Бурдак Віктор Іванович

Час… У кожного із нас з ним свої рахунки, а в України вони особливі. Наш народ переживає одну з найтрагічніших сторінок своєї історії. На шляху боротьби за незалежність він приносить у жертву своїх найкращих синів і дочок. Останніми в цьому списку стали Герої, які, захищаючи нас у війні з росією та її найманцями, віддали своє життя за право України залишатися незмінною на карті світу. Серед полеглих мужніх патріотів Любешівщини викарбуване ім’я Бурдака Віктора Івановича

Народився Бурдак Віктор Іванович 29 січня 1967 року у селі Седлище, що на Любешівщині. Тут пройшли його дитинство та юність. Віктор Бурдак був прикладом і для однолітків, і для молодших поколінь. Ставши випускником Седлищенської середньої школи в 1984 році, вступив до Пінського зооветеринарного технікуму. Звідти у квітні 1985 року був призваний на строкову військову службу у складі 103-ї Вітебської десантної дивізії 350-го полку. У місті Фергана, що в Узбекистані, Віктор проходив навчання, згодом продовжив службу як воїн-інтернаціоналіст в Афганістані. Пройшов гарячі точки афганської війни. Під час служби отримав звання старшини та був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Також мав нагороди: «Учасник Афганської війни(1979-1989)», «За звитягу» від Української Спілки ветеранів Афганістану.

Після повернення з горнила афганської війни він розпочав свій трудовий шлях. У далекому 1987 році створив сім’ю з дружиною Надією Василівною. У подружжя народилося двоє синів - соколів, які так схожі на батька. Старший син Віктора Івановича Олександр також носить військовий однострій. Іти служити Сашко вирішив, рівняючись на вчинок батька.

З листопада 1988 року по грудень 2002 року Віктор Іванович працював у Любешівському РВ УМВС України у Волинській області, тут отримав звання капітана. Певний час очолював відділ паспортного столу.

Протягом 1990-1995 років навчався у Львівському державному інституті внутрішніх справ при Українській академії внутрішніх справ.

З 2003 року працював у Регіональному національному парку «Прип’ять-Стохід» інспектором охорони парку. Через кілька років переведений на посаду начальника відділу державної охорони збереження та відтворення природних екосистем. Станом на 10 вересня 2022 року посада Віктора Івановича – начальник відділу державної охорони природно-заповідного фонду Національного природного парку «Прип’ять-Стохід». Колеги розповідають про нього як про мудрого і розсудливого керівника, чесного, відповідального, справедливого, вимогливого, в першу чергу, до себе, який брався вирішувати навіть найскладніші ситуації.

У 2014 році, коли розпочались події на Сході України і ворог посягнув на її незалежність, Віктор Іванович добровольцем вирішив стати на захист рідної землі. Він сказав: «Щоб не допустити російського агресора на нашу Волинь, краще зупинити його подалі від домівки. І подумати не міг я, що через тридцять років знову візьму до рук зброю, аби захищати Україну» [1]. І вже 03 лютого 2015 року був призваний до Збройних Сил України на підставі Указу Президента України №15 від 19.01.2015 року по частковій мобілізації, де більше року брав участь в АТО на території Донецької та Луганської областей у складі 25-ї Дніпропетровської десантно-штурмової бригади. Протягом служби був відзначений такими нагородами: «Учасник АТО», «За участь в антитерористичній операції», «Ветеран війни».

24 лютого 2022 року… Цей день розділив наше життя на до і після. Коли ворог увірвався на нашу землю, мудрий і досвідчений воїн Віктор Бурдак знову добровольцем став на захист своєї землі. Він не міг інакше, бо вважав, що свій військовий досвід у боротьбі з ворогами мусить передати молодшим. 25 лютого на підставі Указу Президента України № 69/2022 від 24.02.2022 року Другим відділом Камінь-Каширського ТЦК та СП по загальній мобілізації був призваний до лав ЗСУ. Головного сержанта Віктора Бурдака призначили командиром 3-го відділення 4-го взводу роти охорони. На початках він ніс службу на теренах нашої громади.

9 травня 2022року Віктор Іванович разом з іншими воїнами Любешівщини був відправлений до Володимира на навчання, де поповнив ряди 14-ї окремої механізованої бригади імені Романа Великого. Був призначений командиром стрілецького відділення.

Після навчання на полігоні у Володимирі перед відправленням у зону бойових дій Віктор Бурдак 2-го липня отримав короткотривалу триденну відпустку додому. А вже в середині липня був відправлений на Схід у гарячі точки. Спочатку під Бахмут (Яковлівка, Федорівка), а потім на Харківський напрямок.

