Дяченко Дмитро Юрійович

Дата народження:

21.03.1989

Дата загибелі:

19.06.2022 (33 роки)

Місце проживання:

Україна, Волинська область, Ковельський район, Ковель

Місце загибелі:

Україна, Донецька область, Краматорський район, Краснопілля

Військова служба:

Стрілець-санітар ракетно-штурмового взводу десантно-штурмової роти десантно-штурмового батальйону військової частини А0281

Захисник України, стрілець-санітар ракетно-штурмового взводу десантно-штурмової роти десантно-штурмового батальйону військової частини А0281 солдат Дмитро Дяченко загинув 19 червня 2022 року біля села Краснопілля Донецької області. [1]

Закінчив 9 класів у НВК №5 м. Ковеля, згодом атестат про загальну середню освіту отримав у НВК №13. Навчався в Ковельській школі мистецтв, там отримав освіту за спеціалізацією «Баян».

Ще в дитинстві Дмитро був дуже кмітливим хлопчиком, ідучи до школи умів читати, писати і рахувати, а в молодших класах все допитувався у мами: « Мам, ну коли вже табличка множення буде?»

Банальність була ворогом Дмитра, Він разюче відрізнявся від інших. Був повною індивідуальністю у зовнішньому вигляді і внутрішньому світі. Не зважаючи на думку суспільства носив довге волосся, сережки і модний одяг. Читав дуже багато книг різних жанрів, був наполегливим у навчанні. Щиро захоплювався музикою, для його романтичної натури вона була чимось особливим. Прекрасно грав не лише на баяні, а й на гітарі, зазвичай у колі друзів. Часто відвідував концерти улюблених виконавців.

У 15 років Дмитро влаштувався на роботу в фірму зі встановлення вікон. І це не через якісь дитячі вигадки, йому було соромно просити у мами гроші на власні потреби, бо Він був вихований, як справжній чоловік.

Ще маленьким Діма мріяв про меншу сестричку Настуню і вона у нього з’явилась. Вони стали найкращими друзями, які могли розказати одне одному про все на світі. Їм подобались однакові фільми, книги і музика. Він любив і оберігав Настю, завжди турбувався про її почуття і боявся їх образити.

Після школи Дмитро вступив у Луцький університет на спеціальність «психологія». Він як ніхто умів знаходити спільну мову з людьми. Завжди старався згладжувати конфлікти розмовою. Коли його друзям було морально погано, вони телефонували Дмитру і просили, щоб Він просто поговорив з ними. Через несправедливість викладачів, така обдарована людина не змогла закінчити навчання і покинула заклад освіти через 2 роки.

З 17 років Дмитро зустрічався з дівчинкою Сашунею, яка згодом стала його дружиною. Саме з нею він поїхав до Чехії. Там йому вдалось скласти іспити і вступити до університету вже на спеціальність «Комп’ютерні технології». Він зі всіх сил старався поєднувати навчання із роботою, це дуже важко, ще й у чужій країні. Згодом вирішив, що хоче краще забезпечувати свою сім’ю і покинув вищий навчальний заклад

Дмитро на високому рівні знав англійську мову і самостійно вивчив чеську. Хлопець писав вірші, але про це майже ніхто не знав. Він був надзвичайно цікавою і різносторонньою особистістю. Любив правду і керувався по життю своїми твердими принципами, через що суспільство не завжди мало в собі силу гідно прийняти його. Мав багато друзів, які відзначають його як добру, душевну людину.

Більше за все Дмитро поважав і любив свою матір. У них були дуже близькі та теплі стосунки. Він боявся її образити чи то вчинками, чи словами і був вдячний їй за те, ким він є. За все чого вона його навчила і за те, що він розуміє речі, які не пояснюють навіть в книжках.

«Колись Він підійшов до мене, обійняв ззаду і сказав: Мам, я так дякую тобі, за те, що ти навчила мене любити. Любити маму, любити жінку, і любити друзів» - зі спогадів матері Людмили.

