Лебідь Богдан Миколайович

Лебідь Богдан Миколайович народився 17 вересня 2001 року в селі Ладинь Любомльського району Волинської області.

Батьки:

Батько – Лебідь Микола ВасильовичЛ. Народився в 1972 році, помер 24 серпня 2012 року.

Мати – Лебідь Наталія Олександрівна, народилася в 1982 році, інвалід III групи.

Сестра – Лебідь Тетяна Миколаївна, 2000 року народження, незаміжня, тимчасово не працює.

Лебідь Анастасія Миколаївна, 2009 року народження, учениця 8 класу Одеського ліцею.

З 2007-2011 рік навчався в Ладинській початковій школі. У 2012-2015 роках продовжив навчання в Мосирській загальноосвітній школі I-II ступеня. В 2016 році закінчив Олеську загальноосвітню школу I-III ст. (9 клас).

Після закінчення школи у 2017 році вступив до Володимир-Волинського вищого професійно-технічного училища за спеціальністю маляр-штукатур. У 2020 році призвали на строкову службу в армію. Після повернення поїхав на роботу за кордон.

Як тільки почалася війна, відразу повернувся додому і 06 березня 2022 року пішов захищати рідну землю.

23.05.2022 року отримав поранення і був відправлений в Дніпровський військовий госпіталь.

09.09.2022 року загинув районі населеного пункту Рубіжне Харківської області.

Цей юнак Часом був неприборканий – ЛЕБІДЬ БОГДАН

«9 вересня на фронті згасло квітуче життя 20-річного Героя-Воїна Богдана Лебедя, який родом із села Ладинь Вишнівської громади. Через 8 днів першого осіннього місяця хлопцеві мало сповнитись 21».[4]

В одну мить не стало Людини, не стало турботливого сина у матері, не стало справжнього брата, не стало вірного товариша у друзів, не стало частинки серця у кожного члена родини. [3]

Командир відділення вогнеметного взводу роти радіаційного, хімічного та біологічного захисту 14 ОМБр Богдан Лебідь поліг, готуючись до бою з мінометом на плечі, поблизу села Рубіжне Харківської області. [4]

Ще один янгол-воїн став у стрій Небесного Легіону

Лебідь Богдан Миколайович народився 17 вересня 2001 року. Жив у селі Ладинь на Любомльщині (зараз – Ковельський район). Закінчив Олеський ліцей.

Кажуть, сини починають рости дужче після перших самостійних кроків по землі: дитинство, школа, уроки, так літо за літом… У цій сім’ї було усе трудніше. Ще не сповнилось хлопцеві дванадцяти, як помер їх тато. А це і розгубленість, і страх, особливо важко бачити мамині сльози: «Богдан раптом став дорослим, такий помічник, у всьому молодчиночка для мами і для нас з сестричкою Настею». [4]

З 2017 року по 2019 рік хлопець навчався у Володимир-Волинському вищому професійному училищі (зараз - Володимир-Волинський центр професійної освіти). Професію маляра-штукатура вибирав усвідомлено, мав золоті руки і вважав, що праця будівельника важлива скрізь і завжди. [2]

Богдан був завзятий енергійний, запальний. З ним часто траплялися халепи, але він вмів з них гідно, по-чоловічому, виходити.

«На першому місці у його житті була мама: що б не сталося, на скільки складною не була б ситуація, який би «кіпіш» я не підіймала, завжди з його вуст звучало «не дзвоніть і не кажіть мамі, їй не можна хвилюватися». Він усіма силами оберігав своїх дівчат від усіх проблем, вирішував їх сам, як міг, з чоловічою впертістю за завзятістю.

Поміж одногрупників Богдан вирізнявся своєю неприборканістю та справедливістю.

Під час навчання Богдан жив у гуртожитку. За три роки настільки здружився з Володею Садурою, Валерою Семенюком, Максимом Береським, Ромою Олійником (загинув 26.12.2022), Владом Рябим, Назаром Скавронським, що кожнісінький вечір вони були разом: гуляли разом, бешкетували разом, ділились останнім, радились, допомагали один одному. Ми були однією великою гуртожитською сім’єю» [2]

24 лютого, коли дізнався про початок війни, відразу зателефонував, сказав що приїде, ховатись не буде, бо має військові навички, професію, що там потрібен. Через два дні був вдома, і відразу — у центр комплектування. А 6 березня о 6-ій ранку поїхав у 14-ту бригаду, звідти його направили в Житомир, а потім на Донецький напрямок. Там було дуже важко, їх бомбили, потрапили в оточення… Пізніше Богдан розповідав, що були напівголодні, пили воду з калюжі, багато хлопців загинуло. Але він знайшов рятунок, та ще двох бійців вивів, збираючи по дорозі протитанкові снаряди, зброю, щоб відстрілюватись…

Казав, що життя було на волосині… Коли з’явилися в штаб, то командир очам своїм не вірив, бо вже вніс його в списки полеглих. Командир його дуже любив і цінував…. З того бою нерівного 24 травня Богдан Лебідь вийшов з численними пораненнями: були прострелені ліва стопа і ліве плече, струс мозку… Лікувався у госпіталях Дніпра та Луцька, потім приїхав на місяць на реабілітацію. Але думками був на фронті, «я мушу, бо я вмію», — казав.

«Мама просила, що ти ж ще такий молодий, життя не бачив, зостанься. Але Богдан відповідав: ви такого не кажіть, уже скільки полягло, і ще поляже, навіть як і всі помремо, але землю свою клятій русні не віддамо. Ніколи і нізащо! Хай навіть не думає ніхто з вас про таке. І хоч ще не рівно ногою ступав, та на початку серпня подався у частину до Володимира».

Там йому сказали, що подали на нагороду за достойний сміливий вчинок у бою. І призначили командиром відділення вогнеметного взводу, у складі якого було 12 бійців. Розповідав мамі, що й тут він наймолодший, як був у школі та ліцеї, всі його колеги-бійці старші, переживав, щоб слухались, дуже турбувався про них, повертався за ними, коли в дорозі відставали.

«Ще коли на лікуванні вдома був, то гордився, показуючи військовий квиток, що має багато спеціальностей, може скрізь успішно справлятись. Казав, що війна — це справа молодих рухливих і проворних, бо за день треба не один кілометр намотати, і бути витривалим і влучним. Казав, що гроші всі на війні витрачають на екіпірування, сам купив дрона, а як почався обстріл, то від нього лише пульт зостався.» [4]

Дев’ятого вересня о четвертій годині ранку на завдання йшло три бійці… Богдан бадьорим голосом почав своє останнє кількасекундне відео сестрі… вибух розтяжки… все… обірвалось… назавжди.

Як боляче усвідомлювати ...не повернути час назад, не загоїти рани на серці рідних, не повернути наших воїнів з Небесного Легіону.[3]

У наших серцях, у нашій пам’яті Богдан навічно залишиться незламним світлим Героєм, відданим сином своєї родини, безстрашним воїном України.

«Я завжди біля тебе, мамо, чуєш? -
Від дня своєї смерті й до сих пір!
Не плач, рідненька, й ти мене відчуєш!» [1]

Матеріали підготували:

Оніщук Катерина Петрівна, вчитель історії та суспільних дисциплін Штунського ліцею Вишнівської сільської ради Ковельського району Волинської області..

Цаль Діана, здобувачка освіти групи Оп-11 Володимир-Волинського центру професійної освіти

Ольга Мацюк, викладач інформатики Володимир-Волинського центру професійної освіти