10 вересня під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Веселе група потрапила у ворожу засідку. Бій був важкий, хлопці відбивались до останнього… Але сили були нерівними. У тому бою із 21-го загинуло 15 синів України, серед яких четверо – з Любешівської громади.

Серце мужнього і відважного воїна, нашого Героя Бурдака Віктора Івановича перестало битись 10 вересня 2022 року. Він загинув в результаті ворожого обстрілу поблизу населеного пункту Веселе на території Харківської області.

Той вересень 2022 року приніс пекучий біль та горе для жителів Любешівської громади. Глибока жалоба, невимовний смуток оповили центральну площу селища. Того дня ховали одразу п’ять Героїв-соколів, серед яких - наш Віктор Іванович.

Поховали Захисника України, головного сержанта, командира стрілецького відділення 14-ї окремої механізованої бригади імені Романа Великого Бурдака Віктора Івановича в рідному селі Седлище Волинської області Камінь-Каширського району 16 вересня 2022 року. Під звуки автоматних залпів його ховали одночасно з побратимом Сергієм Бурдаком, з яким пліч-о-пліч боронили незалежність України та загинули на полі бою. За наш спокій, можливість навчатися, працювати, мріяти, спілкуватись рідною українською мовою - просто жити, вони заплатили найдорожчим – власним життям. 

Під час поховання Героя дружині вручили державний прапор України та пам’ятний лист від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного на знак глибокої вдячності за жертовне служіння у лавах Збройних Сил України.

Указом Президента України №190/2023 від 30 березня 2023 року за особистий внесок у захист державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку та високий професіоналізм Бурдак Віктор Іванович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

23 березня 2023 року у пам'ять про полеглих воїнів на території церкви Вознесіння Господнього в селищі Любешів створили Алею життя, де молодший син Руслан та онуки Віктора Івановича посадили деревце туї як символ воїна-захисника, чия життєва дорога обірвалася на російсько-українській війні.

11 квітня 2023 року біля Свято-Михайлівського храму в с. Седлище відбулася толока – садили алею калини і троянд на спомин про загиблих воїнів-односельчан.

21 квітня 2023 року на території Седлищенського ліцею педагогами та рідними загиблих було висаджено Алею пам’яті з вічнозелених смарагдових туй на честь випускників закладу, які віддали своє життя, захищаючи Україну від російської агресії.

8 травня 2023 року на території церкви Вознесіння Господнього в селищі Любешів відбулося освячення каплички в пам'ять про загиблих за Україну.

Нехай добрий, світлий спомин про мужнього Захисника стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться в пам’яті рідних, колег, друзів – усіх, хто його знав, любив і шанував. Ім’я Бурдака Віктора Івановича як воїна - Героя на віки вічні буде вписане в історію України. Наш обов’язок перед ним – зробити все, щоб ці тисячні жертви не були марними.

Нехай не вмирає пам’ять про всіх Героїв, яку ми маємо плекати із вдячністю за можливість жити під мирним небом.

Спогади рідних про Героя Бурдака Віктора Івановича

Спогади дружини Героя - Бурдак Надії Василівни

Мені дуже боляче говорити про людину, з якою жила, мріяла, будувала плани на майбутнє, в минулому часі. Здається, відчиняться двері і зайде мій Віктор ,усміхнений та радісний, і скаже: «Мамко, я вдома!». Він так лагідно, по-особливому називав мене.

Познайомилася я зі своїм майбутнім чоловіком Віктором під час зустрічі між учнями сусідніх шкіл. Седлищани тоді приїхали до нас у Пнівне на змагання. Спочатку ми просто дружили, а потім почали зустрічатися. Проводжала його в армію і протягом тих двох років, які Віктор служив в Афганістані, чекала його, з нетерпінням очікуючи на його листи. Його батьки та родичі не знали, що хлопець на війні, думали, що проходить службу в Німеччині, адже Віктор не хотів хвилювати серце матері. Про те, що він в Афганістані, знала тільки я.

І ось коли настав той довгоочікуваний момент закінчення його служби, я зустрічала свого коханого на залізничному вокзалі в Луцьку 23 квітня 1987 року. Він був такий красивий у військовій парадній формі: своєму блакитному береті десантника і смугастій «тільняшці»…

Другий раз, навесні 2016 року, після служби в АТО я знову зустрічала свого чоловіка на тому ж вокзалі у тому ж блакитному береті десантника.

А третій раз… А третій раз поїхала зустрічати його бездиханне тіло до луцького моргу уже із світлиною чоловіка в блакитному береті десантника.

Блакитний берет, яким він так дорожив і пишався, ми поклали йому в домовину… 

Одружились ми з Віктором у жовтні 1987 року. У шлюбі народилися два сини - Олександр та Руслан, які дуже схожі на тата як зовні, так і характером. Такі ж чесні й порядні, врівноважені та дисципліновані в усьому. Старший Олександр, рівняючись на батька, теж одягнув військовий однострій і став на захист Батьківщини.

