Мороз Микола Володимирович

Мороз Микола Володимирович народився 25 травня 1987 року у місті Рожище. Отримавши атестат про повну загальну середню освіту у 2003 році вступив на навчання у Вище професійне училище № 6 Луцька (нині ВСП “Волинський фаховий коледж НУХТ”). У 2004 році отримав фах оператора комп’ютерного набору.

У 2014 році закінчив Волинський обласний учбовий центр підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів АПК і здобув професію електрогазозварювальника. Працював у мирному житті за другою спеціальністю у Машинобудівному підприємстві ТзОВ “Хадеа Стіл Компанія.”

Микола був веселим і життєлюбним молодим чоловіком. У нього було багато друзів. У вільний час любив рибалити з ними.

Служив за контрактом у Збройних сил України. Виконував бойові завдання в районі ООС. 2018 року нагороджений медаллю “Непереможні ООС”, через рік – медаллю “Операція об’єднаних сил за звитягу та вірність”.

Микола був патріотом своєї Батьківщини. Під час повномасштабного російського вторгнення служив старшим солдатом у лавах першого механізованого батальйону ІІ механізованої роти 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. З перших днів став на захист Київської області [2].

Старший солдат Микола Мороз загинув 7 березня 2022 року під час оборони Київської області від наступу російських окупантів. Виконуючи бойове завдання в районі села Дмитрівка, захисник отримав смертельне вибухово-осколкове поранення. Йому було 34 роки.[1].

Довгою була остання дорога захисника додому. Місяць невідомості, і лише 9 квітня він повернувся у рідне місто "На щиті". Поховали Героя на Алеї слави місцевого кладовища [4].

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Миколу Мороза нагородили орденом “За мужність” III ступеня (Указ Президента України від 2 травня 2022 року № 293/2022 “Про відзначення державними нагородами України”), посмертно [5].

Як пригадує сестра Оля: “Для мене він найкращий брат. Наш Микола був щирою, доброю, світлою завжди усміхненою і на позитиві людиною. Мав дуже багато друзів. Він готовий був перший прийти на допомогу, на святах був душею компанії. Навіть через тривалий час після його загибелі ми не можемо повірити в те, що його вже немає з нами, що він тепер захищає нас з неба. Наш дорогий Герой. Немає ні дня, щоб ми не згадували Колю, він залишиться назавжди в наших серцях” [6].

Тьотя і хресна мама: “Мій перший похресник, мій перший племінник був мені як син. Царство небесне тобі Коля. Сумуємо і любимо”.

Залишилися без сина мама Леся, тато Володимир, без брата - сестра Ольга. Ніколи не побачать і не обнімуть свого тата син Денис та донька Уляна.

Для збереження пам’яті про загиблих у війні з росією українців створили платформу “Меморіал: вбиті росією”. Окрема сторінка на цій платформі розповідає про Мороза Миколу.

У селі Дмитрівка Бородянської громади на Київщині відкрили Меморіал загиблих захисників. Гранітну стелу зі світлинами Героїв встановили на місці, де в перші дні повномасштабного вторгнення воякам першого механізованого батальйону ІІ механізованої роти 14 ОМБР ім. Князя Романа Великого ціною надлюдських зусиль вдалося зупинити російських окупантів. Та це запекле протистояння забрало життя 26 мужніх солдатів і офіцерів, серед них і Микола. Нині місцеві жителі можуть поклонитися пам’яті тих Героїв, кому завдячують звільненням своєї малої батьківщини[1].

Ініціювали створення місця пам'яті рідні полеглих бійців, які самотужки збирали інформацію про загиблих. Їх підтримали депутати Бородянської селищної ради. Автором ескізу монумента є Віктор Камінський. Кошти пожертвували американські ветерани та місцеві благодійники. Освятив меморіал капелан князівської бригади, отець Ігор.

Відлетіла душа героя на небо. Загинув він за Україну і за нас. Вічна пам'ять і вічний спочинок душі.