Ковбаса Олександр Сергійович

Народився 13 серпня 1975 року в смт Парафіївка Ічнянського (нині Прилуцького) району Чернігівської області.

У 1991 році закінчив Парафіївську середню школу. Вчився непогано, хоч і не був відмінником. Ще змалечку хлопець вирізнявся серед своїх однолітків наполегливістю, впертістю, відчайдушністю. Як брався за якусь справу, то вже до кінця.

Доля Олександра склалася так, що йому рано довелося розпочати свою трудову діяльність. У своєму рідному селі Олександр влаштувався на цукровий завод Після досягнення призовного віку поповнив ряди строковиків військової служби у м. Стрий на Львівщині. Після завершення служби повернувся до рідного селища та продовжив працювати на попередньому місці роботи.

.. Пізніше працював будівельником, бо щось майструвати - це в нього добре виходило. У цій справі був сім років. А ще мав хист до ремонту різної техніки, котрій міг вдихнути нове життя. Про таких як він, кажуть у селі просто: толковий хлопець .А ще захисник був людиною із великим та добрим серцем і його уваги та підтримки вистачало не лише рідним, а й друзям та знайомим. Попри свій запальний характер міг заспокоїти, підібрати влучні слова, не скупився на поради. Олександр Ковбаса – найкращий у світі син, брат, дядько. Турботливий, люблячий. Таким назавжди запам’ятають свого Олександра близькі.

Двадцять років тому помер батько Сергій Іванович. Після смерті батька довелося стати опорою своїй мамі, Ніні Василівні, та молодшій сестрі Наталії.

«Ми з ним росли дружними, стояли горою одне за одного. Разом росли, гралися, ділилися думками. Саша любив жартувати. А ще він був дуже енергійний, веселий. Нам усім його дуже не вистачає. Нестерпно сумно та болісно жити без нього.» - згадує про старшого на чотири роки брата сестра Наталія Ярмоленко. Бракує синівської уваги й мамі Ніні Василівні, яку Олександр так і не потішив внуками. Проте його обожнювали племінники - а їх у воїна аж п’ятеро. Усіх любив як своїх власних дітей. Особливо обожнював найменшого Максимка, котрий навіть зовні був схожим на свого дядька Сашка.

З 2014 року до 2016 року брав участь в АТО, захищаючи східні кордони нашої держава від ворога. Отримавши повістку, пішов воювати: у складі 30-ї ОМБр відправився на передову. Загалом у зоні АТО/ООС пробув майже півтора року. І вже тоді боєць Олександр Ковбаса сповна на собі відчув що таке війна, там були перші втрати бойових побратимів. Проте він був відчайдушним воїном і найбільше цінував вірність присязі народу України, а також незламність й непохитність до останнього подиху. У «тій» війні він вистояв та повернувся додому.

Але 24 лютого повномасштабне вторгнення рашистів написало новий сценарій його життя...У перші дні «цієї» війни колони ворожих сил вже були на території Парафіївської громади. Аби вберегтися від ненависного ворога родина Ковбаси деякий час сиділа у погребі. « Брат тоді дуже переживав, злився, що російські найманці прийшли нас знищувати. У нього навіть вилиці «грали». Він уже тоді надумав йти визволяти землю від ворога,» - згадує пані Наталія.

Чоловік мав так багато ідей та планів. Усі його мрії перекреслила армія ворога, яка у лютому 22-го ще з більшою силою зазіхнула на нашу землю. « Як я не піду? Піду!» - твердо відповів Сашко матері, коли у квітні отримав повістку і та його вмовляла змінити своє рішення воювати, але він рвався...«Тоді пішов і зараз теж піду!»- вперто говорив Олександр, бо не залишався осторонь ще в той час, коли довелося захищати країну вперше - у квітні 2015-го. Коли знову виникла потреба йти захищати Батьківщину, земляк без вагань пішов до лав ЗСУ і воював, де найгарячіше – на посаді стрільця – помічника гранатометника 1 механізованого відділення 1 механізованого взводу 3 механізованої роти 2 механізованого батальйону військової частини А4712, мужньо захищаючи рідну землю від агресора.