Жили ми тихим, спокійним життям, працювали, виховували дітей, насолоджувались кожним моментом, проведеним разом із сім’єю, доки ворог не вдерся на нашу землю. У 2015 році Віктор Іванович добровольцем став на захист рідної землі, адже на власні очі бачив горе та страждання, які приносить війна в країну. Тоді ще прозвучали такі його слова: «Мамко, я хочу, щоб у моїх онуків був батько».

Службу проходив у 25-ій Дніпропетровській повітрянодесантній бригаді. Віктор дуже пишався тим, що служив у десантних військах. Він вважав і часто повторював, що «десантники – це еліта». Прапор - символ бригади із написом «Ніхто, крім нас» увесь цей час чоловік зберігав. Він є у нас і до цих пір як пам’ять про Віктора та ті часи.

Щороку 2 серпня у День десантно-штурмових військ України організовувались зустрічі десантників, які Віктор ніколи не пропускав. Під час цих зустрічей згадували роки служби та солдатські будні.

На своєму обійсті чоловік викопав ставок, запустив рибу і часто з онуком Дмитриком проводили там час, адже обоє захоплювалися риболовлею. Віктор Іванович дуже любив своїх онуків і намагався кожну вільну хвилинку присвятити їм. Онуки були його стимулом життя. Часто повторював: «Коли вийду на заслужений відпочинок, то буду займатись тільки онуками, їздитиму з ними на риболовлю своїм моторним човном». Радів, що буде кому передати мисливську рушницю… Та не судилося …

Яскравим спогадом залишиться в нашій пам’яті традиція обв’язування плодових дерев на Щедрий вечір. Ми пам’ятаємо її ще від прадіда. Згодом дід Іван, батько чоловіка, з онуками, нашими синами, продовжив її. Не хотів, щоб традиція забулася і Віктор, який теж зі своїми онуками брав першого млинця та кільце ковбаски і вирушав до саду.

Шкода, що так мало часу провів із внучатами, особливо наймолодшеньким. А скільки міг навчити, підказати, передати свій досвід, побавити…

Віктор був дуже охайним. Кожна річ мала своє місце. Був лад скрізь: і в документах, і в особистих речах, і в гаражі все було розкладене по поличках. Мав золоті руки. Разом з двома синами власними силами звели великий просторий будинок, мріяв, щоб за великим столом у цьому домі часто зустрічалася на свята уся родина.

Коли чоловік повернувся з АТО у травні 2016 року, ми на ринку купили черешню і разом її посадили. Вона й досі росте. А теперішньої весни вона дуже рясно зацвіла.

Віктор дуже любив троянди, особливо насиченого бордового кольору, милувався ними, любив доглядати за цими квітами. Цікавився, як правильно їх вирощувати, обрізувати, підживлювати…

На своєму подвір’ї ми маємо великий виноградник, біля якого любив клопотатися чоловік. Його металева опора теж виготовлена господарем. Мій господар залишив після себе молодий сад, який він власноруч посадив. Пригадую, накопали ми диких яблуньок на околицях лісу , сам він їх і прищеплював. І нині милують око Вікторові яблуні, груші, сливи і нагадують про наше щасливе минуле.

Чоловік дуже любив працювати на своїй пасіці. Така любов до бджіл у них родинна. Цією справою займався ще прадід, потім дядько, від якого Віктор перейняв це ремесло. Зараз справу батька продовжує молодший син Руслан. Перед тим, як чоловіка мали відправляти з Володимира на Донеччину, його відпустили на три дні додому. Приїхавши, він одразу пішов до бджіл, зайнявся відкачуванням меду, клопотався біля вуликів.

Віктор був дуже схожий на свого батька Івана: такий же врівноважений, спокійний, ніколи не вживав різких, образливих слів. Вони в нього завжди були виваженими, обдуманими. Батько був прикладом для чоловіка. Так само Віктор є взірцем для своїх синів.

24 лютого 2022 року увірвалося в життя Віктора Івановича страшною звісткою. Маючи чітку громадянську позицію та готовність відстоювати її до кінця, справжній патріот не уявляв себе поза боротьбою з ворогом. Сини наполягали, щоб батько залишився вдома, бо через поранення в АТО мав проблеми зі здоров’ям, але Віктор сказав: «А хто ж молодих, недосвідчених навчить, якщо не я. Їм теж треба щось підказати, допомогти, навчити, порадити…» 

Дзвінки додому були нечастими. Розмови тривали недовго. Я завжди з нетерпінням чекала на них. Вітя постійно заспокоював мене: «Мамко, у мене все добре». А чи насправді так було?

