Повх Микола Іванович

Повх Микола Іванович – перший солдат Ратнівщини, який загигув в зоні АТО

Солдати АТО... Юні, молоді, мужні, завзяті, незламні та готові власним життям боронити наш мир та спокій. У них такі різні долі, але об'єднані в одну єдину – фронтову долю бійців АТО, об'єднані любов'ю до Батьківщини, боротьбою за цілісність і незалежність України.

Важка це праця – захищати мир. Цю місію в зоні АТО з честю виконував Повх Микола Іванович.

Майбутній захисник України народився 5червня 1993 року в селі Велимче Ратнівського району Волинської області. Навчався в НВК «загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня – дитячий садок» у рідному селі, який закінчив у 2011 році.

В 2011-2012 роках Повх Микола Іванович навчався у Камінь-Каширському ВПУ №4 у групі №6 за професією «муляр, штукатур». Під час навчання проживав у гуртожитку кімната № 536. На виробничому навчанні був відповідальний, працелюбний, активний, цікавився професією [ 6, с.133].

У листопаді 2012 року був призваний на військову строкову службу, яку проходив у місті Севастополь АР Крим у Внутрішніх військах.

Микола плекав надію на щасливе майбутнє. Мріяв про велике весілля. Хотів зібрати і родину, і друзів. Навіть на проводи, коли йщов у армію на строкову службу, скликав багато людей, серед яких і вчителі. Та й з армії, прийшовши, зустрічався з ними, заходив у школу, навіть вдома з букетом квітів провідував класного керівника Давидович Надію Іванівну – бадьорим, щирим, радісним, у гарній солдатській формі [1]. Та не судилось...

Після початку війни на Сході України хлопця було мобілізовано 10 квітня 2014 року. До лав Збройних сил України призваний під час першої хвилі мобілізації в 51-шу окрему механізовану бригаду Сухопутних військ ЗСУ. Був снайпером, брав участь у боях під Волновахою [4, с. 70 ].

Микола гідно та з честю ніс свій обов'язок перед Батьківщиною. Але 26 липня 2014 року трагічно обірвалося життя юнака.

Загинув від вогнепальних поранень на блокпосту біля міста Докучаєвськ в Донецькій області, який був обстріляний ворожими танками.

Вже потім хлопці розповідали, що йшла колона, й танк із гармати спрямував свій вогонь у бік поста... Микола загинув відразу, а його напарник ще дві години жив... [4, з. 70]. Разом з Миколою загинув молодший сержант С.Кулакевич [5].

Хоронили юнака у весільному костюмі, з квіткою на грудях. У домовину поклали вишиту українську сорочку, яку замовив він ще перед Паскою, перед самою мобілізацією.

А в натовпі згадували його, коли прийшов з армії, що в його словах відчувалася патріотичність, любов до своєї землі, до України.

... Микола загинув за Україну... [1].

Похований 30 липня 2014р. в с. Велимче Ратнівського району [3].

Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)[5].Також Повха Миколу Івановича 11серпня 2016 року було нагороджено відзнакою «Командира 14ОМБР» (посмертно).

Миколі був лише 21 рік. Світлий, добрий спомин про звитяжного захисника України назавжди залишиться у наших серцях.

Вірш вчителя української мови і літератури Філюк Галини Василівни

Несказане лишилося несказаним...

Пам'яті Миколи Повха,

загиблого воїна АТО

Несказане лишилося несказаним...
А так хотілось мовить море слів,
Прийти й сказати: «Здрастуй, рідна мамо,
Я повернувся, вижив, переміг!»

Прошепотіти ніжно – тихо:
«Мила... Усе гаразд, я – тут,
Ми разом знов,
Бо чистою, як вранішнії роси,

Була і є свята наша любов».
Заговорити твердо: «Здрастуй, тату!
Я поможу вам хату будувати,
А вній на другий рік по Воскресінні,

Ми справимо розкішнеє весілля».
У щасті мовить:
«Здрастуйте, пороги!
Уклін вам, вишні, груші й яблуні!

