Редькович Володимир Васильович

Редькович Володимир Васильович – справжній патріот своєї землі

Українці – сильна нація, загартована кількасотлітньою боротьбою. І в XXI столітті на долю України випав важкий іспит...

Право бути незалежними виборюють, відстоюють на полі бою з рашистською навалою наші нескорені й хоробрі Герої. Одним із захисників, чий бойовий шлях потребує уваги, є Редькович Володимир Васильович. Народився майбутній захисник України 29 серпня 1993року в селі Велимче Ратнівського району Волинської області. Навчався в НВК «загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня – дитячий садок» у рідному селі, який закінчив у 2010 році. Далі освоював професію електромонтера з ремонту та обслуговування в Оваднівському професійному ліцеї. 

У квітні 2012 року був призваний Ратнівським військовим комісаріатом на строкову службу, яку проходив у військовій частині А3435 міста Десна Чернігівської області, в навчальному підрозділі якої з 1червня по 21 вересня 2012року навчався за програмою підготовки кваліфікованого сержанта за спеціальністю командира відділення ПЗРК (ігла).

Відслужив, повернувся додому, планував своє життя. Але... 2014 рік. Наш Герой у гарячих точках, на передовій, свято виконує свій обов'язок [1 ], пройшов Іловайський котел, отримав контузію. В зоні АТО пробув з квітня по серпень 2014 року, побував в самому пеклі війни, на власні очі побачив її жахіття. Впродовж наступних років виїжджав на заробітки, планував і мріяв.

Рік 2022. І знову - передова. Нелегко було людині з таким добрим серцем там, важко, але розумів, що так треба[1 ].

До лав Збройних сил України Редькович Володимир призваний з 24 лютого 2022 року - з першого дня повномасштабної війни росії проти України. Згідно військової спеціальності – командир відділення зенітно-ракетного взводу механізованого батальйону, молодший сержант частини А1008 5-ї роти 14-ї бригади. Декілька перших днів війни перебував у селі Лютинськ Дубровицького району Рівненської області.

З початком березня 2022 року у житті нашого захисника розпочався відлік запеклих боїв з ворогом у різних куточках України. Саме в березні разом з побратимами перекрили шлях противнику на Київ, визволяли населені пункти Кодра,Озерне,Макарівка Київської області.

У квітні юнак боронив нашу землю на Миколаївщині: село Киселівка, селище Квітневе, місто Снігурівка та в Запорізькій області: місто Гуляйполе, село Темирівка. В травні-липні військова доля завела Володимира в населені пункти Донецької та Луганської областей: село Білогорівка, міста Соледар, Бахмут, Лисичанськ, Сєвєродонецьк, а в серпні-вересні 2022 року вже був на Харківському напрямку, де визволяв селище Малинівка, села Перемога, Тернова, Моначинівка.

Радів, коли визволили Харківщину, вірив, що повернеться додому з перемогою, що разом з іншими побратимами будуватиме Нову Україну. І, як і всі, мріяв створити сім'ю, збудувати будинок (такий гарний, просторий, як будував іншим у Києві), і найвеличніше – хотів бути Людиною ( у шкільній анкеті на запитання, ким хочеш бути, відповів: «Хочу бути Людиною, мати сім'ю, трьох дітей») [3 ].

Та жорстока війна обірвала всі плани і задуми юнака. Молодший сержант ЗСУ Редькович Володимир Васильович загинув 28 вересня 2022 року в результаті ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання із захисту Незалежності України в районі населеного пункту Гороб'ївка (Гряниківка) Харківської області [2 ].

Похований 1 жовтня 2022 року в селі Велимче Ковельського району.

Редькович Володимир Васильович має нагороди: нагрудний знак «Ветеран війни», нагрудний знак «Учасник АТО», відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції».

Війна забирає цвіт нашої нації. Володимир загинув за мир, за правду, за рідну мову, за рідну землю.

Вічна пам'ять і слава Герою, який виборював нам майбутнє.

Спогади мами Редькович Галини Василівни про сина Редьковича Володимира Васильовича.

Володя був доброю дитиною. Щирим веселим хлопчиком. Потім він став таким же чудовим юнаком, який ніколи нікого не залишав у біді, готовий був на самопожертву,щоб тільки всім, хто його оточував було добре.

У пам’яті спливають його розповіді, а ділився він тим, що його дуже хвилювало і бентежило.

Опинившись під час повномасштабної війни в Донецькій області в селі Веселе, його дуже розтривожив факт страждань навіть звичайної сільської худоби, яка стояла закрита в хлівах і ревла, стогнала від голоду. Адже жителів села евакуювали у безпечні місця і не було кому ту худобу доглядати, то Володя пішов і повипускав корів на волю. «Нехай ідуть і шукають собі харчі, як мають пропадати від голоду» - було таким його рішення, адже в природі вже наближалась весна.

А біди людські йому завдавали сердечного болю. Зустрілась Володі в тому ж селі на Донеччині старенька бабуся, то він не зміг пройти повз неї не запитавши, чи має вона хоч що їсти та й чому не виїхала, чому залишилась. І коли у відповідь почув: «Куди ж я, синку, поїду. Буду тут доживати. А з продуктів в мене нічого немає, я вже чотири дні нічого не їла», то пішов взяв хліба, тушонку і заніс бабусі. Був дуже вражений тим, як та бабуся йому дякувала, як розхвилювалася: сльози полилися з її очей і навіть впала перед ним на коліна і просила щасливої долі для нього. Та не судилось…

Вова був світлим, привітним, неймовірно добрим сином, турботливим братом, прекрасним другом. Він мав дивовижну здатність об’єднувати людей, тому поруч з ним було гамірно, бо ще й вмів жартувати і це почуття гумору було своєрідною заспокійливою струною для нього особисто і для всіх, з ким спілкувався. А це дуже дорого коштує в такий важкий, тривожний час.

Любив Володя дарувати мені квіти, різні квіти, такі ніжні, як його душа і все просив: «Мамо живи, просто живи… життя таке коротке…», а сам пішов... пішов у Вічність і став нашим Ангелом охоронцем.

Вірш Гусачук Ольги Василівни, подруги дитинства

Світла людина у всіх сенсах цього слова

Пам’яті загиблого Володимира Редьковича

Світла людина у всіх сенсах цього слова,
Він був такий щирий та дотепний.
Хтось гукав Володя, а хтось Вова.
Добрий, гарний і завжди чесний.

Пам’ятаю як ішли зі школи,
Завжди гуртом його чекали,
Бо він був другом, який не зрадить ніколи
І знайде дорогу, щоб не блукали.

А ще він був турботливим братом,
Завжди міг підтримати ділом, словами,
Він так хотів щоб хоч день не з автоматом,
А просто принести квіти для мами.

Він так і не встиг втілити мрію,
Він так і не встиг принести ті квіти,
І через ту прокляту росію
У нього не народились омріяні діти.

Словами втрати не передати,
У пам’яті світлом зостанеться він.
Герой! І ми будем завжди пам’ятати,
Нехай земля почує упокійний дзвін.

(1.10.2022р.)              

Матеріали підготували:

Павлович Альона, учениця 10 класу Велимченського ліцею Велимченської сільської ради Ковельського району Волинської області

Науковий керівник: Бурко Мирослава Маркіянівна, вчитель історії Велимченського ліцею Велимченської сільської ради Ковельського району Волинської області