Сацюк Олександр Миколайович

Воїни АТО… Це зараз у серці кожного українця запеклося рубцем, кровоточить, та не дає спокійно жити, дихати, мислити. Це біда усієї країни, і бути осторонь не може ні одна людина. Нині ми, українці, переживаємо саме такий час

4 червня 1994 року в родині Миколи Степановича та Олени Володимирівни Сацюків з с. Куснища Любомльського району народився син Олександр. Маленький Саша зростав енергійним, життєрадісним хлопчиком, із нестримною цікавістю та жагою пізнання.

1 вересня 2000 року переступив вперше поріг Куснищанської школи.

Хлопчина зростав вихованим та дисциплінованим учнем, фізично загартованим юнаком, який успішно поєднував шкільне навчання, допомогу батькам по господарству та розваги з однолітками, знаходив час для читання улюблених книг. Спокійним і доброзичливим запам’ятали його вчителі та однокласники. Добре навчався, охоче займався спортом, був кмітливим і відповідальним. Жодне шкільне свято не обходилось без його участі.

Після закінчення Куснищанської школи Сашко обрав для себе не просту життєву стежину – будівельника. Без проблем вступив до Любомльського професійного ліцею Нові друзі, навчання, фізична підготовка, привчання до порядку. Був одним із кращих учнів. У вільну годину ділився з хлопцями домашніми новинами. Згадував вечорами своє рідне село, свою родину, вчителів, однокласників, товаришів. Спілкувався з ними по телефону. Батьки не могли натішитися. А які гордість і щастя світилися в їхніх очах, коли Саша змужнілий, оволодів професією маляра-штукатура. Часто навідувався до школи, розмовляв із вчителями, старшокласниками.

Він не встиг створити власної родини… Був дорослим не за роками – в очах бачили розум та мудрість зрілого чоловіка. Завжди спокійний та врівноважений, без страху та нервозності, без зайвих емоцій та рухів. Завжди знав та розумів, що він робить, для кого і навіщо.

Почуття громадянського обов’язку та висока свідомість не дозволили залишатися Олександру осторонь подій, що почали відбуватися в державі. І в червні 2014 року він за контрактом став бійцем роти патрульної служби міліції особливого призначення «Світязь» УМВС України в Волинській області. Спочатку співбесіда, потім комісія і, зрештою, хлопцеві повідомляють, що він зарахований до складу одного із елітних підрозділів. Його позивний «Білий». Зовні зібраний та підтягнутий, самоорганізований. У виконаннях поставлених завдань виявляв справжню рішучість та демонстрував надзвичайну сумлінність і щире прагнення дійти до кінця, тому завжди стояв поруч до бойових побратимів плечем до плеча .

Бойове злагодження проходили довго, всі розуміли, що знання, отримані тут, обов’язково знадобляться там. Тому до навчання поставилися відповідально, хоча головне завдання підрозділу полягало в патрулюванні вже звільнених територій. Але командир готував підлеглих бути готовими до будь-яких ситуацій, а головне — бути мужніми, сміливими, дисциплінованими і стояти горою один за одного. Довгих чотири місяці були сподівання що Олександр живий, однак, зі смертельних лещат йому, як і багатьом іншим бійцям, вирватися не вдалося.

29 серпня бійці «Світязя» разом із добровольчими батальйонами та військовими ЗСУ залишали Іловайськ. Під час виходу з Іловайського котла т.зв. "Зеленим коридором" на дорозі поміж с. Новокатеринівка та х. Горбатенко мирну колону противник засипав нищівним вогнем із різних боків з артилерійської зброї і танків. Під цей обстріл потрапили і бійці батальйону «Світязь». По них вели впритул вогонь із ворожих танків. Один зі снарядів потрапив у БТР, на якому їхав разом з побратимами Сашко «Білий».

Через що довелося потім пройти батькам загиблих бійців, описати важко. Це навіть важко уявити. Чотири місяці безнадійних сподівань. Хоча надія протягом всього часу пошуків сина залишалася. Адже спочатку повідомили, що хлопці в полоні. Потім сказали, що поранені і перебувають у госпіталі на території Росії. Шукали скрізь, допомагали всі, а найбільше волонтери.

