Шилік Анатолій Вікторович

Комбат Анатолій Шилік - безстрашний герой «Іловайського котла»

Іловайська трагедія залишила в історії України серію чорних віх. Це операція з найбільшим числом загиблих за весь час АТО/ООС (до початку повномасштабного вторгнення) і приклад найпідступніших дій ворога.

Згідно з даними Національного військово-історичного музею та Офісу генпрокурора, за весь час Іловайської операції (6 серпня — 31 серпня) загинуло 368 українських військових (понад 250 — при виході з коридору). Понад 400 бійців було поранено, близько 300 — потрапили в полон. Ще 18 досі вважаються зниклими безвісти. Ковельчанин, капітан Шилік, командувач мінометною батареєю, теж став жертвою цієї трагедії.

Народився Анатолія Вікторовича Шилік 16 вересня 1976 року у селі Запруддя Камінь-Каширського району Волинської області. Невдовзі після народження первістка батьки Анатолія переїхали у смт Нижні Сірогози Херсонської області. Батько, Віктор Михайлович, став працювати інспектором ДАІ, а мама, Ганна Іванівна — вихователем у дитячому садочку.

Саме там, на півдні України, герой зробив свої перші кроки, почув перші розповіді про славних українських козаків і їхні бойові походи, пішов у школу. Тоді ж, ще будучи першокласником, уперше пережив і страшну непоправну втрату — смерть батька [1,70]. 

Ще зі шкільних років Анатолій плекав бажання стати військовим. Тож відразу, після завершення курсу середньої школи, вступив у Сумське вище артилерійське військове училище імені М. В. Фрунзе, успішно його закінчив. Тоді ж остаточно переконався, що професія військового — саме його справа.

Для проходження подаль­шої військової служби Анатолій був направлений у місто Ковель Волинської області. 1996 році служив у 802-му реактивному артилерійському полку. У вій­ськовій частині мо­лодого офіцера поважали за його високоморальні особисті якості. Сумлінний, порядний, відповідальний, наполегливий, чесний, він мав повагу серед рядових солдатів та керівництва.

6 серпня 2000 року Анатолій Шилік взяв шлюб з Оленою. У 2001 році народилась донечка Тетянка, а у 2012 році - син Артем [1,71]. 

Коли в 2005 році військову частину у Ковелі розформували і капітан Шилік був звільнений у запас, він почав себе реалізовувати себе зовсім в іншому напрямку, тому через короткий час став справжнім майстром ла­кувальної справи.

У квітні 2014 року, коли молодшому сину було лише 1,5 року, Анатолій Шилік, отри­мавши повістку з військкомату, пішов у зону АТО. Герой воював на Сході з 11 квітня по 24 серпня 2014 року.

Капітан Шилік, командуючи мінометною батареєю, 51-шої окремої механізованої бригади,  став для своїх бійців авторитетом та опорою. Під час АТО в Луганській області бійці 51-ї бригади створили низку опорних пунктів. Найбільш «гарячими» з них були «опорніки» підполковника Василя Спасьонова на виїзді з м. Рубіжного (в районі смт. Стара Краснянка) та капітана Анатолія Шиліка – біля Кремінної. Супротивниками бригади були різні козаки, місцеве ополчення та загін «Призрак» Мозгового. У 20-х числах липня 2014 року 51-а бригада разом з іншими підрозділами звільнила міста Северодонецьк та Лисичанськ, а також важливий залізничний вузол станцію Попасна [2]. 

Після взяття Мар’їнки частинам 51-ї бригади, що були під командуванням полковника Павла Пивоваренка, надійшов наказ вирушити в район Іловайська. Зі складу 51-ї бригади на підступах до Іловайська були зосереджені:

• мінометна батарея капітана Анатолія Шиліка (8 мінометів);
• 7-а, 8-а та 9-я роти 3-го батальйону;
• гаубичний самохідно-артилерійський дивізіон майора Сергія Фураєва (5 САУ);
• протитанкова батарея капітана Костянтина Коваля (5 гармат);
• - танкова рота з 3-ма танками Т-64;
• - допоміжні та технічні підрозділи [2]. 

