Власенко Володимир В'ячеславович

Власенко В. В. був водієм механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти військової частини А 4574, солдат . Народився 29 серпня 2001 року в селі Журавники Горохівського району Волинської області. Загинув 9 жовтня 2022 року при виконанні бойового завдання за призначенням під час воєнних дій на території України поблизу населеного пункту Бахмут Донецької області. Місце поховання - с. Журавники, сільський цвинтар.

З першого класу навчався у загальноосвітній школі I-II ступеня с. Журавники, яку закінчив у 2016 році. Згодом вступив на навчання у професійно- технічне училище № 27 м. Берестечка. 27 червня 2019 року здобув повну загальну середню освіту в Берестечківському професійно-технічному училищі і посвідчення тракториста – машиніста сільськогосподарського виробництва (категорії А1, А2, В1).

Призваний на військову службу 25. 11. 2022 року Першим відділом Луцького РТЦК та СП Волинської області. 26 листопада 2020 року Горохівський військовий комісаріат Волинської області видав Власенку Володимиру В'ячеславовичу військовий квиток, в якому зазначалося: Придатний до військової служби. З 27 листопада 2020 року він на військовій службі (курсант) у військовій частині А 3211( наказ № 275), а з  22. 12. 2020 року - навідник у військовій частині А 4150 ( наказ № 254). 14 квітня 2021 року Володимир В'ячеславович підписав контракт. На підставі контракту прийнятий на військову службу за контрактом. Призваний у Збройні Сили України (СЗРУ) у військову частину А 4150 ( запис з військового квитка № 9. Підпис: І. Слісарчук). З дев’ятого травня (09. 05.) 2022 року Власенко Володимир у військовій частині А 4574 - водій( наказ № 3).

Після закінчення Берестечківського професійно- технічного училища працював у фермерському господарстві « ГАЛСТЕДАН» трактористом. Їздив у Польщу. Працював у садках і парниках.

Не одружений. Перебував у цивільному шлюбі з Іванчук Вікторією, жителькою с. Пірванче.

10 жовтня 2022 року мама - Власенко Зоя Всеволодівна, отримала скорботне сповіщення (документ № 22), в якому зазначалося: Ваш син, солдат Власенко Володимир В'ячеславович, водій механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти , 29.07.2001 р. н.,  при виконанні бойового завдання за призначенням під час воєнних дій поблизу населеного пункту Бахмут Донецької області, загинув 09.10.2022 року (Підпис: начальник Першого відділу Луцького РТЦК та СП В. Дрозда).

У лікарському свідоцтві про смерть № 5671 від 11. 10. 2022 Дніпропетровського обласного бюро судово - медичної експертизи зазначалося: Травма, поранення(09.10.2022) солдата Власенка Володимира В'ячеславовича, 2001 року народження , «Інші уточнені травми з залученням декількох ділянок тіла. Вибухова травма. Ушкодження внаслідок військових дій, спричинені іншими видами вибухів та уламків» послужили причиною смерті.

Власенко Зоя Всеволодівна восени 2022 року принесла до школи портрет свого сина. На знак глибокої вдячності відвазі, силі духу і стійкості Героя України у фоє Журавниківської гімназії, біля стенду «ГЕРОЇ НЕБЕСНОЇ СОТНІ», висить портрет нашого випускника - Власенка Володимира В'ячеславовича. Тут будуть збиратися учні, вчителі, батьки на виховні заходи.

Герої не вмирають! Слава Україні - Героям слава!!!

Спогади рідних та друзів

Однокласник Поліщук Давид згадує:

"Володя був чудовим хлопцем. Сидів здебільшого за першою партою , біля учительського стола, зі своїм братом Іваном. Ми їм не заздрили, бо зайвого не зробиш перед учителем. Іван - спокійний, а Володя- дуже швидкий, говіркий. Найчастіше говорили про трактори, запчастини до них. Мене теж ця тема приваблювала, то після уроків могли продовжувати розмову з усіма хлопцями нашого класу - Михайлом Чехом, Русланом Степком, Литвином Валентином… Не вмів скривати якоїсь інформації, ділився з усіма, розповідав. Коли я їздив до своїх рідних у Квасів  ( а робили ми це з батьками щодня), то бачив постійно Володю за якоюсь роботою: то жом кидає, то щось січе, то косить… Досі не віриться, що його немає, що він загинув. Пам’ять про однокласника буде у серцях усіх  випускників - 2016 року. Вічна пам’ять тобі, друже! Ти для нас Герой!!!»

Класний керівник Вітюк Наталія Дмитрівна розповіла про Володю – учня 1-4 класів:

Маленькими на зріст прийшли брати Іван і Володя до першого класу. Спочатку мені не довіряли, дивилися з острахом. Потім усе почало покращуватися. Володя змінився, став веселим, товариським. Свої шкільні обов’язки виконував. Якщо було прибирання, то він робив сам і хлопців заохочував . Мав гарний дзвінкий голос, брав участь у виховних заходах - співав. Я часто спостерігала , як Володя захищав Івана, допомагав йому. Пригадується така історія: цілий тиждень не було хлопців - Івана і Володі у школі. Коли прийшли, то я запитала, чому були відсутні?. Володя тоді каже: « Як ми мали бути у школі, коли мурували гараж?! Я мурував, а Іван носив блоки!!! Змурували, то прийшли!» Звичайно, вони були помічниками, але це мене дуже порадувало! Страшною стала звістка для мене й усіх односельчан про загибель нашого захисника. Він взяв зброю у руки, щоб ми перебували в безпеці. Герої не вмирають, поки живе пам’ять про них!

