Садовенко Дмитро Юрійович

Військовий із позивним Плюсік подорослішав на війні, віддавши їй сім із двадцяти п’яти років свого життя. Та навіть у найважчі моменти не зраджував ні себе, ні побратимів. Він залишався людиною. Здавалося б, у жорстоких реаліях війни таких не буває. Але від Дмитра ви б навіть лайки не почули. Тих, хто схибив, він називав просто — «нєгодяй». Через це знайомі навіть пропонували йому інший позивний — Святий. Та він залишився Плюсіком — тим 18-річним юнаком, який колись додав трохи оптимізму вислову «плюс прийняв» і відтоді щодня додавав позитиву в життя всіх довкола.

З дитинства Дмитро захоплювався історією та мріяв пов’язати з нею своє життя. Зрештою, він сам став одним із тих, хто творив історію сучасної України. Інтерес до військової справи з’явився у нього у 2014 році під час подій Майдану. Тоді ж він відкрив для себе ще одну справу життя — боротьбу за справедливість. Саме тому вступив до університету імені Ярослава Мудрого на заочне відділення юриспруденції, поєднуючи навчання з роботою офіціанта.

Дмитро часто казав: «Найстрашніше — не ворог поруч, а наша коротка пам’ять. Ми забуваємо зло, яке нам завдають, і живемо так, ніби нічого не сталося».

Він міг годинами розповідати про історію, війну в Абхазії чи Чечні, пояснювати свої погляди на діяльність ОУН та постать Степана Бандери. Але найбільше хотів, щоб люди пам’ятали уроки минулого й біль, який принесла сучасна війна.

Його військовий шлях розпочався зі слів до мами: «Дякую, що виховала. Я йду віддавати борг Батьківщині». Попри можливість служити в рідному Кременчуці, Дмитро свідомо обрав бойовий шлях. У 18 років підписав контракт із 93-ю окремою механізованою бригадою «Холодний Яр», а вже в липні 2018 року прийняв свій перший бій у Гранітному під Маріуполем.

Війна швидко змусила його подорослішати. За цим стояли втрати, поранення, контузії, важкі бої та роки молодості, віддані захисту України. У квітні 2019 року після двомісячної підготовки поблизу Житомира Дмитро успішно пройшов відбір до українського миротворчого контингенту та пів року служив у Демократичній Республіці Конго. За виконання завдань миротворчої місії був нагороджений пам’ятним знаком «Воїн-миротворець» і медаллю «За участь у Місії ООН».

У 2020 році Дмитро став командиром відділення у складі 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр», яка в той час вела запеклі бої та тримала оборону під Авдіївкою, Рубіжним і Волновахою. У 2021 році йому присвоїли звання молодшого сержанта. Він вів молодих хлопців у бій, піклувався про них, як про рідних, брав на себе страх, відповідальність і вагу найскладніших рішень. За сумлінну службу та успішну участь у військових навчаннях неодноразово був відзначений почесними грамотами. Дмитро мріяв вступити до Львівської академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного та здобути військову освіту.

У 2022 році завершувався його другий контракт. Він планував повернутися до мирного життя, але повномасштабне вторгнення змінило все. Дмитро залишився на службі й пройшов найгарячіші ділянки фронту: Ізюм, Бахмут, Харківщину, Сумщину та Донеччину. Брав участь у штурмах, керував підрозділами, став головним сержантом роти. Підтримував побратимів у найважчі моменти, мовчав про власний біль, не шукав визнання й ніколи не хизувався нагородами. Він ріс разом із війною, стаючи командиром, наставником і надійною опорою для тих, хто був поруч.

6 травня 2022 року, у День піхоти, Дмитро підбив ворожий танк, змусивши решту російської техніки відступити. За цей подвиг був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Згодом про нього вийшов сюжет у всеукраїнському телемарафоні «Командири у свої 20». У 2022 році він також отримав відзнаку командування 93-ї бригади «Холодний Яр» ІІ ступеня та почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «Сталевий хрест». У 2023 році, під час оборони Бахмута, був відзначений нагородою «За звитягу» та орденом «За мужність і відвагу».

Попри молодий вік, Дмитро став для багатьох побратимів не лише командиром, а й справжньою родиною. Він щиро вірив, що його знання, досвід і відданість справі допоможуть урятувати життя інших, вистояти та наблизити перемогу України.