24-го серпня сепаратисти та російські військові угрупування відкрили вогонь з усіх видів зброї по розташуванню артилерійського дивізіону та допоміжних частин 51-ї бригади у Дзеркальному. Селище було оточено з усіх боків російськими танками. Внаслідок чотиригодинного безперервного обстрілу було виведено з ладу більшість самохідно-артилерійських установок, а на додаток – вибухнули склади реактивної артилерії, розташовані у Дзеркальному. Рештки українських частин, які перебували у Дзеркальному, 25-го серпня мали здатись росіянам.

У ніч з 24 на 25 серпня зазнала важких втрат і мінометна батарея капітана Шиліка. 3-й батальйон 51-ї бригади опинився в оточенні в районі Березове — Оленівка під постійним артилерійським обстрілом російсько-терористичних військ. Більшість особового складу батареї знаходилась на блокпосту 39-06 – що неподалік від Іловайська. Цей блокпост обстрілювався самохідно-артилерійськими гарматами «Нона», що перебувають на озброєнні повітрянодесантних військ. Від одного з пострілів загорівся тент на машині ГАЗ-66. Анатолій Шилік особисто кинувся його гасити. На допомогу капітану з укриттів вибігли й інші бійці. Коли вони всі були поруч з машиною, прилетіло ще кілька снарядів «Нони». Загинуло 17 військовослужбовців 51-ї бригади включаючи Анатолія Шиліка, чимало було поранено [4].  

“В той роковий час, коли все це сталося, ми були разом. Тільки він мене залишив на чергування, коли ворожий снаряд підірвав нашу машину ГАЗ 66. Він дав наказ погасити пожежу. І ціною свого життя спас тих хлопців, які залишилися. Він сказав: ідіть наберіть води, а я сам буду гасити пожежу... Більше його живим я не бачив...”, - пригадує військовослужбовець 51-ої ОМБр Ігор Шостак [3].  

Дружина Олена забрала тіло з моргу у Мелітополі та поховала чоловіка 1 вересня 2014 року на ковельському кладовищі. 

4 червня 2015 року капітан був нагороджений посмертно орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української .

Ковельчани не забувають своїх героїв, тому  22 травня 2015 року, в річницю бою під Волновахою, у Ковелі було урочисто відкрито пам'ятну стелу в честь жителів міста та району, які загинули під час російсько-української війни, серед яких і Анатолій Шилік. Також Ковельська міська рада прийняла рішення присвоїти новозбудованій вулиці міста ім'я Анатолія Шиліка, а 6 грудня 2016 року у Ковелі освячено його меморіальну дошку [3].  

Бої під Іловайськом стали одним з переломних моментів війни на сході України. Іловайська історія для українців – це, з однієї сторони – трагедія, а з іншої – це історія про величезний подвиг дуже багатьох людей. Ми пам’ятаємо та вшановуємо пам’ять як загиблих, так і тих, кому вдалося вижити.

Щастя зруйнувала війна (спогади дружини Олени Шилік)

Колись давно якийсь мудрий чоловік (напев­но, невиправний романтик) порівняв людей із зорями. А й справді, люди — мов зорі...Деякі надзвичайно сліпуче засяють на життєвому не­босхилі, зблиснувши на коротку мить, і якось несподі­вано потьмяніють. Інші скромно світяться, даруючи своє ніжне світло і тепло всім довкола, нічого не чека­ючи навзаєм. А коли настає відповідний час, заради ближніх падають на землю і гаснуть, описавши про­щальну вогненну дугу і подарувавши комусь останню надію на щастя.

Яскрава зірочка Анатолія Вікторовича Шиліка на безмежному небозводі людських доль загорілася 16 вересня 1976 року у селі Запруддя Камінь-Каширського району Волинської області. Як тішилися його мама і тато маленьким синочком! Своєю несказанною раді­стю, дорогою надією, новою тендітною гілочкою їхньо­го великого роду...

Молоді, щасливі батьки тоді навіть і припустити не могли, що недовго сяятиме у космічних просторах зоря їхнього новонародженого сина . Сповнені оптимістичних планів на майбутнє, невдовзі після народження первістка вони переїхали у смт Нижні Сірогози Херсонської області. Батько, Віктор Михайлович, став працювати інспектором ДАІ, а мама, Ганна Іванівна — вихователем у дитячому садочку.

Саме там, на півдні України, огорнутий батьківською та материнською любов'ю і лаcкою, зробив Толік свої перші кроки, почув перші розповіді про славних українських козаків і їхні бойові походи, пішов у школу.

