Сокоринський Дмитро Борисович

Дата народження:

10.06.1995

Дата загибелі:

04.07.2022 (27 років)

Місце народження:

Україна, Волинська область, Володимирський район, Володимир

Місце загибелі:

Україна, Донецька область, Бахмутський район, Званівка

Військова служба:

Майор, командир батальону, 14-та ОМБР імені князя Романа Великого.

Нагороди, відзнаки:

Медаль "Операція Об’єднаних Сил", нагрудний знак Начальника Генерального штабу «За досягнення у військовій службі ІІ ступеня», відзнаки «За оборону Красногорівки та Мар’їнки», «Відзнака командира 14 ОМБР імені Князя Романа Великого», «Доблесть та звитягу» та «Лицарський хрест родини Мазеп».

Дмитро Сокоринський – Волинський захисник України

Десятки статей, сотні людей та тисячі очей ... усі вони говорять про героя України, володимирчанина Дмитра Сокоринського, якого вже ніхто і ніщо не поверне… Важко й сумно проводжати героїв в останню путь, у це просто не віриться…

10-го червня 1995 року в сім’ї Сокоринських сталося поповнення – народився син Дмитро, майбутній захисник України. Він – не єдина дитина в сім’ї, крім нього є ще молодша сестра Тетяна. По закінченню школи Дмитро вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

Хороша фізична підготовка та витривалість посприяли вибору майбутньої професії. В академії проходив службу в роті почесної варти – цим і пишався. Через війну був змушений достроково закінчити навчання та у двадцятирічному віці та на посаді командира роти у складі 14 ОМБР імені князя Романа Великого відправитися в зону бойових дій.

Доброта – це про Сокоринського. Незважаючи на різні обставини та ситуації, ніколи нікому не відмовляв у допомозі, а коли хтось падав духом – зумів розрадити підтримати та вселити віру у власні сили. Навіть у найважчі моменти знаходив позитив, умів піднімати бойових дух та заспокоювати.

За свої старання та відмінну працю отримав квартиру – подарунок від Міністерства оборони України, де планував жити разом із сім’єю. Як згадувала мати Дмитра Оксана Віталіївна: « Його радо зустрічала малеча, він пригощав їх солодощами. Всі, хто знав Діму, й бачили його ставлення до дітей казали, що з нього вийде чудовий батько. Так і сталося. Коли народилася донечка – усю ніжність та турботу дарував їй, дуже тішився нею. А ще з нетерпінням чекав народження племінниці, для якої мав стати хрещеним батьком».

Вірний пес Гром – найкращий друг Дмитра, був із ним на всіх ротаціях та важливих подіях. З початком повномасштабного вторгнення чотирилапого довелося залишити вдома, задля безпеки. Зі слів мами Дмитра, пес і досі сумує за хазяїном. Свідками прощання двох друзів стали ті, хто прийшов провести воїна в останню путь. Собака весь час лежав поруч із труною, а коли його підвели, то чотирилапий почав бити по вічку і вити. Людям вдалось відтягнути його, після чого всі побачили, що він плаче.

Надійною опорою Дмитра була кохана дружина Інна, з якою вони познайомилися на службі. «Ми були одним цілим, розуміли одне одного з півслова, навіть одяг однаковий купували», - так говорила про стосунки Інна. У жовтні народилась донечка – Мілана, щастю не було меж. Чимало мрій та планів було в подружжя. Мріяли про подорожі країнами.

Хороший друг Дмитра Олександр Мазурок розповідав, як відбулась їхня перша зустріч : «Якось приїхав на позиції з черговою допомогою. У розмові з комбатом дізнався про те, що одній роті вкрай потрібен автомобіль, оскільки попередній був знищений ворогом. Я запропонував зустрітися з ротним особисто. За якийсь час приїжджає машина. Назустріч виходять дорослі чоловіки й молодий хлопець, на перший погляд, геть дитина у порівнянні з ними. Перше, що впало в око, – усмішка, щира, доброзичлива, та, що зачаровує. І коли мені представили його як ротного, був приємно вражений. Ми познайомилися, розговорилися, зрозумів, що маю справу з професіоналом, якому у 20 років доводиться виконувати серйозні завдання. Ще вразила його скромність, бо нічого зайвого не просив. Та основною рисою Дмитра, як згодом зауважив, була доброта. Це була людина з великим серцем, а усмішка була його візитівкою».

На плечах Дмитра лежала відповідальність не лише за власне життя, а й за бійців батальйону, крім того, на нього покладали інші зобов’язання, серед яких матеріально-технічне забезпечення. Але він був скромним, тому ніколи не просив зайвого. Коли прислали бронебійники, то він зізнався, що вони були вкрай необхідні.

Серед численних нагород – медаль «Операція Об’єднаних Сил. За звитягу та вірність»; почесний нагрудний знак Начальника Генерального штабу «За досягнення у військовій службі ІІ ступеня», відзнаки «За оборону Красногорівки та Мар’їнки», якою, зі слів мами Оксани Віталіївни, дорожив найбільше, «Відзнака командира 14 ОМБР імені Князя Романа Великого», «Доблесть та звитягу» та «Лицарський хрест родини Мазеп».

Війна не здатна «розсварити» країну та роздробити її, якщо ціль одна – то разом до кінця. Життя молодого Дмитра обірвалось одного липневого дня після обстрілу Маріуполя. Чи це не жорстоко? Всі, хто знав цю людину, прийшли попрощатись із ним та провести в останню путь, навіть вірний Гром не зміг стримати сліз.