Мельничук Олексій

Розстріляна юність

Страшне слово «війна»… Воно змінило долю тисяч, мільйонів українців, зруйнувало мрії про щасливе й мирне життя, проте допомогло зрозуміти важливу істину: ми – незламні! Вірні сини й дочки швидко стали на твій захист, Україно! Одягли бронежилети й каски, взяли в руки автомати й рушили боронити рідні домівки від підступного ворога. Серед таких воїнів світла був уродженець Павлівки Олексій Мельничук.

… За вікном буяла весна, наповнювала все своїми п’янкими пахощами розквітлих дерев і квітів. Життя навколо вирувало й обіцяло бути прекрасним. Теплого травневого дня перший крик немовляти пролунав над барвистим різноцвітом та зеленим розмаєм. У родині Надії та Андрія Мельничуків з’явився первісток – очікуваний синочок, надія тата й мамина опора. Згодом сім’я поповнилась ще двома дітками – Іванком та найменшенькою Софійкою. Тепер уже Олексій найстарший. Цю важливу «посаду» він сприйняв відповідально: допомагав братику, доглядав за сестричкою. Надійність та чуйність – це ті риси, які проявилися в Олексійка ще змалечку.

А вітер гнав паперового кораблика в життєвий вир… У 2001 році голубооке темноволосе хлопченя пішло до 1 класу ЗОШ І-ІІІ ст. с. Павлівка. Мудрі поради першої вчительки навчили Олексійка розрізняти добро і зло, любити рідний край, шанувати батьків. Він став старанним учнем, полюбляв математику й природу, вчився дружити.

Час ішов… У старших класах юнак почав задумуватися над своїми уподобаннями, майбутньою професією. Різностороннє й активне шкільне життя сприяло цьому. Олексій обрав клас із математичним спрямуванням. Разом із друзями відвідував спортивні секції, захоплювався грою у футбол, а ще дуже любив читати. У цей час мав можливість здійснити захопливі мандрівки Україною: зануритися в атмосферу старовинного Львова, відчути таємниче притягання Карпат, відвідати серце нашої держави – Київ. Хлопця вражала краса рідного краю, але завжди мріяв жити у своєму рідному селі Павлівка, звідки йде коріння усього роду.  Зі слів класного керівника Шпачук В. В.: «Олексій був надзвичайно трудолюбивий, любив майструвати, цю рису ще змалечку прищепили батьки, адже вдома чимале господарство».

А юність… Вона приходить до кожного з нас із весняним подихом, коли так хочеться бігти назустріч щастю. Срібним передзвоном сміялися сонячні дні й віщували світлу долю. Мрія бути потрібним своїй родині й країні підштовхнула до вибору майбутньої спеціальності. Після школи Олексій Мельничук стає студентом Володимир-Волинського вищого професійного училища за фахом електромонтер. Після двох років навчання хлопець повертається до рідного села й влаштовується апаратником бродіння і фільтрування пива у ТОВ «Павлівський пивзавод». Багато років тут працювала мама Надія, певний час завод був місцем праці тата, а пізніше брата Івана, тому можна сказати, що це справжня родинна традиція. Олексійко й тут проявив себе сумлінним й вправним працівником. Про молодого спеціаліста гарним словом відгукувалися колеги, з повагою ставилося керівництво.

Мельничук Олексій був тією людиною, яка не перекладає свої проблеми на чужі плечі, завжди гідно вирішує складні завдання й ніколи не стоїть осторонь. Коли підійшов час строкової служби, юнак у 2016 році виконує військовий обов’язок в аеромобільній частині м. Львова і здобуває звання старшого стрільця. Під час служби до Олексія приходить усвідомлення важливості професії захисника: захисника Вітчизни, захисника матусі, захисника родини, захисника правди… Через рік молодий солдат підписує контракт і потрапляє в зону російсько-українського протистояння на Донбасі (зона АТО). У лавах Національної гвардії захищає державні структури в Донецькій та Луганській областях. Надихає хлопця приклад рідного тата, який ще з 2015 захищає рідну землю. Дисциплінованість, відповідальність, толерантність – головні риси бійця. Про це свідчать похвальні грамоти за сумлінне та бездоганне виконання службових обов’язків (2017, 2018). Після звільнення Олексій повертається додому. Похмурий холодний листопадовий день у родині Мельничуків наповнюється теплом і довгоочікуваною радістю.

Знову повернення до мирного життя, до улюбленої професії. Скільки сподівань, скільки планів вирує в душі молодого чоловіка… Та втілитися вони не встигли… Коли російські війська вдерлися до України, Олексій відразу влився в лави захисників. Підготовлений солдат мріє потрапити в десантно-штурмові війська Збройних сил України. І це йому вдається. Півтора місяця перепідготовки у м. Житомир, а далі довга і нестерпно болюча дорога на Схід. У складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Мельничук О. більше пів року захищав рідний край на землях Херсонщини, Запорізької та Донецької областей. По-різному складалися будні бійця, сили завжди додавали материнські молитви та взаємопідтримка побратимів, серед яких були рідні хлопці з Павлівки. Це вони рятували Олексія, коли, втрапивши у вогневу засідку, юнак отримав важкі осколкові поранення. Це їх скупі сльози котилися по щоках від безсилля, від усвідомлення, що на порятунок товариша не вистачило якихось кілька миттєвостей… Мельничук Олексій загинув під час виконання військового обов’язку неподалік населеного пункту Торське Краматорського району Донецької області 26 грудня 2022 року.

Чорним вороном швидко облетіла жахлива звістка рідне село… Ніхто не міг повірити, що такого молодого, дужого, сповненого мрій про майбутнє юнака забрала смерть…

Льодяний зимовий дощ… Сповзав холодними струмочками по склу вікна, він плакав за юним красенем. Прощався. Крижаними краплями тужило небо, а вітер вив свою сирену.

За кілька днів усією громадою проводжали воїна останньою дорогою: вистелений квітами та зеленим гіллям шлях, попереду портрет Олексія, а далі молодь несе стрічки і коровай, уздовж вулиці на колінах стоять усі, хто усвідомлює героїчний подвиг найкращих синів України. Сотні йшли востаннє попрощатися з Героєм. Підходили рідні, сусіди, односельці, друзі, побратими, військові… Кланялись солдату і батькам… Відспівали юнака в Свято-Михайлівській церкві , оркестр заграв гімн, а хор заспівав «Отче наш». І тоді над цвинтарем прогримів військовий салют… Прощальний салют…

Так.. клята війна, і мертвим крилом обіймає на зорі молоде життя. Розстріляне завтра, котре не прийшло, не настало для нашого Героя Олексія, а могила мовчить у цвинтарній тиші, тільки сосни співають якусь сумну мелодію. Чи не щоденно відвідують її рідні й приносять улюблені квіти й солодощі Олексія. Вгорі майорить прапор України та прапор ДШБР і нагадує усім, що тут спочиває Герой, який усе віддав за волю, правду, свободу… Герой, який ніколи не сумнівався в нашій Перемозі.

Там, у небесах, вже пишуть свої новітні закони воїни, що стали Ангелами, а соняшники знову цвітуть на фоні небесної блакиті – знак, що скоро не буде війни, що Україна воскресне!

Матеріали підготували:

Лукашук Дарина, учениця 10 класу Павлівського ліцею Павлівської сільської ради Волинської області

Науковий керівник: Лукашук Вікторія Петрівна, вчитель української мови і літератури Павлівського ліцею Павлівської сільської ради Волинської  області