День, коли він загинув, був особливо тривожним. Якийсь внутрішній неспокій не давав зосередитися на справах. Кілька разів безрезультатно намагалася зв’язатися з чоловіком, з повідомлень, які приходили пізніше, дізналася, що Віктор теж мені телефонував. Але поспілкуватися нам тоді так і не вдалося.

Побратими розповідають про Віктора як хорошого наставника, мудрого керівника, досвідченого командира. Вони ставилися до нього, як до батька. Кожен його наказ кілька разів обмірковувався та виважувався. Він завжди вчив хлопців не гарячкувати, а діяти обдумано. Безпека його підлеглих була на першому місці. Жодного разу при виконанні бойових завдань у відділенні, яким командував чоловік, не було поранених. Аж до того фатального дня…

Спогади дітей та онука

Бурдак Олександр, старший син Героя

Я завжди із трепетом в душі та болем в серці буду згадувати свого батька -Бурдака Віктора Івановича. Це Людина з великої літери. Я постійно захоплювався його вчинками, поважав його помірковані рішення, на нього завжди можна було рівнятися. Тато відзначався справжнім патріотизмом, Україна завжди була в його серці. Чесність, порядність, принциповість по відношенню до лицемірства і брехні – найкращі риси, які були йому притаманні. Маючи рішучий характер, не міг пройти повз несправедливість, яка траплялася на його шляху. Батько завжди був людиною слова. За все своє життя не пам’ятаю випадків, щоб він не виконав того, що обіцяв. Тато був і назавжди залишиться для мене прикладом для наслідування.

Альона Бурдак, невістка Героя

Віктор Іванович був дійсно чудовим батьком, який піклувався про своїх дітей. Вони прийняли мене у свою сім’ю як рідну дитину. У нас завжди були хороші, теплі відносини. Батько допомагав і підтримував нас в усьому. Щороку на мій день народження одним із перших був дзвінок від нього. І його такі щемливі слова «Доця, вітаю тебе» залишаться в пам’яті назавжди. А минулого року на своє 30-річчя, тримаючи букет квітів, зі сльозами на очах я стояла біля могили батька, згадуючи його щорічні вітання, які починалися словами «Доця, вітаю…».

Пригадую наші спільні поїздки до лісу по гриби. Особливо яскраві спогади про них у нашого сина Дмитрика, онука Віктора Івановича. Хлопчик з цікавістю слухав розповіді дідуся про незвичайний світ природи, лісових мешканців, про необхідність збереження природних багатств. Ці оповідки особливо вражали, адже дідусь працював начальником відділу державної охорони природно-заповідного фонду національного парку «Прип’ять-Стохід».

Пам’ятаю, як під час однієї з поїздок малий Дмитрик звернув увагу, що в діда у великому кошику було багато грибів, а в його маленькому - мало. Хлопчик вирішив, що в дідуся їх забагато, тож треба перекласти звідти трохи дарів лісу собі. Діма тоді дуже стомився, і дід ніс його на руках разом з повним грибочків кошичком. Той день був дуже цікавим та насиченим, адже улюблений дідусь влаштував йому ще й пікнік. Смажили сало на вогні, захоплювалися неймовірною красою природи, ділилися враженнями від поїздки… Те смачне сальце дідуся він і досі пам’ятає.

Діма дуже любив рибалити з Віктором Івановичем на його ставку. Постійно хлопчик приносив іграшки, власноруч змайстровані дідусем. Дмитро дуже любив свекра, казав, що «наш дідусь – найкращий».

Ці щемливі моменти дуже хвилюють та ранять душу, бо їх зараз так не вистачає в житті. Залишились тільки спогади та фото, які гріють душу.

Важко, коли небо забирає найкращих. Серце крається від болю за всіх загиблих у цій кривавій та лютій війні. Вклонімося їх пам’яті.

Спогади вчителів про Бурдака Віктора Івановича

Ланевич Володимир Мойсейович, учитель географії

Не кривлячи душею, можу розповісти про свого колишнього учня, Бурдака Віктора тільки хороше. Він був доброю, щирою, порядною людиною, а кожне його слово - виважене та обдумане. На життєвому шляху Героя була не одна війна: невимовним болем відгукувався в пам’яті Афганістан, не оминула його участь в АТО. Віктор Іванович щиро любив Україну, і коли ворог прийшов на рідну землю, досвідчений і мужній воїн, відразу став на її захист. Він просто не міг по-іншому.

Згасла свічка життя мого учня…Обірвалась його історія незламності, сили духу, патріотизму. Та ми твердо віримо, що ця жертва не буде марною. Світла пам’ять та низький уклін мужньому Воїну!

