Макарчук Віталій

Макарчук Віталій – справжній захисник України

Герой нашої Батьківщини Макарчук Віталій народився 11 травня 1991 року в мальовничому селі Деревок, що на Волині. У сім’ї Віталік був найстаршим, прикладом і опорою для менших братика та сестрички. «Був найкращий брат, турбувався про мене, підтримував як матеріально, так і морально, завжди можна на його було покластись, - згадує зі сльозами на очах сестра Тетяна, - хотів, аби вдома все було: для мами купляв кухонне приладдя, а для тата – господарський реманент». Маленьким кожного ранку вставав і біг на квітник дивитися, як за ніч виросли квіточки, котрі щедро сіяла його мама. Неперевершений був у приготуванні смачних страв, старався, аби було все правильно зроблено. З обличчя хлопця ніколи не зникала усмішка. Життєрадісний, веселий та позитивний, Віталій з малих років ходив до деревківського храму, де прислуговував при богослужіннях. Був «хорошистом» у школі, де навчався 11 років. 1 вересня 2008 року вступив в університет імені Лесі Українки на історичний факультет (спеціалізація «Історія стародавнього світу та середніх віків»). «Найвеселіший та найдобріший. Здається, що ти знову посміхнешся та переведеш будь-яку проблему на жарт», «Ми ледь знайомі, та його посмішку я добре запам`ятала на історичному фасі», – пишуть про Віталія його одногрупники на сторінці фейсбук. Герой із великим захопленням розповідав про археологічні розкопки, які вони проводили під час навчальної практики. На останньому курсі пішов підробляти вантажником на ВГП «Рута», і там оцінили його працю, старанність, відповідальність та вміння працювати з людьми. «Хто ж йому допомагає так швидко підніматися по кар`єрній драбині?» – дивувалися колеги. Незабаром Віталій із простого вантажника дійшов до майстра цеху.

Навчання в університеті він закінчив 30 червня 2013 року. 5 вересня цього ж року був прийнятий на роботу на посаду машиніста в товариство ВГП «Рута» міста Луцька, де виготовлялися вироби з паперу. 1 червня 2017 року хлопця було переведено на майстра виробництва цеху з санітарно-гігієнічної продукції. «Він був чудовою людиною, хорошим керівником та організатором, відповідальним, смикалистим, добрим, позитивним, веселим, розумним, спеціалістом своєї справи, який ніколи не відмовляв у допомозі. Під його керівництвом працівники зміни майже щомісяця показували найкращі виробничі показники і займали перші місця в рейтингу. Він вмів дивитися на ситуацію під "іншим кутом" і фактично завжди знаходив вирішення проблеми, навіть коли це здавалося неможливим. Заряджав своєю позитивною енергією оточуючих і в багатьох моментах виступав "рушійною силою», – такими словами згадують нашого Героя колеги. На підприємстві Віталій познайомився зі своєю майбутньою коханою. «...ми познайомилися на роботі. Я прийшла працювати комплектувальницею продукції на целюлозно-паперове виробництво "Ruta". Ти займав посаду майстра зміни. Пам’ятаю, як в обідню перерву в їдальні дівчата казали: "О, це Макарчук. Він всім покаже, як треба робити (працювати)". Думала собі: "Ого, який працьовитий хлопець...".  Вийшла працювати в четверту зміну, майстром  якої був Ти. На обладнання, яке дуже швидко "йде", стала до роботи вперше і, звісно, як-то кажуть у нас на «Руті», "закидалась". Ти одразу підійшов, побачив, що я не встигаю, і сказав ( як зараз пам'ятаю): «Йди, рідна, на Омет-7 (це обладнання працює значно повільніше )». ...як це часто буває, люди знайомляться, спілкуються зустрічаються, а потім стають близькими одне одному саме на роботі. Так і сталося з нами. Щоранку ти чекав мене біля вхідних дверей гуртожитку, де я жила. Купував каву в "Сім23" і цукерку "Зоряне сяйво". (Ця цукерка ніколи вже не буде такою солодкою, як тоді). Ми йшли на зміну, говорили про все і ні про що... З тих пір минуло майже 4 прекрасних роки. Пам'ятаю тільки хороше, мій любий Вітальчику. Тебе вже нема фізично, але ти був, є і залишишся для мене цілим Всесвітом. Хочеться сказати багато, але неможливо передати словами почуття. Ти був мені Другом, Коханим, Рідною душею, Серцем, Міцним чоловічим плечем...