Тоді ж, ще будучи першокласником, уперше пережив і страшну непоправну втрату — смерть батька. Пізніше хлопець не раз згадував ті щасливі дні дитинства, коли вони вдвох із татом рибалили на Балці, коли разом господарювали вдома... І таким дорослим здавав - ся він тоді самому собі!

Згадував Толік і те, як потому з молодшим братиком у всьому допомагав мамі, адже після смерті тата став для неньки єдиною чоловічою опорою, стараючись якнайбільш турбот взяти на свої ще не зміцнілі плечі.

І чи то козацька історія стала тому причиною, чи то від когось із предків передалось по крові, але ще зі шкільних років Анатолій плекав бажання стати військовим. Тож зрад, після завершення курсу середньої школи вступив у Сумське вище артилерійське військове училище імені М. В. Фрунзе, успішно його закінчив. Тоді ж остаточно переконався, щ професія військового — саме його справа. Навіть і не уявляв себе деінде.

Для проходження подаль­шої військової служби Анатолій був направлений у місто Ковель Волинської області. У вій­ськовій частині, де служив, мо­лодого офіцера поважали за його високоморальні особисті якості. Сумлінний, порядний, відповідальний, наполегливий, чесний, він відразу привернув увагу і рядових солдатів, і на­чальства. Всі знали, що він ніко­ли і нікого не підведе, завжди прийде на допомогу, дасть доб­ру пораду. І таким був не тільки на службі, а й у повсякденному житті.

Саме у Ковелі вродливого коренастого лейтенанта чекала його щаслива доля. Серце і душу юнака полонила тендітна красуня Оленка. Коли вони вперше зустрілися зимового грудневого дня, глянули одне одному в очі, обоє зразу ж зрозуміли, що це — кохання з першого погляду, кохання навіки, до останнього подиху... І відразу відчули серцями, що віднині вони вже не зможуть жити поодинці.

Далі були незабутні зустрічі, мрії про майбутнє... Молоду закохану пару спочатку ви­пробовували сніг і морози, потім їх вінчала квітнева повінь садів, осипаючи на щастя білим- білим вишневим цвітом. А 6 серпня 2000 року молодята одружилися...

Щастя і справді довгий час посміхалося Анатолію та Альонці (саме так ласкаво нази­вав дружину чоловік), дарувало неповторні миті. Ота незбагненна любов, що знайшла надійний притулок у їхніх серцях, єднала молодих, допомагала долати життєві труднощі.

Спогади птахами виринають із пам'яті Олени Шилік і то наповнюють її душу якимось особливим відчуттям, то обпікають нестерпним болем... Вони тісно переплітаються один з одним, давно ставши для молодої жінки не­від'ємною частинкою її численних без­сонних ночей, омитих гіркими сльоза­ми

 Ніякі життєві випробування не могли зруйнувати їхнє щастя. Коли в 2005 році військову частину у Ковелі розформували і капітан Анатолій Шилік був звільнений у запас, молодий наполегливий чоловік, зали­шивши улюблену професію, не став наріка­ти на обставини, а почав шукати себе в мирній справі.

А якщо вже він щось задумає — обов’яз­ково досягне поставленої мети! Тож через короткий час став справжнім майстром ла­кувальної справи. Навіть після його загибелі на Сході, не знаючи про смерть Анатолія, люди телефонували, бажаючи зробити у нього замовлення.

А час ішов своїм одвічним шляхом. На сьомому небі від щастя був Анатолій, коли 23 жовтня 2012 року Альона народила си­ночка Артема, мов дві краплі води схожого на тата. Обоє несказанно тішилися дітками, дарували їм любов і тепло своїх сердець. Ні, ніколи й ні в кого не було такого чудового чоловіка, як в Оленки, і такого люблячого тат­ка, як в Тетянки й Артемчика!

14 щасливих років прожили разом Олена та Анатолій. І не було жодного сімейного свята, щоб чоловік не подарував своїй коханій дружині квіти. Червоні троянди палахкоті­ли гарячими пелюстками, щоразу говорячи Оленці про справжню вічну любов Анатолія, споконвіку оспівану митцями. Навіть коли вже був у зоні АТО, зателефонував дочці, щоб на 14-ту річницю їхнього з Оленою весілля Тетянка купила для мами від тата величезний букет червоних троянд. Ніби знав, що сам вже ніколи їх не подарує...

