Тарасюк Олексій Васильович

Забути кров святу не маєм права! -
Лишила слід безсмертний і терпкий...
Героям України – Слава! Слава! Слава!
І наша пам’ять на усі віки!

Олексій Тарасюк – наш шкільний ангел

Боротьба українського народу за незалежність та самостійність своєї держави здобувалась і триває багато століть ціною жертовності і героїчних подвигів тисячі її славетних синів і доньок. Цей шлях також политий кров’ю учасників Антитерористичної операції, в тому числі старшого солдата Тарасюка Олексія Васильовича. Він ходив стежками нашого рідного міста, удосконалював себе, пізнавав нове і цікаве, активно займався спортом, радів життю та навіки залишиться зі шкільною родиною затишної і привітної школи № 5, бо став нашим Ангелом, який з висоти небес чує дзвоники, сміх учнів, слідкує за їх дозвіллям, радіє успіхам та перемогам.

12 січня 1990 року у подружжя Тарасюків – Василя та Надії, які мешкали у Ковелі народився син Олексій. Хлопчик зростав на радість батькам спокійним, розважливим і вихованим. Завжди ладив зі старшою сестрою Валентиною, був для неї помічником і захисником і, як згадує Валя, Льоша назавжди залишився найкращим братом і людиною.

Середню освіту Тарасюк Олексій Васильович отримав у загальноосвітній школі № 5 м. Ковеля. З великою наполегливістю, силою волі і стараннями він опановував навчальний матеріал, долав сходинки до нових знань та умінь, радів кожному своєму успіхові, що завжди помічала його перша вчителька Хлап Валентина Григорівна. Допитливий хлопчик рівнявся на кращих учнів, але ніколи їм не заздрив. Він завжди горів бажанням пізнати щось нове і невідоме, зростав добрим, справедливим, веселим та життєрадісним юнаком [22].

З дитинства проявляв витримку і велику силу волі. Саме ці риси характеру проявляв Олексій, коли він займався вільною боротьбою, маючи успіхи і перемоги у міських та обласних спортивних змаганнях. Під час футбольних турнірів, які відбувались між школами міста, Тарасюк Олексій був одним з найкращих воротарів – вдало відбивав м’ячі противників [19].

Олексій приймав активну участь у шкільному самоврядуванні – очолював культмасовий сектор школи, був асистентом прапороносця школи. Жодне шкільне свято чи дискотека не проходили без його участі. Альошу знали всі учні школи, до всіх він ставився уважно: малечу захищав від кривдників, з старшими завжди радився, дослухався до порад [18]. 

Льошу можна було впізнати за його ходою – він ніколи не ходив повільно, а ніби завжди кудись поспішав, а коли йшов, приємний рум’янець палахкотів на його обличчі. В школу Олексій приходив чи не найпершим, кожного зустрічав привітною усмішкою [17]. Олексій навчався у кабінеті біології, сидів за другою партою середнього ряду разом з Пащуком Тарасом, який на все життя запам’ятав роздуми свого шкільного друга про майбутнє життя. Тарас досі не може збагнути, чому смерть забирає найкращих [20].

Найбільш тісні товариські зв’язки Льоша підтримував з найвеселішим учнем та витівником класу – «Боцманом» (Лещенком Олександром), який зараз виконує військовий обов’язок на Сході України. А зрештою, він дружив зі всіма однокласниками, залишив у їх пам’яті світлі та приємні спогади про себе.

Юнак проявляв інтерес до гуманітарних предметів, любив біологію, тож не дивно, що після закінчення школи у 2006 році вступив до Ковельського медичного коледжу, де здобув спеціальність «фельдшер»[5; 13].

У травні 2009 року Олексій одружився, дату весілля приурочив Дню народження своєї коханої Світланки. Через рік у молодого подружжя народилась дівчинка Даринка, якій молодий татусь був безмежно радий. У нього було звичайне мирне життя, улюблена родина і робота. За час своєї трудової діяльності працював вантажником, фельдшером у Ковельській виправній колонії. Жодної роботи не цурався, до кожної ставився зважено і відповідально, за що поважали його колеги.

9 квітня 2014 року Тарасюк Олексій Васильович був мобілізований до лав ЗСУ. Служив санітарним інструктором–радіотелефоністом 51-ї окремої гвардійської механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина А2331, місто Володимир Волинської області).

Навесні 2014 року 51-у бригаду, яку було штатно укомплектоване згідно з вимогами воєнного часу, кинули в саме пекло на сході України. Це було перше з’єднання ЗСУ, яке опановувало військову справу практично з нуля. Усі воїни були мобілізовані з мирного життя. У складі цієї бригади з травня 2014 року в зоні АТО перебував військовий фельдшер Тарасюк Олексій [11].

Разом з побратимами він воював у Луганській області та на Донеччині. З травня до початку серпня 2014 року Тарасюк Олексій разом із підрозділом був учасником боїв за місто Іловайськ. Виснажилися не тільки люди, які воювали від початку АТО без жодої ротації, а й техніка, вона була «на межі» [11].