Спасибі, що приходили у сни
І сили додавали ви мені,
Щоб вистояти, винести тягар,
Який безжалісно на плечі нам лягав...»

Прийти й сказати:
«Й вам уклін, родино,
За те,що в Бога ти мене вмолила,
За всі поклони, що Пречистій била,

Свинцева куля щоб не зачепила...»
А ще хотілось маму здивувати:
У вишиванці перед нею стати
І заспівати пісню мого роду:

«За Україну і за її волю!..»
Несказане лишилося несказаним...

(2014 рік)

Вірш Півень Оксани учениці 11-Б класу

Відлітають у вирій птахи,
Їм далекий належить путь.
Материнська сльоза упала,
Її серце досі щемить.

Та надію буде тримати –
Її син буде вічно жить
«Як же так?»,- голосіння чути...
«Ти куди?» - знов відлуння мрій.

Ми ніколи тебе не забудем
В наших душах ти завжди живий.
Відкриваю щоранку очі –
Ау них краплини жалю.

Чути стогін землі щоночі,

Спогади мами Повх Наталії Миколаївни про сина Повха Миколу Івановича

Миколка з маленького був як той промінчик сонця: світлий, веселий, привітний. Він вмів всіх розвеселити, розсмішити, здружити. Всі любили його.

Микола був щирим, добрим. Допомагав по господарству, а прибирати в хаті не любив, передавав ці обов'язки старшому брату Федору. Мав заповітну мрію – служити в армії. І 12 листопада 2012 року був призваний на строкову службу, яку проходив у місті Севастополі у внутрішніх військах. Завжди дзвонив додому першим, запитував як справи, як здоров'я. Ми їздили до нього на присягу, яку він приймав 8 грудня 2012 року. Радість за сина переповнювала наші серця. Особливо для тата ця подія мала надзвичайно велике значення. Він дуже гордився, що Микола пішов на службу в армію.

Повернувся з армії того числа, що й призивався, тобто 12 листопада тільки вже 2013 року, але перед приїздом подзвонив і попросив: «Не поспішайте виходити на вулицю. Цікаво, чи впізнає мене наш собачка?» Скільки радості було, скільки емоцій, яких не можна передати словами, в цьому такому простому життєвому епізоді: зустрілися два вірні друзі.

Перед нами вже був змужнілий гарний юнак, якому дуже пасувала військова форма, а в руках він тримав букет білих троянд. «Ці квіти для тебе, мамо»- такими були його слова, від яких стало приємно і радісно, від яких віяло ніжністю і синівською любов'ю.

Та не судилося насолоджуватися юністю. Почалась війна на сході України. Миколу мобілізували 10 квітня 2014 року. Йдучи з дому сказав: «Мамо, я іду тільки на полігон, там буде навчання з солдатами з інших країн». Четвертого травня він отримав дозвіл побути вдома, але тільки чотири дні.

Вже тоді було зрозуміло, що це не просто навчання...

Опинившись в Донецькій області, дзвонив кожний день в 7 годин ранку, а по неділях, то ще й у вечері. Під час розмови було чути не раз вибухи, постріли, але Микола не признавався. Він достойно виконував свій військовий обов'язок – захищав Україну.

26 липня 2014 року прилетіла страшна звістка – загинув наш Микола. Весь світ зчорнів, здавалось, земля провалюється під ногами...

Ось так щорічно перегортаю у пам'яті сторінки такого короткого життя нашого рідного і дорогого сина Миколи.

Вже йде дев'ятий рік після загибелі, але ще й до нині не віриться, що його немає в живих, здається, що поїхав десь у відрядження...

Спогади класного керівника 10-11кл. Давидович Надії Іванівни Повха Миколу Івановича

Червень... Теплий сонячний день... А на небі появилась ще одна зірочка. Це Миколка.

Світле безтурботне дитинство і ось уже хлопчик –школярик. За партою – білоголовий хлопчик з такими ясними-ясними очима. Шкільні роки...

