Хрупчик Андрій

Волиняни - Андрій Хрипчук

Україна…Скільки ніжності, тепла, світла в цьому короткому слові. А скільки лиха їй довелось перетерпіти? Хто тільки не намагався поставити на коліна нескорений народ? Та все витерпіла, встала, розцвіла буйним цвітом, звеселився в шумі й піні Дніпро-Славутич, полинула у світ українська пісня. Пророчі слова Кобзаря збулися. Українці нарешті здобули незалежність. Здається, чого ще треба.

Проте, лихо не спало. “Старшому братові” це не сподобалось. Замість того, щоб обійняти “найменшого брата”, розпростер зловісні хижі крила на Схід. Загриміла війна. Якою б вона не була – це найбільше зло на землі. Хочеться крикнути на весь світ: Чому люди, яких ми так довго вважали братами, вбивають наших рідних? Чому мати плаче вночі ? На війні вбито її сина, нашого односельчанина Андрія Хрупчика. Він нікому не зробив нічого поганого.

Андрій народився 28 березня 1989 р. в с. Бірки Любешівського району Волинської області. У 2006 році закінчив школу і вступив у ВСП "Любешівський технічний фаховий коледж ЛНТУ" , де здобув професію маляр-штукатур. У 2007-2008 роках проходив службу у військовій частині 3021 місто Дніпро.  2008 році одруживсь та проживав в с. Балико-Щучинка на Київщині,   де відкрив власну справу.

Андрій любив життя, але віддав його за Вітчизну . Мабуть, вважав, що воля України дорожча за власне життя. З початку війни він вступив у ряди добровольчого формування Ржищівської міської територіальної громади, а у квітні був мобілізований до Збройних сил України: 66 бригада, 4 батальйон, 6 взвод. Під час виконання бойового завдання на Донеччині 22 липня 2022 року Андрій отримав тяжкі поранення, несумісні з життям. Йому було всього 33 роки, в нього залишились батьки, дружина та двоє синочків, які не можуть змиритися зі смертю батька та сина. І таких, як він, сотні.

Стогне земля, зрошена кров’ю наших захисників, сотню разів переорана мінами і гранатами, гірко плачуть матері, діти, вдови, наречені.

“Любіть і оберігайте свій край, ми за нього віддаємо найдорожче, що в нас є, – життя!” Низько схиляю голову перед ними. Вони ніколи не обіймуть коханих, не візьмуть на руки дитя, не змайструють для них човна чи літака, не скажуть: “Мамо, все буде добре”.

Герої назавжди залишаться в нашій пам’яті такими щирими, відкритими і гордими. Герої не вмирають, а стають ангелами. Вони і надалі захищатимуть наш спокій із небес.