Максимук В’ячеслав Миколайович

Максимук В’ячеслав Миколайович народився 16 вересня 1982 року в селі Млинове Ратнівського району Волинської області. Після навчання у  НВК «ЗОШ І-ІІ ступеня» с. Млинове вступив до Ковельського машинобудівного технікуму, який успішно закінчив у 2001 році. У 2002-2003рр. проходив служу в армії. Після закінчення школи сержантів служив в місті Одеса. У 2004 закінчив Луцький технічний університет. Працював охоронцем на підприємстві по виготовленню меблів у місті Луцьку. Проживав у селі Струмівка Волинської області. Був одружений, виховував двох синів.

8 березня 2022 року записався в територіальну оборону міста Луцька. Луцьким військкоматом був призваний до Збройних Сил України. Навчання проходив у місті Черкасах.

З 3 квітня 2022 року Максимук В’ячеслав Миколайович був командиром відділення розвідувального взводу 1-го механізованого батальйону військової частини А4053. Захищав від ворога міста Сєвєродонецьк та Лисичанськ. Загинув внаслідок ворожого артилерійського обстрілу під час виконання бойового завдання 23 червня 2022 року поблизу міста Лисичанськ. Похований – 02 липня 2022 року на міському кладовищі в селі Гаразджа на Алеї почесних поховань Волинської області.

Діловод Ратнівської селищної ради, однокласниця Максимука В’ячеслава, пригадує: « За характером Слава був простим, скромним, стриманим та відповідальним, вмів відстояти свою точку зору та не піддавався чужому впливу. Він користувався повагою і авторитетом серед товаришів, підтримував дружні стосунки з однокласниками, вмів прийти на допомогу» . А перша вчителька Шванц Надія Герасимівна про В’ячеслава говорить наступні слова: «Він був старанним, сумлінним учнем. До виконання громадських доручень ставився відповідально. Був активним та ініціативним, товариським, вмів реально оцінити свої можливості. В’ячеслав відмінно закінчив дев’ять класів нашої школи».

«Брате, ти був найкращим батьком, братом, сином, другом. Ти завжди був чесним, добрим, оптимістичним, люблячим батьком для своєї сім'ї. Ти був найкращим сином своєї рідної України, який, не вагаючись ні хвилини, пішов боронити свій край. Ти вічно будеш жити в нашій пам'яті, думках і спогадах. Пробач, що не вберегли…» – написав брат загиблого Ігор.

«Хотіла почути чи побачити особисто. Я не вірила. Мені досі складно це усвідомити. Брате... Мені так подобалась наша різниця у віці. Рівно десять років. Ми ще й народжені обоє у вересні. Тільки мені виповниться восени 30, а тобі вже навіки 39. Славік, ти загинув, щоб ми всі жили. Загинув, як воїн, в бою, хоч був добряком і наймиролюбнішою людиною, яку я знала. За Україну. За майбутнє моє. Своїх дітей. І навіть тих, хто негідний зватися громадянином України. Герої не вмирають!» – написала сестра воїна Марія. 

Воїна чекала вдома велика дружня родина: батьки, дружина, двоє синів, сестра і брат. Молодий, свідомий, сповнений планів та ентузіазму В’ячеслав тепер повертається лише у теплих спогадах та тихій молитві.