Вони - як пісня, як мелодія, як усмішка – неповторні. Коля – дуже хороший товариш. Незрадливий вірний. Про таких кажуть: «З ним можна іти у розвідку».

Він завжди був готовий допомогти іншому, допомогти просто так, безкорисливо. А серце було переповнене добротою і теплом, що так і випромінювалось, зігріваючи інших...

Він захищав честь школи на змаганнях. Витривалий, мужній, сміливий...

А ще мріяв, мріяв...

Та залишилась пісня недоспівана, мрія нездійсненна, любов недолюблена...

Так швидко догоріла свічечка життя. Найдорожче, що було у тебе - життя – ти віддав за нас, за землю рідну, за Україну!

Ми тебе будемо пам'ятати вічно!

Спогади класного керівника 5-9 кл. Видрич Світлани Петрівни про Повха Миколу Івановича.

Микола був товариським, відкритим та добрим. Любив життя у всіх його проявах. Йому було цікаво спілкуватися з найрізноманітнішими людьми і це в нього виходило досить легко, тому й друзів мав багато як серед однолітків, так і серед людей старшого покоління.

Микола самокритично оцінював свої дії і вчинки. Пригадую звичайну годину спілкування, на якій вели мову про поведінку учнів в різних життєвих ситуаціях. І тут він встає і просить поради. А річ у тому, що футбольна команда нашої школи, в складі якої був і Коля, після гри їхала додому, і в центрі Ратне в автобус почали заходити старші люди, яким хлопці-футболісти не поступилися місцем, оскільки гра їх дуже сильно втомила і вони не просто сіли на сидіння, а впали на них, не відчуваючи ніг. Ця ситуація не давала Миколі спокою, бентежила, спонукала до роздумів.

Захоплювався спортом, який на його думку, дає змогу себе загартувати, фізично зміцнити і виховати витривалість. Саме такі якості для нього, як майбутнього солдата, були важливі. Микола мав дуже велике бажання служити в армії.

Проводи на строкову військову службу стали в його житті великим святом. На це дійство він запросив всіх: і друзів, і однокласників, і вчителів, і родичів. Кошти для цього він заробив сам особисто. Юнак був дивовижно щедрим і водночас відповідальним.

Мав сильний дух, а рідну землю завжди вважав цінністю, за яку варто боротися і найбільше в цьому світі Микола любив своїх близьких, заради яких він жив, боровся та загинув.

Спогади однокласниці Капітули Світлани Сергіївни про Повха Миколу Івановича.

Микола був щирий, добрий, веселий. В нього не було такого дня, щоб він не жартував. В будь-якій ситуації шукав позитив і тим піднімав настрій однокласникам. Дівчата-однокласниці завжди були оточені його увагою, а для хлопців він був надійним вірним другом. Вчителів поважав, прислухався до їхніх порад і думок.

Микола завжди був з класом. Ми разом проводили шкільні вечори, ходили на спортивні секції, просто гуляли вулицями рідного села. В останні дні навчального року писали підсумкові контрольні роботи з навчальних предметів, переживали, щоб був хороший результат, а якщо комусь не пощастить цього досягнути, то заспокійливий голос Миколи, його щира усмішка не давали розчаровуватись, а спонукали до дій. Він мав особисту точку зору та власне бачення. Звичайно, були моменти, коли виникали в нас і дитячі непорозуміння, але мирились завжди і досить швидко.

Микола був світлою людиною, щедрою: приносив у школу яблука і з усіма ділився, а ще працьовитою. Він завжди допомагав батькам скрізь і всюди і не відмовляв у допомозі іншим.

Він з тих людей, котрі говорять: «Якщо не я, то хто?»

Ми всі його любили...

Матеріали підготували:

Повх Валентина, учениця 10 класу Велимченського ліцею Велимченської сільської ради Ковельського району Волинської області

Науковий керівник: Бурко Мирослава Маркіянівна, вчитель історії Велимченського ліцею Велимченської сільської ради Ковельського району Волинської області