Оліфірук Анатолій Федорович, класний керівник

Учитель живе долями своїх учнів, радіє за них, переживає, тому я дуже добре пам’ятаю шкільні роки Віктора Бурдака. Хлопець вирізнявся серед багатьох інших дітей тим, що завжди був охайним, спокійним, врівноваженим та вмів контролювати свої емоції. Доброзичливий, мав багато друзів, сумлінно виконував шкільні доручення. Любив будь-яку працю з самого дитинства. Пригадую, що хлопчина любив уроки трудового навчання, вмів виточувати з дерева різні побутові вироби, які прикрашали шкільні виставки.

Батьки-хлібороби з діда-прадіда змалечку прививали Віктору любов до рідної землі, родини, свого народу, навчали жити по совісті. Саме в дружній сімейній атмосфері формувалось прагнення керуватися у житті високими моральними нормами. Юнак мав загострене почуття справедливості та відповідальності. Своїми діями, поведінкою викликав в однокласників бажання брати участь у суспільно-корисних справах, що сприяли формуванню активної життєвої позиції.

Я пишаюся тим, що був класним керівником Героя. Його життя і подвиг пам’ятатимуть століттями. Уклін вам до землі, наші захисники!

Оліфірук Надія Костянтинівна, директор ЗЗСО «Седлищенський ліцей»

Для мене Віктор Іванович Бурдак - це самобутня індивідуальність, людина особливого таланту – таланту людяності. Віктор Іванович завжди відчував себе частиною шкільного колективу, прагнув жити з ним спільним життям, був частим гостем на урочистих лінійках, святах, виховних годинах та годинах спілкування. На одній із зустрічей до чергової річниці виведення військ з Афганістану Віктор Бурдак не лише розповідав дітям про війну, але й ділився спогадами, як солдати писали листи додому: лагідне звернення до рідних, теплі слова, що з ними усе добре. І жодного слова про те, що страшно, боляче втрачати друзів. Чоловік підкреслював важливу роль матері у житті кожної людини, закликав берегти материнське серце від ран. Наголошував, що борг перед матір’ю не можна виміряти, його ніколи не можна сплатити цілком, просив берегти мам, бо вони завжди чекають із доріг своїх дітей. Віктор Іванович переконував усіх шанобливо ставитись до старших, дбати про родину і повсякчас виявляти толерантність, доброту і милосердя.

На мітингах до Дня пам’яті та примирення Віктор Іванович закликав молодь бути активною, не чекати пасивно змін, а намагатись їх здійснювати як в особистому житті, так і в житті рідної країни. Він зазначав: «Куди б не закинула вас після закінчення школи доля, яку б професію ви не обрали, пам’ятайте своє рідне село, свою Батьківщину, свою українську мову». У його вчинках, словах, думках завжди перепліталась любов до рідних та близьких з усвідомленням обов’язку перед народом, готовністю стати на захист його інтересів.

Неможливо підібрати слова втіхи, загоїти біль та гіркоту втрати. У нашій пам’яті Віктор Іванович житиме вічно, бо став символом гідності й честі, віддав стукіт власного серця, щоб ми жили у вільній Україні!

Домальчук Володимир Олександрович, вчитель фізкультури та допризовної підготовки

Я пам’ятаю Віктора Бурдака життєрадісним, активним та вихованим хлопцем. Він дуже любив уроки фізкультури та ДПЮ, брав участь у всіх спортивних заходах, які організовувались у школі. Вже у старших класах захоплювався стройовою підготовкою та практичними заняттями по розбиранню та збиранню автомата. Був фізично витривалим, спритним юнаком, з ним однокласники почувалися у безпеці. До кожної дорученої йому справи ставився серйозно та відповідально. Одразу було видно, що виросте справжнім патріотом. Таким він і став – чесним, справедливим, взірцем для підростаючого покоління.

Герої не вмирають. Вони залишають поле битви, щоб оберігати Україну з небес!

Матюк Надія Савівна, заступник директора з виховної роботи

Навколо Віктора завжди гуртувалися однолітки. Він мав такий авторитет, що без зайвих слів міг організувати весь клас на добрі справи: допомогти одиноким людям похилого віку, озеленити шкільне подвір’я, впорядкувати територію, прилеглу до Обеліска Слави. Жодні туристично-краєзнавчі походи не відбувалися без участі цього активного, відповідального хлопчини.

Віктор захоплювався читанням і на перервах любив розповідати одноліткам про прочитане. Хлопець був надійним другом, на нього завжди можна було покластися.

Сльози і біль переповнюють наші серця. Біль втрати невимовний. Але в нашій пам’яті світлий образ Героя-Віктора буде жити вічно!