У Дмитра залишився трирічний син. Так вийшло, що через труднощі з документами ще з періоду пандемії, Він не міг повернутись до сім’ї у Чехію і майже не бачився з ним. Не зважаючи на обставини, він обожнював свою дитину, при кожній можливості бачився з ним по відео зв’язку і мріяв збудувати для нього хороше майбутнє, саме тому і став на захист України. «Навіть якщо я загину, у мого сина буде тато Герой» - Дмитро Дяченко. Син росте абсолютною копією свого батька.

Коли почалось, повномасштабне вторгнення Дмитро Дяченко був вдома, в Ковелі. З перших днів Він твердо вирішив, що не може стояти осторонь. Домовлявся з друзями, робив коктейлі «молотова» і влаштовував кібератаки на російські сайти. Сказав, що забув російську мову назавжди та буде захищати рідних від клятих орків, хоч вчився багато років у російськомовному класі. Не попереджуючи, нікого став на військовий облік і пройшов медичну комісію. Кохана жінка і матір благали його не йти, але Він говорив: «Хто, якщо не я?».

Дмитро Дяченко раніше не проходив військову службу в армії. Йому дали всього два тижні на підготовку перед тим, як відправити на передові позиції. Наскільки б обдарованою не була людина, цей термін мізерний. Телефонуючи з самого пекла Він казав рідним, що у нього все добре, щоб не хвилювати їх.

«Він був особливим. Діма вбирав у себе знання і йому завжди їх було мало. Він міг підтримати дискусію на будь яку тему. Ніколи не сприймав інформацію просто зі слів, досліджував різні джерела, зокрема англомовні, аналізував усе і лише після цього формував власне бачення. Захоплювався фільмами «Marvel» та стрічками за творчістю Орвелла, знав поіменно усіх американських режисерів. Так само Його вподобання у музиці не обмежувались одним жанром, це міг бути як рок, так і опера у театрі поряд з коханою жінкою. Захоплювався складанням «кубика Рубіка», вправно володів багатьма варіаціями його збирання. Дмитро був надзвичайно логічним у мисленні і завжди доводив до кінця усе за що брався. З одного боку ідеаліст, що прагне довершеності у кожній дрібниці, з іншого, тонка, лірична душа. Обожнював творчість Ліни Костенко, вона була для нього прикладом сили та довершеності. Діма завжди був надзвичайно різносторонньою і цікавою особистістю. Йому 33, мені 55 і нам було цікаво разом. Він зміг багато чому навчити мене і я вдячна йому за час, коли він був поруч.» - слова класного керівника Тетяни Василівни.

Усі хто говорять про Дмитра кажуть, що він «спішив жити». Він завжди мав посилене відчуття справедливості, саме тому й не зміг залишитись вдома, коли в країну прийшла війна. Ми втратили не лише воїна, а й справжню перлину людського розуму і велетня духу. Дяченко Дмитро це той, з кого усі ми повинні брати приклад, щоб врешті решт збудувати свідому націю.

Музикант та саундпродюсер із Ковеля Morphom (Роман Черенов) презентував пісню-присвяту «Сила Козака».

«Ідея пісні та перший куплет виникли за два дні до початку повномасштабної війни в Україні, тоді я ще не знав, що почнеться війна. Початок страшних подій відклав роботу над піснею, та 19-го червня на фронті загинув мій племінник Дмитро Дяченко. Отямившись від шоку, я вирішив дописати пісню та присвятити її Дмитру» - розповідає співак. [2]

Авторський вірш Дяченка Дмитра

Пливу на кораблі життя.
І Ти - мій незамінний навігатор.
Не знаю, що несе там майбуття,
Але з Тобою - хоч на полюси, хоч на екватор.

В країні мрій, в чарівних землях,
Що невидимі людському оку,
Чарівна гавань є, що створена лише для нас.
І не зуміють ні шторми, ні води темні надглибокі

Наш відхилити курс, розбити корабельний наш компас.
Вдень направлятиме нас сонця сяйво,
Вночі - сузір'я неземні нам вкажуть шлях.
І всі слова на світі стануть зайві,

Коли кохання гавань відіб'ється в Твоїх очах.