І власний дім почав будувати молодий батько — треба ж подбати про добробут сім'ї! Поспішав, хотів усе встигнути, ніби підсвідомо відчував, що недовго йому залишалося жити. Все сам планував, з любов'ю сам своїми руками зводив, у все вкладав часточку сво­го доброго серця... Про відпочинок лише мріяли. Жаль, о, як жаль, що лише трохи зміг пожити у новому домі! Все перекреслила ота клята війна на українському Сході!

У квітні 2014 року синочкові Артемчику було лише 1,5 року, як Анатолій Шилік, отри­мавши повістку з військкомату, пішов у зону АТО. Він не міг залишатися вдома в той час, коли ворог топтав українську землю, коли гинули кращі сини українських матерів.

Олена навіть і не пробувала вмовляти чоловіка не йти у те пекло, бо знала, що бу­дуть марними її слова. Для неї почалися важкі дні і ночі переживань за коханого, час постійних молитов за нього.

Анатолій телефонував дружині, як тільки випадала бодай найменша мож­ливість. і, розпитуючи про дітей, заспокою­вав її, що все добре, що не варто непокоїтися. Та любляче серце не вміє не переживати за того, до кого прикипіла душа! Не вміє...

Капітан Шилік, командуючи мінометною батареєю, став для своїх бійців не лише до­свідченим командиром, а й турботливим батьком. Він спав і їв разом із захисниками, завжди піклувався про них, ніколи не ховав­ся за їхні спини у найнебезпечніші моменти. Анатолій воював на Сході з 11 квітня по 24 серпня 2014 року. Полум’я війни нещадно нищило кращих синів України...

Волею долі капітан Шилік зі своїми бійцями опинився біля Іловайська, в отому страш­ному «котлі». Ще вдень 24 серпня він розмовляв з дружиною, вкотре заспокоюючи її, а ввечері — з рідним братом (молодший брат Анатолія Олександр після подій так званого «Іловайського котла» теж пішов в АТО — добровольцем, сказавши йому, що українські захисники опинилися в пастці. А вже о 22 годині в Альониному телефоні у відповідь на дзвінки лунали лише пронизливі гудки, відлунюючи в її серці глухим нестерпним болем...

Це вже пізніше рідним повідомлять, що тоді позиції українських військ знаходилися під прицільним артилерійським обстрілом російсько-терористичних військ. Від одного із пострілів загорівся тент машини з боєприпасами. Анатолій першим кинувся його гаси­ти, а за ним — і його бійці. У цю мить від нових снарядів прогримів страшний вибух...

О доле! Чому ти така немилосердна і жорстока стала?! Чому невблаганна смерть за­брала коханого чоловіка і любого татка?! Чому?! Чому?! Чому?!

Вирвався нелюдський крик із грудей жінки і завмер, застряг десь у глибині її неви­мовного страждання...

Олена, немов у страшному сні, згадує ті чорні дні, коли вона їздила в Мелітополь, щоб забрати з моргу тіло свого чоловіка, як хоронили його 1 вересня у Ковелі... Яким печаль­но-скорботним був той Першовересень! Та болючі сльози згорьованих матері, дружини, дітей не змогли підняти з могили Героя...

Час невпинно мчить у вічність. Його не повернути. Як і не повернути тих, хто відійшов у засвіти назавжди. Як ніколи не загоїти сердечних ран...

Протягом двох скорботних років Олені щоночі снився її коханий чоловік. Щоночі!.. Снився, мабуть, тому, щоб хоч трохи полегшити біль тієї, котру він кохав до останнього подиху... А потім став снитися рідше... Та Олена свято береже в серці пам’ять про свого Толіка, час від часу вдивляючись у світлини, на яких вони всі ще щасливі.

Фотографій небагато, бо Анатолій не любив фотографуватися. Можливо, тому що хотів залишитися вічно молодим у серцях найрідніших йому людей, за яких і віддав у жертву своє життя?

Записала Олена Прадійчук.

Матеріали підготували:

Ладіна Єлизавета, учениця 9 - Б класу Ліцею №10 міста Ковеля Волинської області

Науковий керівник: Шулежко Ірина Олександрівна, вчитель історії та правознавства Ліцею №10 міста Ковеля Волинської області