Карабан Артем Олександрович

Волинянин Олег Карабан - наш Герой

Наш Герой, старший солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни, Карабан Артем Олександрович народився 5 січня 1993року у Луцьку[1]. Прожив 21 рік. Закінчив 9-В клас у 2008 році Луцької загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів №25[5,20]. Одружився у 18 років.

З 2008 по 2012 рік навчався у Луцькому педагогічному коледжі на відділенні «Фізичне виховання». Брав участь та неодноразово був переможцем змагань міського й обласного рівнів.

З 2012 року навчався у СНУ імені Лесі Українки на факультеті інституту фізичної культури та здоров’я. Працював аби самому забезпечувати свою сім’ю, брався за будь-яку роботу.

З 2012 по 2013 рік проходив військову строкову службу в Національній академії оборони України (нині – Національний університет оборони України імені Івана Черняхівського) в місті Києві та отримав звання «старший солдат». Нагороджений грамотою за зразкове виконання військового обов’язку, високі показники в бойовій підготовці, зразкову військову дисципліну та відмінну службу. Мав дочку Олександру.

Від 3 січня 2014-го року працював у торговому центрі «Епіцентр» — у відділі «Служба безпеки».

9 квітня 2014 року був призваний на військову службу до лав Збройних сил України у першій хвилі мобілізації до 51-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних сил України. Після подій під Волновахою залишається виконувати військовий обов’язок добровольцем у зоні проведення бойових дій у складі тактично-штурмової групи «Колос».

Батальйонно-тактичну групу «Колос» посилали у найбільш небезпечні місця. На початку серпня їм віддали наказ взяти і утримувати Савур-могилу. Її штурмували тричі. По українських воїнах вели прицільний вогонь з «Градів» з території Росії, поливали мінометним вогнем. Було багато ранених і вбитих. З полковником Ігорем Гордійчуком пішло 16 добровольців 51-ї бригади. Серед них − Артем Карабан. Українці змогли зайняти стратегічну висоту, але втримати її було важко − окопатися на твердій землі неможливо. Артем йшов попереду всіх і його першого вразила ворожа куля.

Тяжкі поранення отримав під час боїв за Савур-Могилу. Йому терорист влучив у груди. Артем Карабан прикрив собою хлопців і отримав вогнепальне поранення у груди. Куля пройшла над захисною пластиною бронежилета. Довгий час пораненим не вдавалося покинути зони бойових дій, бо йшов обстріл. І лише згодом військовим автомобілем їх доправили до Амвросіївки, а пізніше гвинтокрилом до Запорізького, Дніпропетровського госпіталів. Для Артема Карабана ця дорога стала останньою. Його серце зупинилося на під’їзді до Амвросіївки.

Дата загибелі, Артема Карабана, 7 серпня 2014 року під час жорстоких боїв українських силовиків із терористами, що точилися поблизу висоти Cавур-Могила у Донецькій області.

14 серпня 2014року у Луцькому Свято-Троїцькому храмі за присутності представників влади та містян героя відспівувало духовенство, потім була громадянська панахида на Театральному майдані. Вкотре лунало тужливе «Плине кача». Ця пісня уже давно стала реквіємом для загиблих патріотів Вітчизни.

Похований у селі Гаразджа Луцького району 14 серпня 2014 року на алеї Почесних поховань.

Понад усе Артем хотів бачити Україну цілісною та квітучою.

Указом Президента України від 4 червня 2015 року № 311/2015 «За особисту мужність і проявлений героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

За жертовну любов до своєї Вітчизни, відданість, доблесть і звитягу нагороджений відзнакою 51-ї ОМБр «За мужність та відвагу» (посмертно).

Матір загиблого атовця із Волині Артема Карабана, очільниця Громадської організації «Члени родин загиблих в АТО «НАДІЯ» Любов Карабан отримала медаль «За жертовність та любов до України».

Орден вручили 29 жовтня під час вечора-пам’яті загиблих волинян «Пам’ятай, Україно, Героїв своїх».