Власенко Зоя Всеволодівна поділилася спогадами про сина: 

Усіх дітей в нашій сім’ї восьмеро. Зараз Вітя та Іван беруть участь у російсько- українській війні. Завжди привчали дітей працювати, бо мали паї, а ще багато худоби. Хлопці, коли були малими, любили їздити на конях і доглядали за ними. Потім купили МТЗ-80.Тоді Володя найбільше став цікавитися технікою. Мій брат, Анатолій, помаленьку його вчив. Одного разу навмисне не заглушив трактора. Володя, який сидів у кабіні, натиснув на педаль - і поїхав. Так почалася його перша оранка, а тоді й інші сільськогосподарські роботи. Володя дуже любив бабусю Ганну, а для мене він теж був найдобрішою і  безвідмовною дитиною. Коли пішов захищати країну, то телефонував, але нічого не розповідав про те, що там робиться. Останній раз ми бачилися 11. 08. 2022 року, коли приїжджав додому. А за три дні до смерті розповів про те, що хоче купити будинок. На жаль, ця мрія не здійснилася. Але на 40-ий день після загибелі у Володі й Віти народився здоровий хлопчик, якого назвали Ромчиком. Не віриться, що сина уже немає і ніколи вже не буде. Небо найріднішого забрало. Спи спокійно, мій дорогий!

Валентина Ковальчук, однокласниця:

Дуже сумно, що зараз ми живемо в такий час і змушені відчувати такі емоції згадуючи людину, якої вже немає на світі. Я ніколи не могла б подумати, що у свої 22 роки мені прийдеться писати про свого однокласника в минулому. Хотілося б, щоб нікому не приходилось писати спогадів , щоб не гинули такі молоді хлопці, як Володя. У шкільні роки ми з ним не дуже сильно спілкувалися , тому я знаю його не дуже добре. Але в такий момент, коли потрібно згадати щось про людину, забувається все негативне чи погане, що було колись. Тож я запам'ятала його як веселого, непосидючого, життєрадісного хлопця з планами на майбутнє. Дуже шкода, що він покинув цей світ у такому молодому віці. Він міг би ще дуже багато чого зробити в цьому житті... Але тепер це все неможливо. Його більше немає з нами, але пам'ять про нього вічна. Дуже шкода, що зараз мій однокласник спостерігає за нами з неба, він бачить, що ми його пам'ятаємо, я вірю, що він не дарма віддав своє життя за майбутнє нашої України . Дякую тобі , Володю!

Інна Боса, однокласниця:

Володю я запам’ятала таким маленьким хлопчиною, тому що у класі він був найнижчий. Взагалі з дитинства мало спогадів. Нещодавно переглядала фотоальбом і натрапила на фото з новорічного свята в садочку, де він з Іваном в однакових кофтинах, лише різного кольору. Володя там такий кумедний! Мені запамʼяталися ті перерви між уроками, коли хлопці сідали по колу та обговорювали своє господарство, трактори. Володя був одним з перших , хто розумівся в цьому і ділився своїми досягненнями. Уже , напевно, з 7-8 класів, він з братом любив прогуляти уроки, бо ж вдома робота на городі, а вони ж майже найстарші хлопці вдома. Та й усі знали, як він любить цю справу! Мріяв в майбутньому повʼязати своє життя з сільським господарством. Останнім спогадом з наших шкільних років був випускний, коли ми на урочистій події стояли поряд, де я висока, ще й на підборах, і він таким маленький біля мене, у вишиванці. Тому яким же було моє здивування, коли дізналась , що однокласник став на захист нашої країни. Такий юний і такий хоробрий Володя, який став Героєм для нас, однокласників. Ми усі ним пишаємось і доземно вклоняємось за його сміливість. Я впевнена що його сімʼя також ним пишається, хоча важко уявити , який біль вони відчувають. Єдине, що ми можемо зробити для нього в якості подяки, лише принести квіти на могилку та помолитись за його спокій. Вічна слава ГЕРОЮ!!!

Класний керівник - Боса Р. Т.:

Минуло 7 років, відколи Володя закінчив школу, а я ніби й зараз бачу, як брати Власенки добираються з далекої околиці до навчального закладу. Володя та на рік старший рідний брат Іван навчалися в одному класі. Часто сиділи разом за однією партою. Володя був чи не найменшим поміж однолітками. Мав кучеряве волосся і надзвичайно гарні блакитні очі. Хлопець ріс без батька, то ж змалку був навчений до сільської роботи: умів орати, сіяти, косити, доглядати за худобою. Особливо тішився, коли їхня багатодітна сім'я придбала трактор. Пам'ятаю, як будучи в 9 класі, Володя написав в анкеті: " Люблю техніку, мрію стати трактористом." Мети своєї хлопчина досягнув – закінчив професійно-технічне училище. Можливо, він був би людиною мирної професії - хліборобом: хорошим орачем чи сіячем. .Невимовно боляче і сумно, що цей невисокий на зріст, такий юний хлопчина взяв на свої молоді та ще не змужнілі плечі відповідальну ношу - захист рідної землі від ворогів. І віддав найдорожче - своє життя. Герой Володимир Власенко залишиться назавжди у нашій пам’яті!