У 2024 році Дмитро перейшов до 17-ї окремої важкої механізованої Криворізької бригади імені Костянтина Пестушка. Підписав офіцерський контракт, отримав звання молодшого лейтенанта та став командиром роти. Він не прагнув звань чи посад заради статусу — просто хотів мати більше можливостей захищати своїх людей і брати на себе більшу відповідальність.

Нову роту Дмитро формував майже з нуля. Навчав бійців усьому, що сам засвоїв за роки війни: не з підручників, а з окопів, під обстрілами та в боях. Вчив, як вижити, як діяти в найскладніших ситуаціях і як повернутися додому живими. Він ніколи не ставив себе вище за підлеглих, умів слухати й підтримувати. Навіть у найтемніші моменти знаходив слова, які допомагали людям триматися.

У серпні 2024 року роту терміново перекинули на Сумщину, а згодом — на Курський напрямок. Дмитро ретельно прораховував кожен крок і завжди дбав про безпеку своїх військових. Він міг залишитися без РЕБу, щоб підняти дрон і бачити обстановку на полі бою. Виснажений, без сну та відпочинку, не відходив від рації, знаючи, де перебуває кожен боєць, хто не виходить на зв’язок і кому потрібна допомога.

Під час важких боїв саме Дмитро зміг вивести свою роту з оточення майже без втрат. Два дні збирав людей по посадках і полях, щоб не залишити нікого. А вже невдовзі знову був поруч із ними на позиціях, продовжуючи виконувати бойові завдання.

Він був не просто офіцером. Був командиром, який брав біль своїх людей на себе, тримав не лише фронт, а й тих, хто поруч. Найважче переживав втрати, бо мав непохитне переконання: кожен воїн повинен повернутися додому — живим, пораненим чи полеглим. Ніхто не має залишатися безвісти зниклим. Саме таким Дмитро назавжди залишився в пам’яті рідних, друзів і побратимів — командиром, який до останнього беріг своїх людей і завжди був поруч.

19 лютого 2025 року Дмитро Садовенко отримав терміновий виклик на бойове завдання. Щоб не наражати побратимів на небезпеку, він сам сів за кермо автомобіля. Добре розумів: ворог насамперед цілитиме у водійське місце. Так і сталося.

Отримавши смертельне поранення, Дмитро продовжував боротися. Це була боротьба з нестерпним болем, страхом і розумінням того, що шансів вижити майже немає. Але він тримався до останнього. Боровся, сподівався, хотів жити.

Та серце не витримало болю, а організм — великої втрати крові.

Додому Дмитро повернувся на Щиті. З відкритими очима. Ніби просто замислився над чимось важливим. Ніби ось-ось мав продовжити розмову, усміхнутися, сказати своїм людям звичне підбадьорливе слово. Але цього разу війна забрала його назавжди.

Так пішов Плюсік — командир, який до останнього подиху залишався вірним своєму обов’язку та беріг своїх людей ціною власного життя.

Дмитро мріяв про просте людське щастя. Після війни він хотів відкрити кав’ярню на колесах, подорожувати Україною, створити власну сім’ю та виховувати дітей. За два дні після свого останнього виїзду він мав піти у довгоочікувану відпустку, а ще за два тижні — одружитися з коханою Юлією.

Познайомилися вони на Харківщині. Юлія була волонтеркою й привезла автомобіль для бригади, у якій служив Дмитро. Спочатку між ними зав’язалася дружба, але згодом вона переросла у велике кохання. Дмитро наполегливо й щиро завойовував її серце, а побратими навіть допомагали йому в цьому.

Разом вони жили поруч із війною — на фронті створювали свій маленький дім разом з побратимами Дмитра, проводили дорогоцінні дні відпусток, будували плани на майбутнє, готувалися до великого весілля та мріяли про дітей. Поруч із Юлією Дмитро зміг відчути те, про що так довго мріяв: тепло власної сім’ї, затишок дому та щастя бути поруч із коханою людиною.

Перед поїздкою на Курщину він подарував Юлії підвіску. Казав, що хоче, аби в неї залишилося щось від нього, якщо він не повернеться. Так і сталося. Сьогодні ця прикраса стала для неї не просто пам’яттю, а символом любові, яку не здатні знищити ні смерть, ні час.