Передноворічний настрій краян затьмарила ще одна сумна вість: за результатами експертиз підтвердилася інформація про загибель у зоні АТО нашого земляка — 20-річного Олександра Сацюка, який захищав східні рубежі країни у лавах добровольчого спецпідрозділу «Світязь». Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з оточення під Іловайськом. Разом з полеглими побратимами Олександр був похований у Запоріжжі. Відшукати місце поховання вдалося завдяки титанічним зусиллям волонтерів, рідних, родичів та збігом ДНК-профілів у ході досудового розслідування.

27 грудня 2014 року у Луцьку прощались із п’ятьма загиблими бійцями батальйону «Світязь». Усі вони загинули у «Іловайському котлі». Серед них був і наш Сашко. Прощальна панахида відбулась у Свято-Троїцькому кафедральному соборі, громадське прощання на Театральній площі. Слова співчуття рідним, друзям і побратимам висловили голова облдержадміністрації Володимир Гунчик, голова облради Валентин Вітер, Луцький міський голова Микола Романюк та начальник УМВС України у Волинській області Петро Шпига.

Зі своїм Героєм Любомльщина прощалась 28 грудня .

Щоб провести в останню Олександра, прийшла вся школа, односельці. З’їхалися, зійшлися з усіх куточків: родичі, друзі, однокласники, знайомі, побратими, керівництво міста і села, духовенство… Небачене велелюддя, море квітів, ріки сліз, не стримують їх навіть мужні чоловіки.

Поховали Сацюка Олександра Миколайовича у рідному місті Любомлі на міському кладовищі.

Указом Президента України № 213/2015 від 9 квітня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) .

У нашій школі свого випускника не просто пам’ятають, ним пишаються. Нині у куточку Бойової Слави створено стенд «Герої не вмирають», де поряд із фотографією Олександра розміщені фото загиблих у зоні АТО жителів Любомльщини. Для нас він - Герой, якого знали, з яким жили поряд. Він Герой для всіх, бо ж таке молоде життя віддав за Україну, за нас.

8 травня 2015 року зібралися знову батьки, родичі, учителі, учні, побратими, жителі села, але вже на шкільному подвір’ї. Всі вшанували пам’ять про загиблого земляка – воїна АТО Сацюка Олександра. На фасаді Куснищанської школи, де навчався Сашко, відкрито меморіальну дошку.

Право відкрити меморіальну дошку було надано голові Любомльської районної ради Сушику Миколі Миколайовичу і директору школи Гуменчук Галині Володимирівні. Під час заходу присутні вшанували пам’ять Олександра хвилиною мовчання. Люди висловили слова вдячності матері за те, що виростила і виховала такого сина і громадянина, який проявив найвищий подвиг – ціна якого - життя. На лінійці пам’яті виступаючі ще раз нам нагадали цього світлого юнака, доброзичливого хлопчака, слухняного сина, мужнього і відповідального воїна. Тепер Олександр, увіковічений у граніті, кожного ранку зустрічає своїм поглядом і після уроків проводжає вихованців школи додому.

В закладі постійно віддають данину пам'яті юному герою,односельчанину, випускнику нашої школи Сацюку Олександру Миколайовичу та всім полеглим воїнам. Ознайомлюють учнів із трагічною сторінкою нашої історії,проводять заходи, які виховують в учнів глибокі патріотичні почуття, причетність і відповідальність за все, що відбувається в країні, вдячність тим, хто віддав за неї життя, розвивають бажання стати гідними громадянами України.

24 жовтня 2019 року у Любомльському краєзнавчому музеї відбулась презентація історичного нарису "Спецпідрозділ "Світязь" в АТО на Донбасі". Серед запрошених були вчителі й учні нашої школи. Для нас це особливий захід, бо в лавах роти "Світязь" був наш земляк, випускник нашої школи Саша Сацюк, який, на жаль, трагічно загинув під час виходу по "зеленому коридору" Іловайського котла у серпні 2014 року. Ми всі щиро дякували автору книги Бондану Зеку, директору музею Юрію Фініковському, побратимам Сашка, які взяли участь у заході, а також мамі Олександра, яка виховала мужнього і справжнього захисника нашої держави.

Війна в України триває, і наші герої – воїни захищають країну, мир та нас із вами. Нам здається, що вони сильні. Так, дійсно, воїни сильні духом і тілом. Наш людський обов’язок: вшановувати пам’ять тих, хто поліг на війні, згадувати теплими, добрими словами тих, хто повернувся живим додому. Схилімо голови перед пам’яттю тих, хто віддав своє життя і відійшов у безсмерття.

