Герман Костянтин Дмитрович
Костянтин Дмитрович Герман – захисник з Буковини, служив у військовій частині А2582. З початку повномасштабного російського вторгнення в Україну був командиром десантно-штурмового відділення десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 87-го окремого аеромобільного батальйону Десантно-штурмових військ Збройних сил України.
Народився Костянтин Герман у селі Нижні Станівці, на Кіцманщині, нині це Чернівецький район Чернівецької області. Після завершення строкової служби уклав контракт із Збройними силами України. З осені 2012 року служив у 80 бригаді Високомобільних десантних військ.
У травні 2014 року Костянтин у складі бригади відбув на Луганщину, де брав участь у бойових діях, визволяв місто Щастя, Станицю Луганську, а також обороняв Луганський аеропорт та теплову електростанцію. Згодом військових передислокували у Донецьку область, де вони захищали Волноваху. Також Костянтин Герман брав участь у визволенні Маріуполя.
Указом Президента України від 10 жовтня 2019 року Костянтин Герман був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. У тому ж році отримав ювілейну відзнаку «100 років Буковинському віче».
Перед початком повномасштабного російського вторгнення воїн проходив навчання у Житомирі. Після 24 лютого 2022 року відбув у Миколаїв.
Загинув молодший сержант Костянтин Герман 3 березня у селі Андрійчикове Вознесенського району, на Миколаївщині. Під час виконання військового обов’язку він пострілами з гранатомета змусив ворога припинити вогонь, але, на жаль, і сам отримав смертельне поранення. Йому було 30 років.
Похований воїн у рідному селі Нижні Станівці. Залишилися батько, мати, брат та сестра.
Президент України Володимир Зеленський посмертно нагородив Костянтина Германа орденом «За мужність» ІІ ступеня. Відзнаку отримала родина загиблого.
Присвята воїнові від буковинського письменника Василя Місевича:
Понесли його вже побратими
В білих ружах, траурних вінках.
І ридали небеса над ними,
І вторила далеч їм тремка.
Скрізь стояли люди на колінах,
Виливали свою тугу й біль.
А гілля хилилося уклінно.
І весною пахло звідусіль.
Скільки мрій не збулось, а хотілось!..
Тільки в цьому не його вина.
В горі мати мовила над тілом:
«Любий синку!... Проклята війна…»
Осявало сонце гори дальні.
День хмурнів… Збиралася гроза.
Залп… Ще залп…
Та ще слова прощальні.
І дівчат непрошена сльоза.
Оддалік журилася калина.
З віт роса губилась у траві.
І здалось на мить: то Україна
З Сином попрощалася навік.
Герої