Ти прожив нелегке життя. Завжди був чесним з оточуючими, говорив їм правду, якою б гіркою вона не здавалася... Дуже швидко ти опинився на війні... Було важко, але ти цього не показував. Постійно веселий, життєрадісний, добрий, як і у цивільному житті. Вітальчику, наш дорогий, любий, найрідніший, я бережу всі твої вироби з дерева: підставки для телефона, коробки для серветок, тарілки, дошки для нарізання продуктів – все, у чому залишилося твоє тепло! Будь-яку справу доводив до кінця та робив її ідеально, не терпів прогалин... Любив вставати о 6:00, пити каву і читати новини в телефоні, а вже потім йти на роботу неспішно... Уривки, спогади, фрагменти... Все переплелося. ...Ти жалів мене. Мені боліло - тобі боліло не менше...Тепер болить нам тут, на землі. А тобі, ми всі щиро сподіваємося, легко там, на Небі...» -- говорить зі сльозами на очах Катерина.

Згадує Ольга Приведенець.

- Ти зможеш написати спогади про Віталіка?? – спитала мене його наречена, моя колега.

- Без сумніву, звісно! – відповіла я.

… і ось, в руках клавіатура, а в голові перша думка: які причини спонукають нас ділитись спогадами? Для чого взагалі люди ними діляться??

… бажання поділитись пережитим і залишити це не лише у власній пам’яті, а й для ін. людей, нащадків?…

… ділимось спогадами про близьких людей, які пішли з життя, бо відчуваємо, що це сприяє зціленню?…

… віримо, що людина живе доти, доки про неї живе пам’ять?...

… пам’ятати – це спосіб триматись за тих, кого любиш і кого не хочеш втрачати?...

… спогад про людину – це рід зустрічі з нею?...

Молодий, енергійний, амбітний, відверто впертий в позитивному значення цього слова, надзвичайно оптимістичний справжній патріот своєї країни… Той, хто часто носив патріотичні футболки ще до повномасштабного вторгнення (як потім виявилось, у Віталіка їх була велика колекція). На них завжди були вислови, що небайдужі кожному щирому українцю.

«Ольга Юріївна, а давайте «замутим» навчання для моїх «бєздарєй»???» - питав Віталік.

Мій подив, коли вперше чула таке питання від нього: «Боже, це ж як можна власних працівників називати «бєздарями»???..

Та от такої турботи про «своїх», такого великого бажання навчити більшого чи щось покращити - я не розгледіла в жодному іншому майстрі (їх в нас на підприємстві чотири)…

Ось і досі мені здається, що відкриються двері в лабораторію, зайде Віталік, сяде на стілець і скаже: «Я тут подумав, а може…?»…

Без упину, при кожній згадці, вражає та згадується його енергія, ініціативність і винахідливість…

Статус «Кращий майстер» - однозначно небезпідставний! І отримував він його часто! А його зміна №4 – статус «Краща зміна».

Можливо, дехто із моїх колег його побоювались, адже чути Віталіка було здалека. Він завжди був в цеху, на своєму місці: організатор зміни, «зараз порєшаєм - не переживай», вітер, що носився між обладнанням.

Мені ж, навпаки, бачилась у цій особистості доброта та в певній мірі батьківське ставлення до кожного працівника. Просто це вміло маскувалось за вимогливістю та принциповістю.

От саме принциповість – основоположна риса воїна ЗСУ. Велика шана батькам за сина з Великим серцем.

Важко усвідомити як людина може віддати власне життя за життя інших…

Вірю, що він був надійним товаришем та побратимом…

От щойно пригадався ще спогад про один корпоратив, який в нас відбувся з нагоди професійного свята «Дня працівників целюлозно-паперової промисловості».

