Волощук Михайло

Волинянин - Михайло Волощук

Михайло народився у місті Ковель Волинської області. Михайло відвідував спочатку садочок №12, а потім навчався в ліцеї №7. З дитинства хлопчина був сором’язливим, дисциплінованим і ввічливим.

Вчителі, викладачі завжди говорили, що лише за зразкову поведінку йому можна ставити хорошу оцінку. Він завжди з совістю ставився до обов’язків. Потім закінчив Ковельський центр професійно-технічної освіти, здобув фах слюсаря.

У сім’ї Волошуків двоє дітей: 24-річна Яна та назавжди 20-річний Михайло. І хоч Світлана їх завжди виховувала й любила однаково, із сином у них був особливий зв’язок. Мешкали вони разом із турботли­вими батьками чоловіка, тож з дитинства у сина був чудовий друг – дідусь Петро.

“Він був дуже хорошою людиною. Слава Богу, що не дожив до цього моменту, адже це було б дуже важко для нього. Мої діти завжди згадували дідуся з радістю та світлом. Він мав чудове почуття гумору, з легкістю йшов по життю – це й передав моїм дітям. Дуже важко нині нашій бабусі, адже дім спорожнів. Вона з великою любов’ю піклувалася про нас. Відколи встановили пам’ятний банер, Олена Євгеніївна завжди приносить туди свіжі квіти, а от перед святами сплела різдвяний віночок”, – зі сльозами на очах розповідає жінка.

А далі пригадує, що з самого дитинства дідусь брав онука до лісу, де збирали гриби та часто залишались на ночівлю. Дід Петро оточував його турботою, любив тішити приємними сюрпризами – наприклад, на пеньочках завжди залишати подарунок “від зайчика“.

Подальший шлях Героя почав формуватися вже в підлітковому віці. Він цікавився історією та посилено займався спортом. Пані Світлана зізнається, що пишалася досягненнями сина й завжди бачила в ньому великий потенціал. Розповіла, що коли в 2014 році розпочалась війна на Сході України, він був ще зовсім юним, але вже тоді думав над тим, що особисто може зробити для користі справи.

Згодом вони об‘єдналися з однодумцями в спортивному клубі рукопашу гопак “Січ“. Їх наставником був Олександр Філон. В клубі гартували не тільки своє тіло, а й дух. Їх гасла: “Спорт! Здоров‘я! Націоналізм!”, “Алкоголь вбиває націю!”.

Михайло закликав вести здоровий спосіб життя і підтримував рух “Ні краплі нікотину, ні краплі алкоголю!”. Однокласники знали про це і дуже поважали його за твердість у цьому питанні, за погляди на життя. Він говорив лише правду і тільки в очі. Ніколи не любив хизуватися своїми досягненнями, тому не розповідав про себе. Говорив мало, але чітко і по суті.

Так спортивний клуб рукопашу гопак “Січ“, політичний осередок “Національний корпус“, ГО “Ватра” сформували у хлопця своєрідний фундамент мужнього воїна. Ці культурно-просвітницькі осередки допомогли йому освоїти свою справу. Там постійно відбувались тренінги з домедичної, тактичної допомоги, вдосконалення української мови, а також спілкування в колі однодумців, досвідчених викладачів. Тут об‘єдналась культурна еліта молодіжного середовища Ковеля.

Також Михайло спільно з групою патріотичної молоді боровся з наркорекламою в місті. Був донором крові у проєкті “Одна кров” (керівник Наталія Курач), який діє в Ковелі з 2018 року.

Якось він сказав, що збирається на спортивні тренування і певний час не буде на зв‘язку. Насправді ж поїхав на випробування. «Там був дуже жорсткий відбір, тому й не хотів мене хвилювати раніше часу, якби раптом не пройшов», – пригадує Світлана Олександрівна.

Це вже згодом, коли все вдалось, юнак скидав фото та розповідав коротко, що і як там відбувається. Жорсткі умови були створені на перевірку стійкості особи: як поведеться і чи зможе вижити в екстремальних умовах. Із психологічного – це те, що всі хлопці в однаковому спецодязі, на голові – кепка, на грудях – лише іменний номер. Все. Також під час курсу невід‘ємною частиною була медична та психологічна підготовка.

“Він такий юний і все це пройшов! Їх було 60 кандидатів, а пройшло лише 39. Розумієте? Були хлопці, які не протримались навіть і тижня. Ви навіть не уявляєте, яким щасливим він був у той момент і з яким нетерпінням чекав повноліття!”, – з гордістю розповідає мама Світлана.

Влітку 2020 року уклав контракт і долучився до одного з найкращих підрозділів України “Азов” і посилено працював над собою. Адже потрапити туди не так і просто. “Все це завдяки його наполегливості й вимогливості до себе. З вигляду він худорлявий хлопчина – не кремезний, але завжди у відмінній фізичній формі. До того ж, почав багато бігати (до речі, завжди у футболці з написом “Сильним доля посміхається“).

