Герасимик Дмитро Миколайович

Народився 20.05 1988 року.

У 1995 році пішов до школи. Зарекомендував себе здібними учнем. Особливо Дмитро любив грати у волейбол, був гарним спортсменом, неодноразово захищав честь школи на районних змаганнях. Закінчив школу 2006 року. Протягом 2006—2007 років відслужив строкову службу в лавах ЗСУ.

Дмитро з Наталею виросли в одному селі, побралися влітку 2012 року. Жили молодята у батьківській хаті Наталки, де після смерті її мами залишилися двоє братів і три сестри. Найменшій сестричці було тільки три роки.

З квітня 2014-го Дмитро - солдат, військовослужбовець 51-ї окремої механізованої бригади. Брав участь у боях за Савур-могилу, на блокпосту зазнав поранення у плече. В Авдіївці надали медичну допомогу та витягли кулю. Дорогою в Дніпропетровськ терористи обстріляли автобус з пораненими. Внаслідок цього обстрілу, Дмитро отримав іще одне поранення в голову. Після 5-ти днів перебування у стані коми, він помер у дніпропетровському шпиталі, так і не прийшовши до тями.

Йому було лише 26 років.

19 серпня в селі Видерта собором духовенства було звершено чин відспівування вбитого в зоні АТО воїна Дмитра Миколайовича Герасимика.

Тисячі людей прийшли помолитися за безсмертну душу Героя, який віддав своє життя заради мирного неба над своїм рідним Поліським краєм.

Тяжко знайти слова, якими можна було б утішити молоду дружину-вдовицю і двох крихітних донечок покійного, а також батьків і рідних, на плечі яких лягло тяжке горе розлуки зі своєю найріднішою людиною.

Без Дмитра лишилася дружина Наталія з двома маленькими доньками — 2012 та 2014 р.н.

Віці на той час не було ще й двох рочків.

А свою молодшу донечку Злату  Дмитро бачив єдиний раз, після пологів, коли взяв короткотермінову відпустку. Одразу після хрестин він повернувся в зону АТО.

ДІТИ НЕБЕСНОГО ЛЕГІОНУ

Віка в перший клас пішла у 2019 році, а Злата у 2020 році. На свято Першого дзвоника приїхали побратими Дмитра Герасимика, щоб привітати з Першим Днем знань донечку Злату.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (17.07. 2015, ПОСМЕРТНО).

23 січня 2015 року у ЗОШ І-ІІІ ступенів с. Видерта випускнику Герасимику Дмитру Миколайовичу відкрито та освячено меморіальну дошку, оформлено куточок пам’яті.

До Дня Героїв України (23 травня) ВО «Свобода» провело Всеукраїнський конкурс учнівських творів «Герої у моїй родині», метою якого є збереження пам’яті свого роду, підтримка культурного розвитку та патріотичного виховання молоді. Участь у конкурсі взяв 231 учасник з різних областей України у трьох номінаціях: 5-7, 8-9 та 10-12 класи. У першій віковій категорії перемогу отримала і шестикласниця нашого закладу Марія Тарарай (рідна сестричка Наталії) із твором – есе «Пронизливим криком увірвалась війна і в нашу сім’ю»

Перший заступник голови Волинської облради Олександр Пирожик вручив Марійці Почесну грамоту, а також книгу спогадів ветерана-політв’язня Петра Мосійчука «Спротив» з автографом автора.

Марійка була приємно вражена призовим місцем, хоча писати довелося їй зовсім не про щасливі моменти.

«Мені виповнилося лише 12 років, але я багато чого зазнала в житті і багато що розумію», – так швидко доводиться дорослішати дітям, які пережили немало втрат і знають про справжню ціну війни не з чуток.