23 квітня 2016 року у Луцьку на перетині вулиць Конякіна — Гордіюк відбулося урочисте закладання капсули на будівництво будинків та вручення сертифікатів на квартири родинам загиблих воїнів АТО. Генеральний директор ПрАТ «Луцький домобудівельний комбінат» Руслан Вайман розповів, що з власної соціальної ініціативи та на виконання умов Меморандуму між ГО «Волинська обласна організація ветеранів АТО», ГО «Члени родин загиблих в АТО «Надія» та ГО «Всеукраїнська спілка ветеранів Афганістану у Волинській області» у новобудовах буде безоплатно передано квартири десятьом учасникам АТО та ветеранам Афганістану. Голова громадської організації «Члени родин загиблих в АТО «Надія» Любов Карабан висловила слова вдячності представникам влади та соціально відповідального бізнесу за увагу до родин загиблих учасників АТО і вручила Подяку Руслану Вайману.

За вірність військовій присязі, особисту мужність, самовідданість і героїзм, виявлені під час виконання бойових завдань у зоні проведення антитерористичної операції на Сході України, а також вагомий особистий внесок у забезпечення суверенітету і територіальної цілісності України посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин міста Луцька» (рішення Луцької міської ради від 25 липня 2018 року № 44/1).

«Почесний громадянин Волині» звання присвоєне згідно ріення сесії Волинської обласної ради №31/3 від 10.09.2020 року. Дата видачі 14 жовтня 2020 року.

На фасаді Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки відкрили меморіальну дошку студентам, які загинули в АТО — серед них і Артем Карабан[12]. Меморіальну дошку відкрито на фасаді комунального закладу загальної середньої освіти «Луцького ліцею №25».

Портрет на меморіалі «Стіна пам’яті полеглих за Україну2 у Києві: секція 2, ряд 8, місце 21.

Спогади Руслана Ткачука-заступника командира 51-ої механізованої бригади

Про подробиці загибелі Артема Карабана розповів заступник командира 51-ої механізованої бригади Руслан Ткачук. Він колишній десантник, мобілізований Луцьким військкоматом 9 квітня. Спочатку навчання у Володимирі-Волинському, пізніще – Тучинський полігон на Рівненщині, згодом - Дачне Дніпропетровської області і територія бойових дій. Усвідомлення того, що аби вижити, потрібно діяти за принципом «або ти, або тебе» прийшло до Руслана Ткачука тоді, коли довелося побувати на місці розстрілу під Волновахою.

У зоні бойових дій смерть чатує на солдатів щодня, щогодини, щохвилини. Навіть вже на звільнених територіях вона дихає бійцям в спину, адже, покидаючи населені пункти, бойовики залишають значні території замінованими. Та найважчими, найкровопролитнішими та найжорстокішими за весь час перебування на Сході називає Руслан Ткачук бої за Савур-Могилу – стратегічну висоту на кордоні Луганської, Донецької областей, з якої терористи обстрілювали українських військових та низку населених пунктів. «Штурмували висоту кілька разів, - згадує Руслан Ткачук. – Під час другого наступу було завдання взяти Савур-Могилу штурмом. Хлопці гинули, але ми йшли вперед. Коли поранило командира взводу, мені довелось надавати йому медичну допомогу: накладати жгут для зупинення кровотечі, колоти знеболююче». Руслан Ткачук отримав численні осколкові поранення у стегно, плече, голову, його командир – наскрізне у ногу. Артем Карабан прикрив собою хлопців і отримав вогнепальне поранення у груди. Куля пройшла над захисною пластиною бронежилета.

«Вбитих та нас, поранених, намагалися доправити до мед закладів, - продовжує розповідь наш співрозмовник. – Але щойно санітарний Мі-8 показався вгорі, як його підбили терористи. Довгий час пораненим не вдавалося покинути зони бойових дій, бо йшов обстріл. І лише згодом військовим автомобілем їх доправили до Амвросіївки, а пізніше гвинтокрилом до Запорізького, Дніпропетровського госпіталів».

«Для Артема Карабана ця дорога стала останньою. Його серце зупинилося на під’їзді до Амвросіївки, на жаль, було втрачено багато часу», - з болем у голосі розповідає подробиці смерті побратима Руслан Ткачук. «Ніякі слова не вгамують біль втрати рідної людини, - говорить Руслан Петрович, - але батьки повинні знати подробиці смерті свого сина, котрий загинув, як герой. Тому й пішов до них з нелегкою розмовою».

З великою повагою відгукується поранений боєць про професійність медиків Запоріжжя та Дніпропетровська, а ще наголошує, що народ не тільки годує армію, а й рятує її. Бо саме завдяки волонтерам поранені бійці у госпіталях мають чистий одяг, взуття, необхідні засоби гігієни, продуктові передачі.