Гладь Надія Михайлівна, вчителька української мови та літератури

П’ятниця 16 вересня 2022 року стала чорною для нашого краю. Здавалося, що похитнулася земля, заплакало небо, коли прийшла у наше Седлище страшна звістка, що ряди полеглих у боях з ворогом за вільну, незалежну Україну поповнилися й нашими односельчанами.

На полі бою під час звільнення української території від російських загарбників загинув Бурдак Віктор Іванович – колишній учень Седлищенської середньої школи. Важко було повірити в це. У розквіті сил пішов за межу життя. Йому б ще жити й жити, працювати, приносити користь державі й радість та щастя сім’ї.

Пам’ятаю Віктора дуже старанним, відповідальним, чемним, дисциплінованим учнем. Тому й став Людиною з великої літери: з високим почуттям обов’язку і з найкращими моральними якостями. Його знали всі як дуже доброго, привітного, врівноваженого, толерантного, щирого…

Мені доводилося час від часу з ним зустрічатися, спілкуватися. Не можна було не звернути уваги на те, з якою теплотою він говорив про своїх батьків, ніжністю – про дружину, гордістю – про синів.

Віктор Іванович є прикладом для всіх седлищан, тому що був справжнім патріотом, досвідченим мудрим воїном. Він пройшов гарячі точки афганської війни і був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Ще в 2015 році добровільно пішов до військкомату, щоб стати на захист України. А коли розпочалась повномасштабна війна, зробив це знову, записавшись до лав ЗСУ. І не дивно, що, рівняючись на батька, старший син Олександр теж пішов служити.

Дуже шкода, що не буде більше серед нас Бурдака Віктора Івановича, що не прийде ніколи у школу на зустріч із однокласниками, бо відлетів у небо, у Небесний легіон.

Доземний уклін тобі, Герою,
Вірний сину нашої землі.
Гордимося і пишаємось тобою,
Твоя постать не загубиться в імлі.

Не забуде Седлище ніколи
Вас, Герої, непохитні ясени.
Україна вистоїть, відколи
Є у нас такі сини.                                         

Спогади однокласників про Бурдака Віктора Івановича

Володимир Бурдак, однокласник

Ми товаришували з Віктором протягом усіх шкільних років. У старших класах сиділиа однією партою. Ця дружба залишилась у пам’яті на все життя.

Віктор любив спорт, уроки допризовної підготовки. У 10 класі хлопці брали участь у районних змаганнях по ДПЮ. Вибороли тоді почесне ІІ місце. Віктор завжди і скрізь був серед перших: і тоді, коли старшокласники збирали попіл та макулатуру, і тоді, коли допомагали рвати льон на полі матерям, які працювали у колгоспній ланці.

Хлопець був одним з ініціаторів проведення у 9 класі зустрічі з учнями Пнівненської школи, де і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Надією.

Він запам’ятався мені добрим, працьовитим, поміркованим і водночас надзвичайно сумлінним та відповідальним хлопцем. Був турботливим сином своїх батьків, завжди в усьому їм допомагав. Віктор був з тих людей, котрі говорять: «Якщо не я, то хто?»

Тільки зараз я усвідомлюю, що поряд зі мною протягом десяти років вчився Захисник Вітчизни, Герой України. Я завжди буду пам’ятати тебе, Друже! І впевнений, що твої сини й онуки пишаються тобою. Це були найкращі, незабутні роки нашої юності.

Світлі й чисті спогади залишилися про Віктора Івановича Бурдака в дівчат-однокласниць. Віктор був скромний, з почуттям гумору. Мовчазний, але іноді на уроках, особливо історії, «видавав» жартівливі коментарі. Усі дивувалися, як Віктор щодня долав 4 км до школи (адже проживав на хуторі Лечин) і ніколи не запізнювався на уроки. На заваді міг стати лише двадцятиградусний мороз чи замети попідруки.

У дитинстві, як і всі хлопчаки, любив ганяти м’яча та шайбу. Одного разу з ним трапився прикрий випадок: лід провалився, він потрапив під кригу. Тоді хлопця врятував Андрушкевич Микола Платонович. 

Для Віктора гідність, справедливість та порядність були завжди на першому місці. У пам’яті зринає момент, коли майже всі хлопці списали домашнє завдання у відмінника Олексія, і вчитель нікому не зарахував цю роботу, в тому числі й Олексію. А Віктор, підвівшись із-за парти, чесно розповів, як було насправді та попросив вибачення в однокласника за те, що підставили його.

Він був гарним співрозмовником, другом. Ніколи не залишав однокласників у біді, намагався підтримати та зрозуміти у будь-яких ситуаціях. Віктор подобався всім дівчатам в класі – високий, стрункий, красивий…

Кажуть, що батьків та Батьківщину не обирають, обирають лише шлях, яким ідуть по землі. Шлях Віктора – це шлях воїна, Героя. Якщо у нас є такі захисники, то перемога за нами. Віктор назавжди залишиться з нами: у наших думках і молитвах, у наших світлих спогадах.