Частування, тоді ще танці – були класичними атрибутами свята… а от великий об’єктив фотоапарата у Віталіка в руках – ніхто не очікував, і відверто, спочатку всіх трішки напряг (ну бо ж знаєте, як воно буває…).

Пройшли роки з того дня… Зараз всі вдячні за ті світлини та такі прекрасні спогади. На них – ми всі усміхнені та щасливі. Всі згадують та дякують Віталіку за таку ініціативу!

Ще ми з колегами дійшли однієї думки, що ну просто неможливо про нього не згадувати, адже канцелярське приладдя, яке він власноруч наробив для всіх – про нього з теплотою нагадує.

В соц. мережах на його сторінці часто майоріла краса Полісся та рідного села Деревок. Хто не знав, що в нас на Волині таке є… то Віталік невпинно ділився світлинами та позначками його на карті.

Так, із кожним днем ми все більше помічаємо, яку ціну нам доводиться платити за нашу свободу, як відходять в інший світ ті, хто щойно був поряд, міцно потискав руку чи дарував щирі обійми.

Кожен з нас розуміє, що сьогодення і майбутнє нерозривно пов’язані… та життя йде своєю чергою, і через роки зберігаються лише спогади.

У кожної людини свої спогади. Вони можуть бути трагічними і «поїдати» нас зсередини, але в житті потрібно навчитися вибирати спогади. Не потрібно запам’ятовувати те, що змушує гірко плакати. Лише теплі спогади потрібні людині. Спогади зберігаються в наших серцях. Вони дають нам сили і допомагають жити для майбутнього. Пам’ятатиму тебе, Герою!

Хлопець мав багато захоплень: втілював цікаві ідеї в дерев’яні вироби, плів корзини, цікавився фотографуванням. Подарунками, зробленими власноруч, тішив усіх рідних та близьких. Він виготовляв неймовірно гарні карнизи, рамки на ікони та картини, мангали та різноманітні корзини. Старався все спробувати, скрізь побувати, подорожував в Україні та за кордоном. «А які в нього були золоті руки! Він міг з нічого зробити цікаві і потрібні речі», – згадує колега Оксана Боснюк.

Наповнений ентузіазмом, новими ідеями, наполегливістю, рішучістю, старанням і працьовитістю, мав великі перспективи і будував плани на майбутнє. Проте доля розпорядилася по-іншому: прийшла клята війна, яка почала забирати життя найкращих. Загинув і товариш Віталія. Тоді хлопець із впевненістю сказав, що, коли отримає повістку, відразу ж піде захищати Батьківщину. Характер мав такий, що точно не лишився б осторонь. «Він був істориком, знав весь шлях становлення нашої держави, тому, не вагаючись, пішов боронити її від загарбників! Він був дійсно патріотом!» – говорили його колеги. Батьки та рідні відмовляли його, бо він не вивчав військову справу, не проходив строкову службу, де міг би отримати хоч якісь навики захисту від ворога.

1 грудня 2022 року хлопця повезли на полігон біля міста Рівного, де навчали його керувати засобами ППО. Він швидко освоїв нове заняття. На початку березня 2023 року Герой перебував у Коломиї. Згодом його бригада була відправлена в Краматорськ, а пізніше – в Бахмутський район у населений пункт Спірне на нульові позиції. Саме тут під час мінометного обстрілу противника 22 квітня 2023 року о 15 годині обірвалося життя Віталія Макарчука – воїна десятої окремої гірсько-штурмової бригади. Хорошим словом згадують солдата й побратими, кажуть, що був дуже відповідальним, компанійським та сміливим. Поховали Героя України 25 квітня 2023 року в рідному селі Деревку. У цей день сама природа плакала дощем і салютувала першим весняним громом і яскравими блискавками. Рідні, друзі, знайомі, колеги, однокласники, побратими та односельчани з великою повагою та вдячністю провели Віталія Макарчука в останню путь.

Посилання на відео Героїв Макарова Василя http://www.youtube.com/watch?v=Is6Fkk21cV0  та Макарчука Віталія https://youtu.be/1ZDdZ2FFjuo