Їх вишколи, курс молодого бійця, який триває 9 тижнів, – це круто на словах, але дуже важко і фізично, і морально. Забігаючи наперед скажу, що йому це вдалося! Більше того – він увійшов у 20 кращих бійців, отримавши свій омріяний шеврон особисто від командира Дениса Прокопенка.

Подальша служба Михайла проходила в окремому загоні спеціального призначення «Азов» в/ч 3057 Східного оперативно-територіального об’єднання Національної Гвардії України, де був гранатометником (оператор-навідник).

Почуття обов‘язку перед побратимами не полишало за життя Михайла і вдома. Приїхавши у першу відпустку, вони із друзями поїхали на могилу полеглого “азовця” з Волині, аби віддати шану. Йому було лише 18 років.

«Його улюбленою фразою були рядки з поеми Шевченка: «Вогонь запеклих не пече». Тут і не можна нічого додати», – зазначив тренер і побратим загиблого Олександр.

24 лютого 2022 року, під час повномасштабного вторгнення, боронив Маріуполь у лавах ОЗСП «Азов».

Від початку повномасштабного вторгнення ми завжди були на зв‘язку. Він постійно писав: “Як ви?”, “Виїжджайте в село по можливості!”, “Все добре” або навіть просто “+”. Кожен із близьких військового знає, як цей плюсик важливий.

Зв‘язок із ним обірвався 2 березня. В цей час зник зв‘язок у Маріуполі. І якби він був живий весь цей час до травня, як пишуть в офіційних документах, то уявіть, скільки б ще інформації я мала, скільки б усього він встиг мені розказати і допоміг зрозуміти, що ж там відбувається насправді. Про це все я б вам зараз теж розповіла. Я впевнена, що якби він весь цей час був живий, дав би про себе якусь звістку, бо інші захисники на зв‘язок виходили.

Ускладнює все те, що підтвердити смерть Михайла в березні ніхто не може, адже нікому – всі загинули. Бої тривали постійно, весь час бомбардували місто, а я жила очікуванням і невідомістю. Врешті, аж 16 травня прийшло офіційне підтвердження.

Виявилося, що хлопці опинились у повному оточенні, але свою позицію тримали до останнього. У ворога задіяні були і танки, і піхота. Зокрема, відомо, що було влучання танка в їхню бронемашину “Спартан“, яку з поля бою так і не вдалося забрати.

Є координати, але немає можливості потрапити туди через окупацію.

«Буває, що шлях героїв додому нестерпно довгий. І в якийсь момент, допоки немає офіційного підтвердження про загибель, починає жевріти надія – а раптом… Михайло Волошук загинув 1 травня 2022 року. 19 листопада, цієї суботи, йому минув би 21 рік. Але війна залишила його назавжди молодим, навіки 20-річним.

Тисячоголоса Молитва, автоматні постріли та імена загиблих на щитах. З трепетом, повагою та без права на забуття – так в полку “Азов” вшановують побратимів, які стояли пліч-о-пліч, носили один шеврон, підставляли братнє плече, розділяли окопний побут та радість перемог, але, на жаль, не повернулися з поля бою.

Поіменно згадують про кожного бійця “Азову“: тих, хто поліг у боротьбі із загарбником, хто зник безвісти під час бойових дій, чий життєвий шлях обірвався за трагічних обставин чи по хворобі.

У 2022 році містерія відбувалась в Києві на Софійській площі, де віддали шану і Михайлу Волошуку. На вигук “Сампер!” у відповідь лунало: “Завжди в строю!”, “Пам‘ятаємо! Помстимося!”.

А в пам‘ять про самого Михайла один із його побратимів Стас зробив собі тату на грудях зі словами: “Вогонь запеклих не пече“. Це слова Шевченка з поеми “Гамалія“.

Перед від‘їздом на перші випробування Світлана знайшла лист від сина, де, окрім особистого тексту, були слова: “Не сумуй! Вогонь запеклих не пече!”. Зізнається, що записка дуже цінна для неї, адже написана від руки. Це одна з небагатьох речей, які лишились їй.

За життя він був найпалкішим патріотом. Портрет Михайла Волошука тепер на почесній алеї наших полеглих героїв, що на бульварі Лесі Українки. І на білборді неподалік дому. Він у наших серцях – назавжди. Вічна пам’ять і слава Герою!

Вдома на Михайла чекали батьки, сестра, бабуся та багато друзів.

Матеріали підготували:

Цюрик Юлія, учениця 11 класу закладу загальної середньої освіти Ліцей № 7 м. Ковель

Науковий керівник: Олексюк Тетяна Валеріївна, вчитель історії закладу загальної середньої освіти  Ліцей № 7 м. Ковель