Спогади колег про Бурдака Віктора Івановича

Пасевич Зоя Василівна

Війна не народжує Героїв, Герої народжуються для війни» - саме такі слова можна сказати про Героя нашого сьогодення, точніше, тричі Героя - Бурдака Віктора Івановича

У 18 років потрапив на війну до Афганістану.

«Чорні тюльпани» назавжди запам'ятались поліському хлопцеві, який мав ніжну, вразливу душу. Тяжко відходив від перших втрат друзів, побратимів, але мав таку силу волі, що ніколи не дозволяв собі «розслабитись, бо я бачив таке…», тримався сам і підтримував інших.

Вимогливий, в першу чергу, до себе, чесний, справедливий, волелюбний Віктор Іванович не зміг лишитись байдужим до подій АТО 2014 року. Мав хорошу роботу, відстрочку, броню, та не скористався всім цим і поповнив ряди воїнів-атошників. Поранення підірвало здоров'я Віктора Івановича, але не зламало його життєвої позиції, принципів і рис характеру.

Ранок 24 лютого 2022 року розбудив увесь світ страшним словом «війна». І душа воїна Віктора збунтувалась проти загарбників, адже він власними очима бачив горе, руїни, смерть, яке приходило в країну, де воюють. Мудрого, досвідченого, гартованого афганця-атошника військкомат відразу зарахував у ряди ТрО.

Коли проїжджали блокпости у Седлищах, Любешові, то здалеку можна було впізнати Віктора Івановича за його статурою, «військовою виправкою», здавалось, що він народився у військовій формі, яка йому так личила.

Під час службових рейдів, виїздів брав участь у найкритичніших ситуаціях, завжди знаходив спільну мову навіть із найзапеклішими браконьєрами і порушниками, був миротворцем і психологом. Колегам-природоохоронникам завжди було надійно під мудрим керівництвом начальника СДО, а нам - жінкам-колегам було приємно перебувати у товаристві вродливого, вихованого, порядного, чемного, справжнього чоловіка – Віктора Івановича, хотілось виглядати краще, симпатичніше, щоб отримати комплімент від нього. Він завжди був щедрий на теплу усмішку, привітне слово, мудру пораду. Навіть зараз, коли Віктор Іванович дивиться щирим поглядом зі Стенду Пам'яті, встановленого в адміністрації парку, він ніби підтримує і підбадьорює кожного з нас: «Все буде Україна! Нація нескорених не стане на коліна! Україна наша має майбуття! Бо за неї воїни віддали життя!»

Осиротів «Прип'ять- Стохід»,
Річка, болото, вода...
Хлопці не вийдуть вже в рейди:
Пухом їм рідна земля!

Наші колеги - Герої,
Ви у серцях назавжди!
Пам'ять про вас буде вічна:
Ви за народ полягли!»

Страшно подумати, що його немає між нами... Гірка втрата для нашого колективу...
Світла пам'ять! Герої не вмирають!!!

Вірші, написані у пам’ять про Бурдака Віктора Івановича

Світлій пам'яті Віктора Бурдака у земний День народження...

29.01.1967-10.09.2022 

Тобі назавжди- дві п'ятірки...
І сльози ллються гіркі-гіркі...
Зимової сьогодні днини,
Земні у тебе іменини...

Прийдемо всі Тебе вітати,
Та тільки сліз нам не стримати,
Не сядем дружньо за столом-
Бо спиш в землі Ти вічним сном... 

Усмішка щира, очі світлі,
Які були завжди привітні,
З портрета дивляться на нас ,
Тяжкий, скорботний нині час... 

Які слова нам підібрати,
Щоб Тебе з святом привітати?
Та слів нема -молитва тиха,
Вона для душ усіх- утіха... 

Тобі сьогодні Ангели співають,
З Твоїми іменинами вітають,
Керує ними- Михаїл,
Вояк небесних командир... 

І Ти також у тім строю,
Бо не зганьбив Ти честь свою:
Боровсь за волю і Вкраїну,
В бою під Харковом загинув...

Хай вселить Бог душу твою,
В небеснім, сонячнім раю,
За подвиг Твій і за життя,
Що Ти віддав за майбуття...

Хто знав - згадайте, пом'яніть,
Свічу печальну запаліть.
Нехай горить, хай серце крає,
Тебе,Бурдаче, люд наш пам'ятає...

Зоя Пасевич, 29.01.2023 року

Пам’яті Віктора Бурдака…

Скорботний час, скорботная година,
Не стало чоловіка, батька, дідуся і сина.
Стискає груди невимовна рана,
А в пам’яті – лише глибока шана.