Рідні зізнаються, що вони пропонували йому перевестися служити на спокійніші території, проте почули категоричну відмову: переконати Сашка було неможливо. «Я своїх товаришів не залишу», - так коротко відповідав. « Говорив, щоб ми не переживали, що все буде добре,» - зі сльозами згадує Ніна Василівна. Й мати вірила, що син обов’язково повернеться. Жила у постійному очікуванні дзвінка від свого Саші. А він навіть на війні не забував про рідних, про маму та допомагав їм, наскільки це було можливо в тих обставинах. Надсилав племінникам кошти, щоб ті купили собі гостинці від дядька. Коли прийшов у десятиденну відпустку, це було у листопаді 22-го, теж радував сестриних дітей обновками та смаколиками. Обнадіював рідних, що через рік знову декілька днів побуде вдома. І вони знову чекали. Але чим більше було на військовому шляху пройдених випробувань, тим частіше у Сашка виникало страшне відчуття, що, можливо, він не повернеться з війни. Про це був якось обмовився й мамі. « Тут пекло,страшне що робиться,» - інколи про реалії передової говорив воїн- земляк рідним під час телефонних розмов. І не дивлячись на страшні втрати побратимів, а це, бувало, навіть й десятеро загиблих за день, постійні невщухаючі обстріли, потрапляння в оточення, він продовжував боронити країну. Й через що пройшов Олександр Ковбаса - тільки Богові відомо. Розповідав, що, бувало, й по три-чотири дні не мали що їсти. Інколи навіть й воювати не було чим. Але виконував свої бойові завдання, знаючи, що будь-якої миті може загинути. « Брат багато поранених виніс із поля бою. Серед них були і земляки. Мені навіть говорила одна жінка, вона теж із нашого села, що Саша її сина спас. «От, як прийде у відпустку, я йому костюм пошию», казала,» - розповідає пані Наталія. Тепер вона, як і ми, теж не вірить, що Олександра вже немає. А їй так хотілося віддячити йому.

Вранці 9 жовтня син попередив Ніну Василівну, що йде на завдання:

«Як все буде добре - я повернуся і зателефоную». Душевні переживання не покидали матір і вона щосекунди чекала на його- телефонний дзвінок, але той дзвінок, що був зранку, виявився останнім. Більше на зв’язок син не вийшов. І для родини Олександра Ковбаси той день став трагічним. Наталія Сергіївна одразу дізналася, що брата вже немає. Цю страшну новину повідомили Сашкові побратими. Донька ніяк не наважувалася про це сказати матері, хоча та відчувала: «щось не те», бо від сина «тихо». «Я собі місця не знаходила, - плаче мати. - А тут приїхали із військкомату і сказали, що Сашко героїчно загинув, захищаючи волю та незалежність України. Це сталося 09 жовтня 2023 року під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Роботине Пологівського району Запорізької області. Тож доки не отримала офіційну звістку - нічого не знала.»

Похований Олександр 29 жовтня 2023 року в смт Парафіївка Прилуцького району Чернігівської області, де проживає його родина.

Ігор Шурда, родом із Южного - командир відділення, в якому служив Олександр Ковбаса, згадує : « Спочатку служили з Сашком на Сумщині,це коли нас укомплектовували та створювався стрілецький батальйон. Потім ми разом проходили злагодження у Черкасах. Далі нас відправили на Запорізький напрямок, де вже виконували бойові завдання. Дуже хороший був хлопець. Веселий і завжди позитивний. Я його давно знав, ще коли він працював у будівельний бригаді. Сашко ніколи нікому не відмовляв. А ще зберігав силу духу і до останнього жартував.

Добрі відгуки має про воїна і колишній вчитель Олександра Ковбаси із фізичного виховання та допризовної підготовки Сергій Цинковський , який теж із Парафіївки і зараз боронить нашу країну на Куп’янському напрямку: « Майже півтора року пліч-о-пліч служив з Сашком. Були, зокрема, разом й на навчаннях у Словаччині. Я був головним сержантом роти, а Саня - солдатом у моїй роті. Він був життєлюбом, надійним товаришем. Не шкодував ні здоров’я, ні життя: завжди був першим. Напевно, не спроста до Сашка Ковбаси на війні «приклеївся» позивний

«Смєлий». Так ще у школі його назвали за те, що по життю був сміливий та дуже активний. Був безбашенно хоробрим. І про нього усі відгукуються, що був хорошим та веселим чоловіком... Прикро, що так сталося... Хоча на війні у піхотинця в окопах мало шансів вижити... Я нещодавно був у відпустці, провідав на кладовищі Сашкову могилу. Перефотографував його портрет й надіслав побратимам.»

Невиправний оптиміст, мав відмінне почуття гумору, умів навколо себе зібрати веселе товариство, цінував дружбу, за жодних обставин не ставив власні бажання, почуття й потреби вище за інших, нікого й ніколи не ображав. Був доброзичливим, відповідальним, не цурався роботи, допомагав тим, хто цього потребував. Він назавжди залишиться в пам’яті односельців саме таким…

Список використаних джерел

Зі слів рідних і близьких