Замітка Іванни Шеметюк газеті «Полісся»

«Пронизливим криком увірвалась війна і в нашу сім’ю», – так розпочинається її нелегка розповідь, невигадана історія родини, яка стала синтезом болю і сили волі, мужності та терпіння. Дівчинка – шоста у сім’ї, найменша. Діти рано лишилися без мами і всі хатні турботи лягли на плечі старшої сестри Наталки. Згодом вона вийшла заміж і, здається, мало б прийти щастя у сім’ю. Усім подобався її обранець Дмитро Герасимик. Раділа також маленька Марійка, зачарована його добротою та щирістю: «Він був не лише гарним зовні, а й людиною з великим серцем, адже знав, яка у нас велика сім’я, і не побоявся труднощів». Бог подарував їм дитину, чекали на другу, однак щастя було недовгим. Наталчин чоловік був мобілізований до 51-ї окремої механізованої бригади: «Не злякався, не втік, а просто пішов, поцілувавши вагітну дружину і донечку». Пішов, щоб залишитися у вічності…

За короткий час (з квітня по серпень 2014 року) Дмитро пройшов багато «гарячих» точок, хоча мало розказував про своє життя на Сході – все більше розпитував про сім’ю. Лише зрідка ділився, в яких непростих умовах доводилося жити і воювати: «Спали нерідко на голій землі просто неба. Інколи прокидалися від того, що були геть мокрі. Лягаєш на суху землю, а прокидаєшся в калюжі. Обсушитися, певна річ, немає де, змінного одягу теж немає. Долали багато кілометрів під проливним дощем і вітром. Але Господь беріг – ні в кого навіть нежитю не було», – пригадує нечисленні розповіді коханого Наталка. У боях за Савур-могилу отримав поранення у плече. Дорогою до дніпровського шпиталю терористи обстріляли автобус з травмованими бійцями, внаслідок чого чоловік зазнав тяжкого поранення уламком в голову. Після п’ятиденної коми 17 серпня 2014 року 26-річний Дмитро Герасимик помер. «Можливо, тоді я ще багато чого не розуміла, але бачила, як плакала моя сестра, ховаючи сльози, адже їй треба було бути сильною заради нас усіх <…> Повідомлення про смерть нашого Діми ми знали напам’ять. Заливаючись слізьми, в істериці, обіймаючи малесеньких донечок, моя сестричка перечитувала знов і знов, мабуть, шукаючи якесь пояснення», – з неприхованим болем відгукується в дитячій пам’яті страшна втрата.

Старшій доньці Вікторії тоді ще не виповнилося й 2 років, а меншу – новонароджену Злату – Дмитро бачив єдиний раз – після пологів, коли дали короткотермінову відпустку. Він лишиться для своїх дівчаток мужнім Героєм, про якого дізнаються із спогадів рідних. Вони не зможуть пригадати його батьківської ніжності, але щодня ходитимуть біля меморіальної дошки, встановленої на його честь на фасаді школи, і вдивлятимуться в ледь помітну посмішку, а він «завжди буде дивитися на своїх доньок красивими голубими очима, які навіки застигли в граніті». Дмитра Герасимика посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня, його ім’ям також названо один із провулків міста Каменя-Каширського. Однак цим не загоїти рани…

У Марійки багато питань: «Чому? Чому так сталося? Чому у дітей затьмарилося дитинство? Невже все знову повторюється? Хто посмів розтоптати щастя моєї сестрички? Чому мої маленькі племінниці не натішилися любов’ю свого татка?» У кожного з нас вони є, і їх кількість невпинно зростає. Коли закінчиться війна, хто відповість за все? На жаль, відповіді так і не знаходяться. Навчилися відмежовуватися, призвичаїлися у той час, коли чиясь душа волає. Марійчина розповідь – це непоодинока історія із серії тих, що не забуваються. Справжні герої тут і сьогодні, вони – серед нас, і ми не маємо права бути невдячними.

Стаття  Олеся Федоровича в газеті «Полісся»

ВИДЕРТА УВІКОВІЧНИЛА ПАМ’ЯТЬ СВОГО ГЕРОЯ

Минулої п'ятниці у Видерті урочисто відкрито меморіальну дошку на честь Дмитра Миколайовича Герасимика. Так мешканці села вирішили увіковічнити пам'ять земляка який загинув на Сході України, захищаючи Україну. Дмитро був призваний під час першої хвилі мобілізації. Прохо­див службу в 51 бригаді.

