Майоренко Віктор

Дата народження:

29.05.1976

Дата загибелі:

29.01.2023 (46 років)

Місце народження:

Україна, Волинська область, Володимирський район, Заріччя

Місце загибелі:

Україна, Донецька область, Бахмутський район, Благодатне

Військова служба:

Підрозділ миттєвого реагування "Шквал".

Позивний:

Азнаурі

Вічний Герой України – Віктор Майоренко

Майже десять років поспіль воїни-герої захищають нашу Україну від російських загарбників. Від рук окупантів загинула невиправдано велика кількість військових та мирних людей. На превеликий жаль, виконуючи військовий обов’язок, загинув і вихованець Ліцею №1 – Віктор Майоренко.

Майбутній оборонець неньки-України народився 29 травня 1976 року в селі Заріччя, що на Володимирщині. Ще з дитинства маленький Віктор був дуже вихованим, поважав старших. Мати героя, Ольга Семенівна, згадує: «Він був людяним, порядним, нікого не ображав. Його знали всі сусіди, і він мав багато друзів. Завжди йшов як дорослий чоловік і ніколи не було такого, щоб Вітя не привітався з кимось. Поважав школу та вчителів». Віктор добре вчився, його фотографія довго висіла на дошці пошани. Цікавили його усі предмети, важко виділити якісь особливі, але географію та біологію знав найкраще. «Його можна було спросоння запитати назви столиць різних країн, і він завжди відповідав правильно, настільки добре знав географію», – розповідає Ольга Семенівна.

Після закінчення дев’ятого класу Віктор вступив у місцевий аґротехнічний коледж за спеціальністю електромеханіка. Однак він завжди мріяв стати військовим. Тому після технікуму відразу пішов на службу в прикордонні війська. Присягу приймав в Івано-Франківську, після чого достроково отримав звання сержанта. Службу проходив у Любомлі, де наполегливо готувався до вступу в Хмельницьку академію прикордонних військ. Та попри важку підготовку і постійну напругу, Віктор завжди знаходив час написати листа додому. Рідні були присутні на всіх урочистостях. Він їх дуже любив, поважав і цінував як особливий скарб свого життя. Він завжди дослухався до матері, але мав свою думку, адже кредо його життя: " Всіх слухай, але свій розум май і роби по-своєму". Так сталося і 12 березня 2022 року. Всупереч благанням матері, сестри, дружини, Віктор Майоренко пішов до військкомату, щоб захищати неньку-Україну. Тримав оборону в підрозділі миттєвого реагування "Шквал", з яким побував у найгарячіших точках війни, отримав позивний «Азнаурі».

«Віктор завжди був усміхнений», - пригадують друзі, яких у нього було багато. Разом із побратимами вони пройшли крізь вогонь та воду, ставши для одне одного рідними, навіть не підозрюючи, яким трагічним буде кінець. Перед останнім боєм Віктор інтуїтивно щось відчув і , вже востаннє поговоривши зі своїми дітьми, випустив сльозу... Його найзаповітнішою мрією було повернутися додому, зібратися з друзями та рідними біля річки і святкувати приїзд цілий день. Та, на превеликий жаль, цьому не судилось статися.

30-го січня 2023 року, дорогою додому, проходячи через річку Луга, мати полеглого, Ольга Семенівна, почула телефонний дзвінок від командира підрозділу, у якому служив наш герой. Взяла слухавку. «Вчора у важкому нерівному бою ваш син Віктор зник безвісти», – пролунало по той бік телефону. Після почутих слів земля поїхала під ногами матері, все попливло перед її очима, забило дух. «Як?! Як зник?! Людина зникнути так не може!» – не могла в це повірити Ольга Семенівна. За її словами, найбільше, чого вона боялася, це те, що Віктор підірвався на гранаті, адже останнього разу, коли він приїздив до родини, то казав: « Три гранати в рюкзаку, одна з них – для себе. В полон я ніколи не здамся». Ольга Семенівна запитала, чи він не підірвався, на що отримала таку відповідь: « Нам нічого не відомо, він не виходить на звʼязок. Ми понесли великі втрати: з ним зникли ще 16 воїнів». Після того вона одразу зателефонувала своїй доньці, Лілії, та розповіла їй усе. За дві доби Ліля організувала всі родини, які могли мати якусь інформацію, знайшла всі необхідні номери, виставила в Facebook пости про розшук Віктора. Потім вже в пошуках їм допомагав також Мадяр – командир спецпідрозділу «Птахи Мадяра». Згодом один зі зниклих військових, Ігор, вийшов на зв’язок та повідомив, що поранений. З ним зв’язалася Ліля та дізналась, що, ймовірно, Віктор загинув. Про це вона не сказала матері, адже до останнього не вірила в такий розвиток подій. Віктора Майоренка шукали 44 дні. За словами військового Ігоря, який бачив все на власні очі, загиблого було смертельно поранено в груди, але він відбивався до останнього. Це був ближній бій з артилерією, який відбувався 29 січня у місті Благодатне, біля Соледару. Також, як вже потім дізнались, Віктор був дуже хворий, у нього була висока температура та сильний кашель, однак він все одно пішов у бій. Коли Віктора було поранено вперше, він гукнув до своїх побратимів та сказав, що його вдарило, але не зачепило, і продовжував далі бій. Однак, коли наш захисник отримав поранення вдруге, яке пробило бронежилет, то він нахилився, спробував встати і напівприсядки просунувся кілька метрів до невеличкої заглибини, після чого там і ліг… Так героїчно закінчилось життя нашого земляка Віктора Майоренка.

Дуже шкода, що на цій страшній і нікому не потрібній війні, захищаючи свою країну, свій народ, гинуть найкращі доньки і сини України. Герої не вмирають! Слава Україні!