Науменко Віталій Олександрович

Віталій народився 9 лютого 1996 року в місті Біла Церква в родині будівельників. 

З дитинства був непосидючим, веселим, світлим і неймовірно харизматичним хлопцем. Його легко було впізнати в будь-якій компанії — усмішка, щирість і природна доброта робили його тим, кого поважали й любили всі навколо. Віталій мав багато друзів, і багато з них пройшли поруч з ним крізь роки — дружба для нього завжди була справжньою, щирою, міцною. 

У дитячі роки Віталій був дуже активним: займався футболом, боксом, брав участь у змаганнях, качався.

Базову середню освіту отримав у Загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №11. 

Ще змалку в нього зародилась пристрасть до машин. Любив ремонтувати, доводити до пуття “вбиті” машини. Тож, не думаючи, вступив до Білоцерківського професійно-технічного училища ім. П.Р. Попова, де отримав професію слюсаря з ремонту автомобілів; водія автотранспортних засобів (категорія “С”). 

Уже в юні роки, десь у 13–14, Віталій почав підробляти на будівництві. Робив усе, що міг фізично. Це були 2000-ні — часи непрості. Батьки багато працювали, але грошей не вистачало на все, що було потрібно. Тож Віталій свідомо вирішив допомагати батькам так, як умів, і всі зароблені гроші віддавав їм. Але важка фізична праця дала про себе знати — через постійні навантаження він зірвав спину й мав проблеми з нею протягом усього життя.

У дитячі роки він також почав захоплюватись полюванням та риболовлею, що згодом стало справжньою віддушиною — способом знайти спокій від життєвих труднощів, випробовувань, війни.

Свій військовий шлях Віталій розпочав у 2016 році зі служби в Національній гвардії України в військовій частині 3030, де проходив службу до 2018 року. Був учасником подій Революції Гідності.

Після завершення служби повернувся до цивільного життя: займався ремонтом та продажем автомобілів, а згодом влаштувався працювати в компанію “Нова Пошта”, де за короткий час став керівником відділення.

У 2021 році у Віталія народився син Єгор від першого шлюбу.

З початком повномасштабного вторгнення, Віталій без вагань пішов на захист своєї Батьківщини. “Хто, як не я, захищатиме мою сім’ю?” — ці слова стали відображенням його мужності, відповідальності, патріотизму.

Спершу разом з братом доєднався до лав Територіальної оборони в рідному місті Біла Церква. Разом із волонтерами доставляв усе необхідне на схід, а після визволення в Києві міст Бучі та Ірпеня, долучився до їх зачистки від окупантів.

23 серпня 2022 року Науменко Віталій Олександрович був офіційно призваний до лав Збройних Сил України. Проходив службу в військовій частині А0139 — 101-й окремій бригаді охорони Генерального Штабу ЗСУ. 

За військовою спеціальністю був сапером. 

За час своєї служби Віталій зріс від “солдата” до “головного сержанта”, командира відділення. 

Він постійно проходив фахові навчання, а згодом сам проводив підготовку військовослужбовців. Швидко навчався, був справедливим та мудрим командиром відділення. Мав довіру серед командирів та побратимів, тож навіть посеред ночі могли зателефонувати й питати поради.

Саме під час служби в 101 бригаді Віталій зустрів свою майбутню дружину Юлію. Вони стали опорою один для одного в цей непростий час, пройшли багато випробувань, але попри все залишались разом, адже їх тримало кохання, віра та спільні мрії. 

Віталій мріяв про донечку, хотів, щоб вона зростала в мирній країні та любові батьків, але, на превеликий жаль, це назавжди залишиться нездійсненним бажанням...

10 листопада 2024 року підрозділ Віталія вирушив на виконання бойового завдання на Херсонщину. Вони проводили розмінування звільнених територій.

28 листопада 2024 року попри складні погодні умови за наказом командира Віталій та ще двоє побратимів відправились на завдання. Першим пішов побратим і йому вдалось оминути міну, а ось Віталій її виявив за допомогою міношукача та розпочав знешкоджувати згідно з інструкціями. Однак вона виявилась “пасткою” та детонувала, завдавши тяжких поранень на обличчя та ногу.

