побратимів, рідних, знайомих і зовсім незнайомих людей, аби віддати останню шану нашому мужньому і ще такому молодому Герою[7].

Після завершення чину відспівування слово мовив місцевий священник о. Димитрій, котрий є хресним батьком загиблого. Говорити йому тяжко, сльози обривають слова. «Владислав був на Сході в 2018 році. А коли війна торкнулася нашої держави в такому масштабі, як нині, він перебував на заробітках у Польщі. Але Владик відразу повернувся сюди. Добровільно пішов захищати нашу державу від страшного ворога. Вчора був місяць, як він пішов на війну. І саме вчора він повернувся додому… у домовині. Він ішов боронити свою землю і загинув як герой. Немає більшої заповіді, ніж та, хто душу свою покладе за друзів своїх. Владислав поклав свою душу за друзів, за нас із вами, за наше мирне життя. Він приніс себе у жертву, щоб ми пам’ятали про це. І щоб молилися за упокій його безсмертної душі», - зазначає о. Димитрій.

Важко стримати сльози. Ніхто й не намагається їх стримати чи приховати. Плачуть навіть чоловіки, коли згорьована матір востаннє обіймає свого старшого сина, свою кровинку, надію та розраду. Коли востаннє доторкається до його обличчя та гладить його вже холодне чоло… Із останніх сил голосить, коли закривають домовину її соколика, знесилюється та опускається додолу, як та зранена лебідка…

Під звуки залпів, як наче своєрідний реквієм війни, опускають домовину в сиру землю. Кожен підходить і тужливо кидає грудку землі… Присипають землею, ставлять хрест і рясно встеляють могилку квітами та вінками. Відлетіла душа Владислава туди, де немає ні біди, ні страждань. Тепер він, як мовив священник, - небесний світлий воїн…[7].

Коли Владислава не стало, Тетяна Оніщук знову почала волонтерити. ЇЇ волонтерство розпочалося ще кілька років тому, коли вже тривала неоголошена російсько-українська війна. Адже її син Владислав три роки служив за контрактом, був учасником АТО/ООС. Ще тоді жінка передавала посилки з ліками, продуктами, одягом та іншими необхідними солдатам речами. Тепер мама загиблого бійця волонтерить у пам’ять про сина. «Допомагаю хлопцям, так мені трошки легше. Бо всі вони для мене – як Владикові побратими», - так пояснює свою діяльність Тетяна Оніщук, жителька села Судче. Його «іномарку», якою він так і не встиг натішитися, Тетяна Андріївна передала на потреби Збройних сил України. Крім того, щомісяця кошти пересилає на рахунок волонтерської громадської організації «Богогардова Січ українського козацтва», до якої належить вона та одна з її старших сестер Галина, котра проживає в Миколаївській області. Саме в тій стороні, на Миколаївщині, під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини й загинув Владислав Оніщук. За постійну допомогу для ЗСУ нашій землячці неодноразово оголошувалася подяка від керівництва ГО «Бугогардова Січ українського козацтва»[8].

Свою лепту вносить Тетяна Оніщук і в благоустрій та ремонт храму Святої Параскеви Сербської села Судче. Настоятель святині о. Димитрій Лапко благословив їхню сім’ю поставити в селі на перехресті доріг неподалік їхнього дому хрест. Тетяна Оніщук зізналася, що дуже хоче зробити це у пам’ять загиблого сина і щоб був оберіг для кожного, хто тут живе. «Бог дав мені чотирьох діток. Пишаюся всіма ними. Зі старшим Владиком ми могли поговорити на різні теми. Донька Мирослава нам подарувала внучку Ангелінку. Середульший Максим, як і мріяв із 5-го класу, вступив до семінарії, в нього свій духовний світ, духовний фронт. А найменшенький Андрійко так схожий на Влада в його віці… Коли аж нестерпно на душі, йду чи їду велосипедом до могилки Владика. Вже пам’ятник йому встановили, поряд могили Владислава майорить Державний прапор. Поговорю з ним, і біль наче трохи вщухає», - зітхає матуся сучасного Героя [8] .

За сумлінне та бездоганне служіння народові, за особисту мужність і зразкове виконання військового обов’язку Указом Президента України Владислав Іванович Оніщук нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) [10].

За старанність, високу організованість, розумну ініціативу та високі показники в бойовій підготовці, проявлені під час навчань з бойовою стрільбою, був нагороджений подякою і грамотою солдат Владислав Оніщук.         

Владислав Іванович Оніщук – самовідданий патріот своєї Батьківщини, мужній син своєї неньки – України, який віддав молоде життя за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність Української держави. Господи, упокой душу воїна Владислава. Ти був нашим захисником на землі, тож будь Ангелом-охоронцем і на небі. Оберігай нашу землю, рідну Україну від ворогів.

Вічна і світла пам’ять Герою! Так, Герої не вмирають!

Владислав Оніщук назавжди залишиться в нашій з вами пам’яті. Залишиться у піснях, віршах, назвах вулиць, пам’ятниках уже новітньої історії. Залишиться у вчинках тих воїнів, які боронять незалежність і цілісність нашої держави.

Курінь гри «Джура» ЗЗСО «Судченський ліцей» носить ім’я Владислава Івановича Оніщука— солдата Збройних Сил України, учасника російсько-української війни, що загинув у ході повномасштабного російського вторгнення в Україну в 2022 році.

Вірш Миколи Савчука присвячується світлій пам’яті нашому Герою-захиснику – Владиславу Оніщуку… [9, с.196].

Слава Богу! Слава Україні!
Слава Герою,та серце опіка
Біль втрати. Стрічаємо нині
Героя Владислава Оніщука.

Дорогу додому рідній дитині
Хіба уявляла матуся таку?
Чому не ногами, чому в домовині,
Чому гинуть діти у самім соку?

Стрічає героя народ на колінах,
З державним знаменом у чорних стрічках.
Везуть біля школи, він вчився в цих стінах
І звідси злетів на війну його птах.

Для Судча судилось героїв ростити,
Зростила війна тут «Іванковий сад».
В саду цьому пам’ять про них буде жити,
Про подвиги їхні, про їх зорепад…

Стрічає героя село, Владислава,
Був мамин синочок – Вкраїни став син!
Солодка така при житті вічна слава,
При смерті гірчить, наче гіркий полин.

04.04.22

Спогади про однокласника

Однокласник Владислав був спокійним, добрим, веселим і розсудливим хлопцем. Він завжди з усіма поводився добре і не був конфліктним. Познайомились ми з ним у другому класі, коли він прийшов навчатись у нашу школу. Ми провели разом багато незабутніх моментів у шкільні роки.

За його спокійною зовнішністю ховалась неймовірна мужність. Владислав завжди був готовий захистити слабких та виступати проти несправедливості. Він не терпів знущання над іншими і завжди ставив справедливість на перше місце.

Коли в нашій країні сталася війна, Владислав без вагань вирішив піти на фронт, віддати свою силу і мужність на захист рідної землі. Це було надзвичайно відважним і самопожертвувальним вчинком.

Але на жаль, ця війна забрала від нас Владислава. Він загинув, виконуючи свій обов’язок, залишивши позаду болючу втрату і сум у серцях своїх рідних, друзів та однокласників. Його мужність і самопожертва назавжди запам’ятаються нам як великий приклад відваги та героїзму.

Спогади про Владислава завжди залишаться з нами, про його спокійне обличчя, добре серце і велику відданість своїй країні. Він був справжнім героєм, який зробив неймовірний жертовний внесок у визволенні та захисті своєї нації. Його пам’ять буде жити у наших серцях назавжди!