Шинкарук Андрій

Він України син…

Андрій Шинкарук народився 16 липня 1991 року у Любомлі. На війну   пішов добровольцем у 2014 році, захищати Україну починав у складі 1  ОМПБ «Волинь». [4] У 2015 році демобілізувався. Після чого навчався в Національній академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного за спеціалізацією «Управління діями підрозділів механізованих військ».

Після випуску, з червня 2019 року, молодий офіцер служив у складі 28 ОМБр на посаді командира механізованого взводу. (Додаток 1)

Противник відкрив обстріл по наших позиціях поблизу Мар’їнки із протитанкового гранатомета. Андрій переміщався, перевіряв свої позиції, коли неподалік від нього впав снаряд. Осколками йому посікло праву сторону. Там множинні осколкові поранення. Їх дуже багато було, вони виявилися несумісні з життям.

Пригадує його молодша сестра Наталя: «Спочатку Андрійко здобував освіту у Національному транспортному університеті в Києві. Не забуду, коли закінчив, повернувся додому, і відразу покликав дідуся, маму й каже, що поговорити треба. Всі зрозуміли, що про роботу порадитись хоче. А він ошелешив нас, каже, я йду служити в армію.[5] Того ж дня пішов у військкомат, а наступного вже зібрали його швидко, поїхав у Луцьк. Незабаром дізнались, що в АТО… Коли повернувся у 2015-му, то був уже не тим Андрійком, став серйозним і стривоженим, говорив мало і неохоче. Правда, як пішов вчитись до Львова, то змінився на краще, спокійнішим став, і якось помудрішав. Дуже про маму, про нас чотирьох сестричок, бабусю турбувався, допомагав, як міг, радив. Він був хресним батьком мого синочка Дениса, дуже любив його, син хворіє, то Андрій піклувався про його лікування. А у перший день Пасхи чомусь не відповідав на дзвінки, ми розтривожились. Але вже наступного дня подзвонив мамі, довго розмовляв, пригадував, обіцяв, що вже буде брати трубку, щоб ми телефонували. Але мені тої ночі на 20 квітня приснився наш покійний прадідусь, який його дуже любив, і так журливо крутить головою «ой-ой-ой». І мені вже дуже стало страшно від передчуття…» [2, с.1].

На виставлену у Фейсбуці світлину двох воїнів – ветерана Вітчизняної війни прадідуся Андрія Олексійовича Євтушка і вже офіцера онука Андрія, відізвалася спогадом Світлана Павлюк: «Ще недавно на День Перемоги біля обеліска Слави покійний Андрій Олексійович згадував і гордився внуком, який захищає державу, як і він колись пройшов дорогами війни. Гордий, що внук Андрій вже офіцером боронить рідну землю…» Додаток 2

Усі, хто знав 28-річного молодого воїна Андрія Шинкарука, хто пізнав його щирість, доброту, душу чисту і віддану справі, якій служив, обізвалися у соціальних мережах з болем і глибоким співчуттям на сумну вість. Богдан Макаров, танкіст, учасник АТО, нині працює у Національній академії сухопутних військ, уродженець Любомля: «Неабияку силу духу, відвагу та героїзм треба мати, щоб повернутися на війну вдруге, особливо після пекельного 2014-го, тим більше вже офіцером, і відповідати не тільки за себе, а й за підлеглий особовий склад. Це потрібно бути яким мегапатріотом своєї держави, мати сталеві нерви та віру в перемогу у цій клятій війні з Росією… Саме такі риси були в Андрія».

23 квітня в Любомлі попрощались з Героєм Андрієм Шинкаруком. Його побратими тамували в душі біль і сльози, говорили останнє слово прощання, огорнуте відчаєм непоправної втрати: Сергій Зінчук: «З Андрієм ми служили з 2014-го. Служба на той час була ну дуже важкенька, стояли на таких позиціях, де справді було не легко. Тоді з мінімальними втратами повернулись, а зараз… ніхто не думав…»

Володимир Заболотний – заступник командира батальйону: «29 серпня 2019-го ми зайшли в Донецьку область в місто Мар’їнку, це є одна з найгарячіших точок війни. Андрій Шинкарук став на позицію 7 роти, однієї з найважчих, був тут командиром взводу. І поліг на своєму взводному пункті під час обстрілу з боку противника…»

І ще один, але теплий і люблячий штрих, від волонтерки Ольги Савош у цей словесний щирий портрет любомльського Героя мужнього і вольового, водночас простого звичайного хлопця, такого, що хотів як і всі затишку, розуміння, вірив і чекав, що людяність восторжествує…