Протягом 10 днів лікарі боролися за його життя, але 6 грудня 2024 року серце Віталія зупинилося…

Він загинув символічно, в день Збройних Сил України, як справжній Воїн.

Спогади дружини Юлії:

“Він завжди приносив мені солодке, бо знав, що я обожнюю цукерки, шоколадки. Особливо кіндери. Ми навіть почали колекціонувати іграшки й вдома мали окрему поличку з ними, яка постійно поповнювалась. Навіть зараз, коли Віталіка фізично немає поряд, я купую кіндери, й разом з його фотографією відкриваю їх, кладу іграшки та шоколад біля нього...”

“Часто пригадую наш вечір перед виїздом на завдання. Цілий день чоловік готувався, складав речі, він поспішав, то попрощались ми якось швидко. Десь через години 2 він подзвонив і сказав, що зможе приїхати додому ненадовго. Ніби відчував, що то буде наша остання зустріч, останні обійми, поцілунки та час разом. І хоч побратими відмовляли його повертатись, щоб не засмучувати мене ще більше, він всеодно приїхав. Заради мене. Заради нас...”

“Я вдячна долі, що ми одружились перед виїздом на завдання. Буквально за тиждень до цього. Можливо, він щось відчував і хотів, щоб навіки ми залишились чоловіком та дружиною...”

“Пам’ятаю як 28 листопада, приблизно о 7:20-7:30, мені подзвонив Віталій. Була масована атака на Київщину, й він сказав: “Прокидайся, ракети... Цілую”. А через годину він вже був у шпиталі.
Ці слова назавжди в моїй пам’яті...”

Спогади побратимів:

Женя “Фастів”: “Він був одним із тих про кого кажуть: життя двічі таких не дає. Початок нашої великої дружби, певно як і в багатьох, почався з думки, що ми з ним не порозуміємось. Але все змінилось під час нашого першого спільного завдання — тоді, ще на строковій службі. І саме тоді я зустрів свого майбутнього найкращого друга. Таких надійних і відданих людей можна побачити, мабуть тільки в кіно, але мені пощастило знати Віталіка особисто. Він завжди підтримував, додавав віри та впевненості в завтрашній день. Втративши його, я вперше відчув себе сиротою... Справжній друг. Шкода, що при житті так мало з тобою встигли, мій Брате.. Замінивши всіх, немає заміни для тебе...”

Денис “Прокурор”: “Його погляд завжди залишався ясним і чесним. Коли він говорив: «Не переживай, усе буде добре, я допоможу й підтримаю», — я знав, що це не просто слова. Він ніколи не кидав товариша, ніколи не ухилявся від відповідальності, ніколи не стояв осторонь, коли хтось потребував підтримки! Він завжди віддавав останнє, якщо цього хтось потребував, проявляв розумну ініціативу. Він назавжди лишився у серці веселим, щирим, надійним побратимом, якого нам усім так не вистачає...”

Ігор “Маджик”: “Ми разом пройшли службу, разом працювали, завжди трималися разом. Ми не ділили роботу на “моє” і “твоє” — все було “наше”. У Херсоні він залишився назавжди, але для мене він живе в кожному спогаді. У нього були свої фірмові жарти про службу, міг у найтемніший момент кинути таку фразу, що вся позиція сміялася, навіть коли було не до сміху. Часто казав: “Та не переживай, прорвемось, ми ж не з картону”, — і після цих слів ставало спокійніше. Він був не просто товаришем по службі — він був справжнім братом. Вірний, надійний, завжди підставляв плече. З ним завжди було весело, легко і по-справжньому тепло. Ми разом мовчали, разом сміялися, разом тримали небо над головами. Я пишаюся, що мав такого побратима. І поки я живу — житиме й пам’ять про нього. Герої не вмирають. Вони просто йдуть у небо першими.”

Матеріали підготували:

Мене звати Юлія, я дружина Віталія

Список використаних джерел

З документів та розповідей Віталія