Майструк Іван Іванович

Іван – молодий, життєрадісний, мужній, справжній патріот, цвіт України

Народився Майструк Іван Іванович 10 лютого 1992 року в селі Пірванче, Горохівського району, Волинської області. Закінчив місцеву Пірванченську загальноосвітню школу І-ІІ ступеня в 2007 році. Повну середню освіту здобув у Печихвостівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступеня, яку закінчив у 2009 році.

12 квітня 2010 року був призваний на військову службу у Збройні Сили України. 28.05.2010 року прийняв присягу на вірність Україні. 12 квітня 2011 року був звільнений з військової служби (демобілізований в запас).

Одружився 20 травня 2012 року. Дружина Майструк Ірина Володимирівна, двоє синів – Майструк Артем Іванович (2012 року народження) і Майструк Максим Іванович (2016 року народження). Сім’я проживає в селі Пірванче. Діти навчаються в місцевій школі.

Працював водієм у ФГ «Карнацький» с. Холонів.

18.03.2014 року призваний у Збройні Сили України по мобілізації у військову частину пп В 0116 до складу Сил, що залучалися та брали участь в Антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей.

Молодший сержант Майструк Іван Іванович був нагороджений відзнакою Президента України «За участь в Антитерористичній операції» 17 лютого 2016 року №53/2016. 11 травня 2015 року був звільнений в запас.

До повномасштабного вторгнення їздив на роботу за кордон, а пізніше працював водієм пересувного відділення АТ «Укрпошта» Волинського регіону.

24.01.2023 року був призваний у Збройні Сили України у військову частину А 4447 Збройних Сил України.

Іван проходив військову службу у складі військової частини на посаді командира бойової машини – командира 2-го механізованого відділення 4 роти, 33-тьої окремої гірсько-штурмової бригади.

Захищаючи Україну, молодший сержант Майструк Іван Іванович вважався безвісти зниклим з 29 червня 2023 року після виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Роботине Запорізької області. Життя воїна обірвалось на 31-му році життя.

Підтверджено загибель молодшого сержанта Майструка Івана Івановича було 24 січня 2024 року.

Поховали Майструка Івана 28.01.2024 року в рідному селі Пірванче. Пам'ять про нього назавжди залишиться в наших серцях.

Спогади про воїна

Важка куля обірвала життя світлої, позитивної, життєрадісної людини. Звичайно, в усіх нас був шок від страшної звістки, що пропав безвісти Янко.

Я навчала його в молодших класах. Він був тихим, скромним, боязливим хлопчиком. Уважно слухав пояснення, несміло піднімав руку. Але вже згодом, коли ставав старшим мав багато друзів. Янко був напрочуд щирим, добрим, веселим, врівноваженим. Він ніколи не міг ображатися, бо сам ніколи нікого не ображав.

Цей хлопчина був завжди привітним, подільчивим, завдяки цьому його цінували учні з якими він вчився.

Я завжди дякувала мамі за виховання сина.

А коли зустріла Іванка після перебування його в зоні АТО, то це вже був дійсно дорослий чоловік, який по-іншому цінує життя, по-іншому дивиться на світ, в якому було видно порив до справедливості, до добра.

Дуже сумно й боляче, що шкільною сім’єю ховаємо такого світлого хлопчика, яким був Янко. Дуже шкода, що так швидко закінчився його земний шлях.

В. В. Свідерська, перша вчителька.

Словами не можна передати весь біль і печаль. Іванко був щирим, добрим, спокійним учнем. Мав багато друзів. З друзями був відкритим, щирим, простим. Завжди веселий, доброзичливий. Таким світлим, мудрим і працьовитим залишився в дорослому житті. Став гарним чоловіком і батьком, який захищав свою сім’ю і Україну, вірним другом, який завжди прийде на допомогу.

Але клята війна зупинила його земний шлях, забрала від батьків, дружини, дітей. Не можна знайти слів, щоб передати цю втрату.

Хоча Іванко пішов в засвіти молодий, проте залишив після себе гарний слід: двох синів, добрі справи, виконаний обов’язок перед Батьківщиною, який гідний найвищої нагороди.

Світла пам’ять Герою!

М. З. Пушкаренко, класний керівник.

Надзвичайно важкою звісткою до нас прийшла новина про зникнення Іванка 29 червня 2023 року. Усі ми вірили до останнього, що він живий і повернеться додому. Проте не судилося… На жаль…

Так важко усвідомлювати, що його вже немає. Мимоволі у пам’яті спливають роки: і в цих згадках Ванька добрий, хороший хлопець, який завжди йшов на допомогу. Звичайно, був і розбишакуватий, як і більшість підлітків, проте не було в цих витівках злості чи підлості. Не пам’ятаю, щоб у нього був поганий настрій, завжди зустрічав із посмішкою на обличчі і навіть після закінчення школи, хоч не спілкувались дуже часто, кожна зустріч була теплою і приємною.

Ванька (саме так ми його називали) першим із нас одружився і запросив нас усіх на своє весілля, так само першим відійшов у вічність. І зробив це героїчно, захищаючи Україну, і кожного з нас. За це йому вічна шана і вічна пам’ять!

Герої не вмирають, просто поряд йти перестають!

Мар’яна Гандзюк, однокласниця.