Нa урочистій лінійці вишикувалася вся школа. Директор на­вчального закладу Станіслав Назарчук говорив про те, аби лінійка з такої нагоди була у селі першою і останньою, аби не гинули наші діти від рук агресора. Настоятель місцевого храму протоієрей Ана­толій відслужив заупокійну молитву та освятив дошку.

— Немає більшої любові, коли людина положить душу свою за друга свого, — сказав батюшка Анатолій, звертаючись до при­сутніх. — У Бога всі діти його живі, так і наш Дмитро житиме вічно, адже він віддав своє життя за всіх нас.

Патріотично-жалобна хвиля охопила душі і дорослих, і дітей, об'єднавши гірким відчуттям непоправної втрати. Витирали сльози дорослі. Не могли стримати їх старшокласники. Але особливо вразили емоції молодших школярів — вони плакали, мов переживали особисту болючу втрату. Ка­жуть, горе, поділене навпіл, — це півгоря. Напевне, таке співчуття односельчан — найкраща підтримка для вдови загиблого Героя Наталії та маленьких донечок, які теж були присутні на цьому скорботному за­ході.

Приїхав на захід і бойовий побратим Дмитра Герасимика – Олег Вельчук з міста Ковеля, який зараз перебуває у відпустці. Нам вдалося з ним поспілкуватися. Ось що він розповів:

— Ми разом з Дмитром брали Савур-Могилу. За офіційною інформацією її звільнили від сепаратистів та російських найманців 95 бригада та добровольчі батальйони. Але це неправда. Брав її саме наш зведений батальйон «Колос» з 51 бригади та залишки 28-ї, яка напередодні зазнала значних втрат. Скільки там наших хлопців загинуло – один Бог знає, адже бої такі запеклі були, що словами не передати. Терористи постійно старалися відбити стратегічно важливу висо­ту. Гора Савур-Могила знаходить­ся недалеко від російського кордо­ну, нас постійно обстрілювали з усіх видів зброї. Дмитра поранили кулею в плече на блок посту недалеко від гори. В Авдіївці йому надали медичну допомогу, витягли кулю. Дорогою в Дніпропетровськ сепаратисти обстріляли авто­бус з пораненими. У Дмитра влу­чив ворожий осколок вдруге, після чого в лікарні він помер.

Дядько Дмитра Петро Герасимик розповів, що з племінником він говорив телефоном на­передодні його гибелі, 10 серпня.

— На війну Дмитро пішов відразу після хре­стин наймолодшої донечки Злати. Ввечері ох­рестив, а вранці його мобілізували, - розповів Петро Михайлович. - Він мріяв, що повернеть­ся додому живий, побудує для сім'ї будинок. Але вийшло не так, як хотів Дмитрик, його не стало.

— Боляче на серці, що в такий хороший час молоді хлопці, кращі сини свого народу гинуть на війні. Але вірю, що Україна переможе, і ці хлопці, котрі поклали життя за українську незалежність та свободу, будуть гідним прикла­дом для наслідування учнями, які вчаться у школі. Кожного дня, коли ви приходитимете сюди, пам'ятайте, що тут вчився Герой Украї­ни. Його приклад не дасть вам робити хибні вчинки чи поводити себе негідно, - наголосив керуючий справами районної раді Валерій Хитрик.

Теплі слова про Героя сказали також завіду­юча дитячого садочка Любов Нестерук та друг дитинства Дмитра Герасимика Іван Чикида. Свої вірші прочитали Галина Євчук, Валентина Матвійчук та Марія Орлюк.

Вже після заходу родина, товариші та друзі Дмитра Герасимика зібралися на кладовищі, аби віддати йому данину пам'яті та пом'янути хвилиною мовчання.

Матеріали підготували:

Степанюк Валентина Семенівна, заступник директора з виховної роботи закладу загальної середньої освіти "Видертський ліцей" Камінь-Каширської міської ради Волинської області