Перед початком боїв за Іловайськ Олексій приїхав у короткотермінову відпустку до батьків, дружини і доньки, й, не зважаючи на прохання рідних, не продовжив відпустку, а повернувся до військової частини.[6]. Він знав про непросту ситуацію навколо міста та стан побратимів, поспішав їм на допомогу. «Побудь ще трішки», – просила його мати, а він казав: «Мам, хлопці по пів року вдома не були, я мушу їхати», – згадує мати бійця Надія Тарасюк [21].

18 серпня українські військові взяли під свій контроль більшу частину міста і увійшли в Іловайськ. Від місцевих жителів, з якими були у хороших стосунках наші земляки, дізналися, що ще 22 серпня через кордон переїхали російські війська і почали займала «висоти», брати Іловайськ у «велике кільце».

25 серпня 2014 року російські війська, сепаратистські та іноземні добровольчі терористичні формування здійснили стратегічне оточення українських військ навколо міста, зосередилися на всіх панівних висотах у районах Кутейникового і Новокатеринівки. 28 серпня рашисти почали звужувати кільце, розстрілювати українських бійців з артилерії і «Градів», для коригування вогню використовувалися безпілотники.

Близько 1-ї ночі 29 серпня на сайті Кремля з’явилося звернення російського президента В. Путіна до «сил ополчення» відкрити гуманітарний коридор для українських військових, які опинилися в оточенні [10]. Але ввечері російське військове командування змінює умови. Вихід можливий без зброї та важкого озброєння. Українська сторона їх відхиляє.

Ранок 29 серпня став фатальним… О 8:15 ранку почався рух Північної колони «Булава» під командуванням Руслана Хомчака за попередньо домовленими маршрутами, у складі якої була 51-ї ОМБр [12]. «Я дзвонила щодня. Казав, що все в нього добре» – згадує мама [21]. Колона рухалася маршрутом Многопілля – Агрономічне – Новодвірське – Михайлівка – Андріївка – Горбатенко – Чумаки – Новокатеринівка. Російські війська з 10:00 попри надані перед цим гарантії, відкрили по ній вогонь, розстрілявши колони на марші. Колона була велика… Це була бойня… [11]. 29 серпня при виході з Іловайського котла «зеленим коридором» загинуло багато військовиків 51-ї механізованої бригади… і серед них – старший солдат Тарасюк О. В. [7]. Він загинув від множинних осколкових поранень під час виходу з оточення так званим «зеленим коридором» біля села Новокатеринівка Старобешівського району Донецької області [2; 3; 5; 6].

Путінський «зелений коридор» став для наших військових справжньою дорогою смерті. Офіційні втрати під Іловайськом: загинуло 366 бійців: [2; 3]. Волонтери, які розшукували бійців 51-ої бригади, уточнювали і оновлювали щохвилини і цілодобово списки загиблих, поранених, полонених, розшукуваних та тих, хто вийшов з оточення. 31 серпня 2014 в 00:30 на сторінці координатора волонтерів Наталії Соколової у Facebook з’явилися списки загиблих бійців, серед яких під номером 86 значився Тарасюк Олексій Васильович,1990 р. н. [16].

2 вересня тіло Тарасюка О.В. разом ще з 87 невпізнаних полеглих українських солдатів було вивезене з-під Іловайська до Запоріжжя. Деякий час воїн вважався зниклим безвісти [16]. Пізніше Олексій був опізнаний дружиною, бойовими побратимами, але мати чекає його повернення [6].

Похований О.В. Тарасюк на кладовищі в Ковелі 7 вересня 2014 року. До його могили приносять квіти дружина та донька Даринка. Як і більшість дітей, яких торкнулася війна, вона хоче перемоги, щоб настав мир, припинилася війна, щоб вона більше ні в кого не забрала татусів.

За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, Тарасюк О. В. нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), «Іловайським Хрестом» (посмертно), а також медаллю за «Любов і жертовність до України» УПЦ КП (посмертно).

22 травня 2015 року в Ковелі урочисто відкрито пам’ятну стелу на честь жителів міста і району, які загинули під час російсько-української війни, де зазначено ім’я Олексія Тарасюка, [4]. Портрет О. В. Тарасюка є на меморіалі «Стіни пам’яті полеглих за Україну» у Києві: секція 3, ряд 4, місце 32, [8]. 11 квіт. 2018 р. на фасаді ЗОШ №5 відкрито меморіальну дошку на честь загиблого в АТО випускника – Олексія Тарасюка – Ангела школи [14]. У вересні 2015 року новозбудованій вулиці міста присвоїли ім’я загиблого воїна АТО Олексія Тарасюка [15].

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові, героїчному ковельчанину присвоєно звання «Почесний громадянин Волині» (посмертно) [9] та звання «Почесний громадянин міста Ковеля» (посмертно).

Двадцятичотирирічного ковельчанина Тарасюка О.В. завжди пам’ятатимуть як гарного друга, турботливого батька, люблячого сина, вірного чоловіка. Людина живе доти, доки про неї пам’ятають, тож зберігаймо цю пам'ять у наших серцях і душах.

Матеріали підготували:

Шворак Павло, учень 10 класу закладу загальної середньої освіти «Ліцей № 5 міста Ковеля»

Науковий керівник: Пащук Олена Іванівна, вчитель історії закладу загальної середньої освіти «Ліцей № 5 міста Ковеля»