Спогади рідних, друзів, вчителів, однокласників

Батько - Микола Степанович Сацюк:

  — Знаходилися й такі, котрі намагалися заробити на нашому горі. Це булла шахрайська группа із Донецька. Вони надурили багатьох і, зрештою, їх спіймали. Серед поранених в Дніпропетровську відшукав хлопців, які розповіли, що бачили, як відходили бійці «Світязя», як їх підібрав БТР, а згодом в нього влучив снаряд. Але, хто саме там був, не знають. Мирну колону противник засипав нищівним вогнем із різних боків з артилерійської зброї і танків.

Пригадує заступник командира спецпідрозділу «Світязь» Ігор Дрючан:

«У військових подіях ти пізнаєш товариша, друга, брата або ж ворога. Війна відкрила для нас Олександра як надзвичайно світлу людину.

У нашій пам’яті Сашко залишився таким, яким ми усі його знали: добрим, щирим, веселим, готовим завжди прийти на допомогу.

Перша вчителька бійця Тамара Абрамчук сказала:

«Перед очима - маленький Сашко з велетенським букетом квітів. Він сидів за першою партою і завжди з цікавістю спостерігав за подіями, що відбуваються у класі, - крізь сльози згадує перша вчителька Абрамчук Тамара Никифорівна. - А який же у нього почерк? Усі букви каліграфічно виведені, похилені у правий бік. Цьому могли позаздрити всі учні класу. Жодного разу не було, щоб він не виконав домашнього завдання. Цьому є підтвердження: дитячі малюнки, твори, творчі завдання з основ здоров’я, природознавства. Я їх зберегла.

Сашко був добрим, щирим та веселим. Гортаючи сторінки його дитячого зошита, натрапила на текст: «Я хочу бути сміливим, схожим на улюблених героїв…». Тепер він став героєм для всіх нас. Сашко сміливо віддав своє життя за наше, сподіваюся, щасливе майбутнє».

З жалем говорить класний керівник Олександра Галина Дячук:

- Ми думали, що зустрінемося з учнями за п’ять чи десять років після школи, і ця зустріч буде радісною. Проте доля розпорядилася інакше – ми зустрілися значно раніше, й ця зустріч була сумна, з сльозами на очах. Причиною цьому стала війна. Я дивуюся, яким потрібно бути сміливим і рішучим у своїх вчинках, коли кілька разів, звертавшись до військкомату, йому відмовляли в мобілізації, він йшов знову. Пішов, і не повернувся.

Крістіна Ларіна, однокласниця:

« Я досі не вірю, що ти не з нами. Я до останнього моменту не вірила, що ти загинув. В ніч твоєї смерті я не могла заснути. Лише коли мені зранку сказали, що тебе немає в живих, тоді зрозуміла, чому не брав мене сон. Коли з нашими друзями прийшла попрощатись з тобою, я не змогла стримати сльози, друже. Я заплакала. Стоячи біля тебе , я уявляла твоє обличчя і плекала себе надією, що то не ти, але мої надії не справдились. Саша, ти завжди був надійним і вірним товаришем. Ти ніколи ні на кого не ображався. Ти вірний син, товариш, брат для усіх нас.

Загура Валентин, друг:

«Коли тебе хоронили, я чув, як сильно плаче твоя мама. Ти був підтримкою для рідних, але тепер тебе не стало. Для всіх це важка втрата. Ти завжди будеш у наших серцях. Я обіцяю, що буду приходити до тебе на могилу і розповідати про своє життя, буду допомагати твоїм батькам. Нехай земля тобі буде пухом.»

Абрамчук Оксана, однокласниця:

« Досі не можу повірити в те, що Сашка немає в живих, що не поговоримо з ним на різні життєві теми. Адже ми часто зустрічались, говорили по телефону. Жахливе страхіття прийшлось йому пройти. Не можу стримати сліз, коли виконуються пісні для солдатів АТО. Перед очима завжди постає усміхнене обличчя Сашка. Ніхто не в змозі повернути час назад і повернути його, Олександра, сюди, у це життя. Нам залишається лише пам’ятати , відвідувати його могилу. Нехай земля йому буде пухом. А світла пам’ять завжди житеме в наших серцях. Сашо! Ти був хорошим, вірним другом і порадником.»