Окрім історії, колекційних ножів і військової справи, Дмитро дуже любив зорі. Він умів орієнтуватися за ними й міг годинами вдивлятися в нічне небо. Останні сім років над ним майже не було мирного неба, але навіть після всього пережитого він не втрачав цієї любові — знаходив світло в темряві та зберігав у собі добро.

Кажуть, після смерті хороші люди стають зорями. Якщо це правда, то одна з них тепер носить і його ім’я. Але для тих, хто знав Дмитра особисто, він не десь далеко в небі — він поруч: у спогадах, у вдячності, у тих уроках людяності, які встиг передати, і в серцях людей, заради яких жив, боровся й віддав найцінніше.

У серцях рідних він назавжди залишиться люблячим сином і братом, онуком і племінником, у серці нареченої — найдорожчою людиною, для друзів і побратимів — вірним товаришем і командиром. Його вже немає поруч, але залишилися його вчинки, слова, сила духу та любов, якою він ділився з іншими й яку тепер бережуть у пам’яті про нього.

Матеріали підготували:

Наречена Дмитра. Юлія Одіжна

Ми познайомились на війні.

Я передавала машину його роті, навіть не знаючи, що він командир.

І навіть не підозрюючи, що з того моменту моє життя почне ділитись на “до” і “після нього"". Просто хлопець у формі, з глибокими очима й поглядом, що ніби бачив більше, ніж дозволено людській душі. Розмови до ранку. Про все. Про глибоке. Про справжнє. Кожного тижня, передаючи допомогу для його підрозділу, я бачила, що він — моє дзеркало. Ми схожі. Зовні й всередині. Так однаково сміємось, думаємо, сприймаємо світ. Так само мріємо. Такі схожі: поранені минулим, змучені відповідальністю, сильні для інших і втомлені всередині.

Ми ніби жили одною душею, хоча ще не встигли сказати вголос усе, що мали б. Ми зустрічались на фронті — там, де серце стискає вибухами, але він робив усе, аби війна не з’їдала наші стосунки. Він відділяв її від “нас”, як міг. Мало говорив про втрати, про минуле — щоб мені не боліло ще більше, ніж уже було. І я закохувалась ще сильніше. З кожним днем, з кожним боєм.

Я боялась за нього до тремтіння в руках. Закривала по максимуму всі потреби його роти — волонтерство, робота, нічні закупівлі, — аби тільки він був живий. А потім фронт став нашим домом. Тимчасовим. Але справжнім. Ми жили разом — не у мріях, а насправді. Разом готували вечерю на буржуйці. Ми сміялись. Ми сварились. Ми прощали. Ми мріяли. Про весілля. Про дітей. Про дім. Про життя після.

Ми творили сім’ю там, де здавалось, що неможливо любити. Але любов була. І вона була всім. Я знала, якою буде наша кімната. І щоранку я уявляла, як він будить мене своїм тихим голосом, цілує у скроню і каже: “Вставай, Володимирівна, життя чекає”.

А тепер — порожнеча. Він загинув. Раніше, ніж ми мали одружитись. Раніше, ніж встигли народити дитину, збудувати наш дім. Раніше, ніж я встигла сказати ще тисячі ніжних дрібниць, які носила в серці. Не встигли показати одне одному, що світ — не лише біль.

Я так хотіла подарувати йому життя, де є море, сміх, спокій.

Де не треба воювати, доводити, боротись. Де він міг би просто бути.

Бо він не жив. Його життя — це війна з дитинства і до смерті.

І я не встигла витягти його звідти. І тепер ніколи не буде “ми”.

Ніколи не буде дітей, які б несли в собі його очі, його голос, його пам’ять. Ніколи не буде продовження. Ніколи не буде його. Мені лишається тільки жити у минулому.

Прокидатись у ліжку, де тепер лише одна подушка.

Тримати його речі й нести їх, як святиню.

Шукати його в чужих обличчях, у знаках, у снах. Але є любов. Така сильна, що зупиняє подих.

І біль. Такий глибокий, що хочеться кричати — та не можна. Бо світ не розуміє. 

Список використаних джерел

Наше спільне життя з Дмитром