Ольга Савош: «Вже який день не можу повірити, що тебе більше немає. Раніше у нас було багато розмов, адже я була твоїм волонтером. А зараз у пам’яті постає вечір, коли ми з тобою кавували. Це було, коли Андрій служив у першому баті ТРО «Волинь», вони стояли в Дебальцево. Була ніч, я готувалася до сну. Раптом задзвонив телефон – Андрій. Піднімаю слухавку, злякалася, що трапилося? А він запевняє відразу, що все гаразд: «Я зараз на посту, мені ще стояти 2 години. Все замело, нічого не видно, вже хочу спати, поговори зі мною. Сонна кажу, що треба поставити чайник, зробити каву. А він: «Розкажи, як виглядає твоя кухня, якого кольору стіни, фіранки, скатертина. Я буду уявляти, що кавую з тобою». Тоді я ставлю на стіл другу чашку. Просить розповісти, як пахне кава. Ось так ми кавували: я в Любомлі, він — у Дебальцево. Потім я попросила розповісти його про дитинство, про те, де він виріс. І почула теплі спогади про маму, сестер, бабусю, дідуся, школу, літо, університет, друзів… Дві години швидко промайнули. Почувся ще один голос – солдата, який прийшов на зміну. І радісне Андрієве: «Ну, на добраніч, я пішов спати…» Більше ніколи і ні з ким я так не кавувала…»

Ось таким він був такий молодий і відважний воїн-любомльчанин Андрій Шинкарук. Про нього без високих епітетів, але правдиво, можна казати словами поета: він любив нас усіх, а найбільше любив Україну. Бо тільки такі почуття покликали його на подвиг за отчу землю. Про це на 40 днів пам’яті брата написала його старша сестра Катя: «…Ти нас та Україну-неньку захищав, Та тільки ти життя за неї там поклав. Залишив матір, бабцю і сестер, та всю родину у чорному і у гірких сльозах… Ти став для всіх людей Героєм, Хоч йшов туди не помирать…». Вічна пам’ять і слава Героям. [3, с.1].

Коли другого пасхального дня пролетіла звістка про загибель волинянина на Східному фронті, нікому не вірилося, що таке може бути. Адже всі відзначають велике свято Воскресіння Христового і які б війни не відбувалися в історії людства, на такі свята вони припинялися, оголошувалися перемир’я. Ще більше не вірилося, що горе прийшло в одну із сімей нашого краю.

«Любомль мирно проснувся після двох днів свята. А вчора, доки люди ще святкували, у місто прилетіла страшна звістка. У яку не хотілося вірити. Потім одне підтвердження, друге... І в одній хаті, по вулиці Шевченка, цілу ніч не погасло світло. Не тому, що продовжувалося свято... а тому, що закінчилося життя. Цілу ніч лилися сльози, і на ранок не висохли. І не висохнуть ще довго. І не втішаться чотири сестри, ще довго. І не переболить мамі і бабусі, ще довго. Місто вчора мирно заснуло, і ніщо не порушувало спокійний сон і відпочинок. А що потрібно, щоб спати людині спокійно? Хтось скаже: чиста совість, відсутність проблем, тривог, страхів, переживань, тепло, затишок, постіль, тиша. Так. Більшість з нас це має, і спить спокійно. Забуваючи, що нам потрібен ще захист. Від ворога. Захист, який забезпечують хлопці на Східному фронті. Забезпечують платячи ціну, віддаючи сили, здоров’я, сон, спокій, затишок дому...і життя. Вони платять ціну, а ми безкоштовно користуємося цим захистом», — написав у соцмережах в цей день голова волонтерської організації Андрій Демянчук. І одразу ж констатував: «Під сумнозвісною Мар’їнкою загинув наш земляк Андрій Шинкарук. Немає свята для російських найманців і нам це свято роблять гірким. Він був одним із перших, хто пішов у першій хвилі мобілізації в 2014 році. Ми пам’ятаємо, як він повертався в 2015, але не для того, щоб залишитися вдома, бо пішов вчитися, і повернувся на війну уже офіцером. Офіцером і загинув…».

Майже під ранок 23 квітня зустрічав древній Любомль свого героя. Зустрічав стоячи на колінах, віддаючи останню данину воїну-земляку. А вже ближче обіду сотні людей зібралося на центральній площі міста, щоб попрощатися із ним та провести в останню дорогу. Гроб із його тілом побратими несуть від рідної домівки до Свято-Михайлівської церкви, де її настоятель о. Віктор, священнослужителі ПЦУ та військові капелани 14 бригади здійснили заупокійну службу.

Продовжилася панахида на площі біля стели полеглих героїв. Представники влади та волонтери, звертаючись до присутніх, ще раз відмітили внесок кожного з тих, чиї імена навічно вкарбовано тут. Їх було вісім і побратими навмисне розмістили таблички так, щоб більше нікому не дісталося місця. На жаль, не виправдалося і доведеться викарбовувати ще одне ім’я – лейтенанта Андрія Шинкарука.

Війна жорстока, підступна, нещадна, непередбачлива. Незважаючи… І тому, коли інформують про «страшні обстріли на Сході», уже не один рік душевна тривога насувається з новою силою. Так було і на другий день цього квітневого Воскресіння Христового…[1, с.1].

Меморіальну дошку любомльчанину Андрію Шинкаруку, який загинув, боронячи суверенітет і територіальну цілісність України, відкрили 10 червня 2021 року на фасаді Любомльського ЗЗСО № 3, де навчався воїн. [8].    (Додаток 2)

Герой нагороджений відзнакою Начальника Генерального Штабу Збройних сил України «Учасник АТО» та відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції». [6], [7].