Натомість наш співрозмовник героєм себе не вважає, адже переконаний, що кожен справжній українець повинен захищати свою Батьківщину. А ситуацію на Сході Руслан Ткачук не називає антитерористичною операцією, а війною українського народу за єдність та незалежність держави.

Війна - це смерть,
Війна-це сльози,
війна –це знищені народи,
В усі часи, в усі віки війна

призводить до біди.
В часи князівської доби
нам печеніги дошкуляли.
Та ми розбити їх змогли

на честь Софію збудували.
Великий князь Данило
Усе життя з монголами боровся
Які Золоту Орду створили

І землю руську заярмили.
В часи козацькії з південної дороги
На землю нашу ринули татари,
Вони палили все, вбивали, грабували

в полон дівчат і хлопців забирали.
Вільний, озброєний козак
терпіти горе це не став.
Він ворогів рубав,

та славу на віки дістав.
Велике горе нас спіткало
В роки страшних репресій.
Страждав і тужив українець той,

Що потрапив у Сибір
Як депортований злочинець.
І знов страждає Україна,
й мою сім’ю біда не оминула.

Та витерпіть змогла моя родина
Й Вкраїна стати незалежною змогла.
Здавалося, усе. Кінець біді.
Не буде плакать наш народ.

Радій життю, працюй, твори,
Цінуй життя своє й чуже із вірою у Бога.
Удару в спину не чекали ми.
Підступно й підло путінський режим

Нас на коліна знов поставить хоче.
Та витримаємо й знов підемо у бій.
В диму і полум’ї Донбас,
Горить Луганськ і Горлівка,

Макіївка й Слов’янськ.
Дебальцеве, оточені війною.
Вставай Вкраїно!
Знов біда прийшла на наші землі,

В загони добровольців записані
Батьки, сусіди та рідня.
Всі боронити будуть незалежність
Та цілісність родинного гнізда.

Бери у руки зброю, бий ворога,
Що зазіхнув на цілісність держави!
Взяли у руки зброю
Й хлопці з нашого району-

Артемко Карабан, Максим Шульга.
Недавно за партами сиділи в нашій школі,
По коридорах бігали,
Дівчат проводили додому.

Артем завжди життю радів,
Батьків він шанував,
Дружину мав і донечку маленьку.
Максим – це щирий патріот.

«Допоки буде битись серце моє,
Доти я буду бити окупантів!»
Такі були останнії слова
У соцсторінці в інтернеті.

Вони боролися на Сході з сепаратистами,
Що хочуть розділити нашу землю.
Нічого не боялися вони,
Попереду усіх були.

І ворога спинить хотіли.
Та не судилось вижити бійцям,
У цинкових гробах привезли їх у місто.
Ридають матері, плаче дружина, донька,

Страждає і скорбить весь Луцьк.
Однолітки несуть вінки.
«Героям слава! - Кричать усі.-
Герої не вмирають!»

В моєму серці житимуть віки.
Ми не забудем подвиг ваш, герої!
Ви берегли держави незалежність
І полягли за цілісність її.

Ось і зима . Війна ще не скінчилась.
А ворог лізе й лізе вдень і ніч на наші землі.
Та знаю я,
Що боронять мій сон і спокій бійці АТО.

Вони не сплять і не бояться.
Бо рідну землю бережуть.
«Тримайтесь, рідні вояки!-
В листах ми пишемо бійцям,

Що Бог на нашій стороні
І діти з матерями за спиною.
Вам честь і слава, дорогі бійці!
Ви рідний край і мову бережете.

Шевченко з вами і Франко
Та я – маленька українка.
Я вірю в вашу силу і звитягу,
В бажання вберегти нас від біди.

Ви не дозволите загарбать наші землі!
Я вірю в це.
Хай береже Вас Бог, солдати наші добровольці!
Ми будемо чекати вас додому.

Вертайтеся живі, наші герої!           
Вікторія Лащук

Матеріали підготували:

Лащук Вікторія, студентка 4-го курсу, групи Іст-43О, факультету історії, поітології та національної безпеки ВНУ ім. Лесі Українки

Науковий керівник: Лащук Людмила Петрівна, вчитель історії, вчитель-методист «Луцького ліцею №25 Луцької міської ради» Волинської області