Скорботний час, скорботная година,
Не стало чоловіка, батька, дідуся і сина.
Сльозами омивається село
Так, ніби й радощів у ньому й не було.

Скорботний час, скорботная година,
Не стало чоловіка, батька, дідуся і сина.
І серце рветься на малесенькі частинки –
Пішли з життя їх половинки.

О дай же, Боже миру нам діждати,
Щоб у домівки повернулися живі солдати…
А в нас… Скорботний час, скорботная година,
Не стало чоловіка, батька, дідуся і сина...

Парфенюк Галина Омелянівна, 18.09.2022року

Світлій пам'яті колег-ГЕРОЇВ із НПП, Прип'ять-Стохід''

Вересень вбрався у чорну хустину
Зіткану з сліз і журби.
Горе спіткало «зелену» родину:
Хлопці-ГЕРОЇ не прийдуть з війни...

Вони віддали найдорожче що мали-
Щирі, гарячі серця!!!
Нашу країну від біди рятували-
Свої не жаліли життя!!!

Осиротів «Прип'ять-Стохід»..
І ліс, і болото й вода...
Хлопці не вийдуть вже в рейди,
Пухом їм буде рідна земля...

Вже не почуєм ніколи привітне:
«Доброго ранку! Як ви ?»
Нам залишились лиш фото
І у серцях-молитви!

Ваші усмішки яскраві,
В наших очах-назавжди!!!
Дякуєм, хлопці, вам щиро
Що ви в нас вірні були!!!

Хлопці-молодці, ГЕРОЇ!!!
Ви у серцях -навіки!!!!
Пам'ять про вас буде вічна!!!
Ви за народ полягли!!!

Зоя Пасевич,14.09.2022

Вірш Миколи Савчука (в пам’ять про Героїв Любешівської громади)

Народу – яблукові впасти, мабуть, ніде,
Груз «200» знов до Любешова вкотре їде.
Заціпеніли люди у німім чеканні:
О, Боже, хай це будуть смерті вже останні!

Війна героїв нам в громаду постачає,
Синів, братів, батьків натомість забирає.
Дружини тужно домовини обіймають,
А діти, що вони від того всього мають?

Скорбота в кожнім нині вимовленім слові,
Війна проклята. Не було б – були б здорові.
Живі всі п’ятеро, роки – ще тільки жити:
Сім’я, родина, скільки планів, а любити!

Та доля вибрала, бо не було другої,
Простими хлопцями були, тепер – герої.
Батькам до смерті це вже невигойна рана,
Країні - гордість, бо героям в нас пошана.

Бо в Україні всі герої не вмирають,
А ми помолимось, хай Божу ласку мають.

Микола Савчук, 16.09.22

Спогади побратимів про Бурдака Віктора Івановича

Петрик Василь Миколайович, побратим, з яким брали участь в АТО

Разом з Віктором Івановичем ми проходили навчання на базі 79-ї Миколаївської аеромобільної бригади з початку лютого 2015 року. Після навчання нас направили у 25 Дніпропетровську парашутно-десантну бригаду (зараз Січеславська), проходили службу в 3 взводі 2 роті 1 батальйону.

За особливі заслуги перед Батьківщиною бойовий побратим був нагороджений нагрудним знаком «Учасник АТО», «Ветеран війни», «За участь в антитерористичній операції».

Маючи звання старшини ( головного сержанта), Віктор Бурдак вже тоді проявив себе відповідальним, розумним та надійним другом, побратимом.

Пам’ятаю, як на базі облаштовували кухню, а Віктор, будучи майстром на всі руки, взяв усю роботу під своє керівництво – допомагав хлопцям і мудрою порадою, і вмілими справами.

Мій побратим був дуже відповідальним. Він любив порядок у всьому, відзначався вимогливістю до себе та інших. Усі розпочаті справи Віктор завжди доводив до кінця, мав багато знайомих волонтерів, завжди знав, до кого звернутися у разі потреби. Завдяки йому наш взвод отримав тепловізор і багато інших речей, які так необхідні на війні. Віктор завжди був авторитетом для побратимів, по-батьківськи підтримував молодих хлопців. Пам’ятаю, в батальйоні були змагання «Кращий стрілець». В них Вітя зайняв І місце. Йому подарували коліматор (оптичний приціл для автомата). Тоді Віктор сказав, що після закінчення війни ця річ стане у нагоді під час полювання. Не судилося…

Дорогий побратиме, твій незламний дух та безсмертний подвиг не забуду ніколи. Він завжди надихатиме у цій нелегкій боротьбі за волю Батьківщини. Ти назавжди залишишся у наших серцях еталоном мужності, порядності, стійкості…