Крикончук Богдан

Парамедик Богдан Крикончук

Справжній патріот (це виважені, справедливі, непідробні слова, які беззастережно може підтвердити кожен односельчанин), чоловік, батько трьох синів, учитель, умів усі будівельні роботи виконувати власноруч, доброволець, парамедик, захисник, полеглий, герой для односельців, найдорожчий син для матері, і сьогодні лише пам’ять, біль утрати, співчуття родині, і глибока ненависть до ворогів. У перші дні (27–28 лютого, дружина вже точної дати від болю і пригадати не може) повномасштабного вторгнення росії в Україну Богдан Крикончук повернувся з Фінляндії, де був на будівельних роботах. По-іншому чоловік не міг учинити, бо від народження носив вишиванку, у шкільні роки перечитав усі доступні посібники з історії України. Останні слова, які він сказав сільській старостині: “Я не можу спокійно сидіти, коли мою Україну дерибанять”. По приїзді відразу звернувся до військкомату. Спочатку вступив до лав територіальної оборони. Лише місяць (березень) пробув на варті громади. За цей час кілька разів звертався з проханням отримати повістку (дружина не може сказати, скільки його повертали, бо він навіть не зізнавався), однак йому відмовляли, адже чоловік навіть строкової служби не проходив. Врешті він потрапив на військові тренування, які відбувалися у Тернопільській області (це його рідна територія, адже мама родом з Тернопільщини). 15 травня 2022 року Богдан прийняв присягу. Цей момент зафіксовано на фото: в очах біль, відповідальність, усвідомлення власного вчинку. Неповні чотири місяці служби – й обірвалося завзяття воїна, свинець виявився сильнішим. Однак дух людини перемогти не можна. Своїм вчинком він викарбував найвищу нагороду — шану від людей. За життя – непомітна людина, дбайливий тато, цікавий співрозмовник, дуже добрий, уважний до сім’ї. Сьогодні педагогічна спільнота і громада села готують клопотання про присвоєння ліцею села Глухи Дубечненської сільської ради Ковельського району ім’я Богдана Крикончука.

Майбутній герой народився 11 лютого 1979 р. у селі Глухи Старовижівського району Волинської області. Закінчив місцеву школу у 1996 році. У 1996-2001-му навчався на фізичному факультеті Волинського державного університету імені Лесі Українки. У цей час школи відкривали комп’ютерні курси, Богдан один із перших взяв участь в освітньому проєкті та у 2001-2003 роках працював у 26-й і 9-й школах Луцька, викладав комп’ютерну грамотність. Любов до рідного краю перемогла, й у 2003-му він із сім’єю повертається у село Глухи. Дружина в нього математик, однокурсниця. До 2019 року працював учителем математики загальноосвітньої школи І–ІІІ ст. с. Глухи. Коли настали важкі часи (чоловікові не під силу було прогодувати сім’ю, дружина у відпустці по догляду за третьою дитиною, а тижневе навантаження сільського вчителя невеличке), змушений був поїхати на заробітки, де працював аж до трагічного лютого 2022 року.

15 травня прийняв присягу, а 1 червня разом із побратимами вирушив боронити кодони України на сході, як він і хотів. Проходив військову службу у 80-й окремій механізованій бригаді. За військовою спеціальністю – «стрілець-санітар 3 десантно-штурмової роти, 1 десантно-штурмового батальйону в/ч АО 284 – солдат». 

29 вересня 2022 року Ковельський РТЦК та СП Волинської області дружині повідомив, що «вірний військовій присязі Богдан Миколайович Крикончук у бою за нашу Батьківщину, виявивши стійкість, мужність, загинув 28.09.2022 р. поблизу населеного пункту Пролетарське Харківської області». Уже згодом побратими розповіли родині обставини трагічної смерті Богдана. Це було визволення Лиману. На Ізюм зайшли без втрат, а от під Лиманом попали в пастку, і парамедик з кількома іншими побратимами виходив з оточення останній на бронемашині. Натрапили на міну, загинуло відразу четверо, у тому бою поліг і командир. Поховали Богдана Крикончука в селі Глухи.

І лише через вісім місяців дружини загиблих побратимів дають собі раду, обмінюючись бодай якоюсь інформацією про чоловіків. Ті, хто вцілів, телефонують і розповідають, що Богдан був дуже сумлінним і відповідальним на полі бою. Багато хто йому завдячує за порятунок.

19 червня 2023 року дружині Богдана Крикончука було вручено орден "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно) (Указ Президента України від 28 листопада 2022 року).

Світлі спогади про героя завжди будуть сильнішими за смерть пам’яті вчителя села Глухи Богдана Крикончука

1 жовтня 2022 року в селі Глухи Дубечненської сільської ради прощалися з учителем математики Богданом Крикончуком. Він загинув, захищаючи Україну. Друзі та знайомі його називали позитивною людиною, справжнім патріотом. Всі в селі знали, що Богдан ішов на війну обдумано, з наміром визволити українські землі. Був дуже доброю людиною, тому йому, воїну без особливої військової підготовки, випала місія рятувати людей - парамедик. Його патріотизм був надзвичайно глибоким. Мама Богдана, уродженка Тернопільщини, за направленням приїхала в село Глухи викладати математику. Тут народився майбутній захисник у багатодітній родині. Учительські підходи до виховання, сусіди-однолітки – теж учительські діти, навчили любити книжку. Ця любов до літератури з віком лише зростала. Він читав усюди: в школі, в будинку на підвіконні, із сусідами-хлопчаками велися жваві обговорення. Перевага надавалася підручникам з історії та пригодницьким романам. Він зростав у любові до українства, завжди у святкові дні одягав вишиванку. Це була не данина моді, а внутрішня потреба людини. Зовсім нещодавно дружина пригадує, що саме хрестиком повинні були вишиті його сорочки, він вважав, що такі візерунки є оберегами людини. Із Богданом можна було годинами розмовляти на політичні теми, щодо історичних фактів. Це була людина енциклопедичних знань історії України.

У Богдана були друзі з дитинства і назавжди. Із Сергієм Пугачем, який нині працює у Волинському національному університеті імені Лесі Українки, вони товаришували все життя. Саме він поділився теплими спогадами про товариша. Із Анатолієм Дубуком були однокласниками, а згодом і породичалися (хрестили один в одного дітей). Друзі пригадують, що Богдан завжди був відвертий, щирий, слів на вітер не кидав, завжди виконував обіцяне, дуже пестив і любив дітей. Похресники отримували щедрі подарунки у святкові дні.

Колеги по роботі пригадують, коли потрібно було зробити якусь технічну роботу, а він був хорошим спеціалістом з комп’ютерної грамотності, то міг працювати й ночами: набирати тексти, виконувати верстки, упорядковувати документи, вчити колег. А коли життя змусило вирушити за кордон, то беззастережно стверджував: «Там можна заробити гроші, а жити потрібно тут, я там задихаюся, мені не вистачає кисню і простору». Так він працював з надією побачити свою країну квітучою і багатою, а головне – вільною. Тому не задумуючись повернувся в Україну з Фінляндії в перші дні війни. Ніхто не сумнівався, що він стане на захист держави, і навіть дружина не могла зупинити. У неї в телефоні чимало відеоматеріалів, це звіти з передової про кожен прожитий день війни. Однак вона сьогодні ще не може їх переглядати й ділитися ними. Це ще непосильно… Біль втрати настільки глибока і важка, що дружина панічно боїться, щоб діти перебували в Україні. Вона їх відправила з бабусею за кордон, а сама живе і працює в Богдановому селі, адже сама не місцева, їй так легше, поряд його могила. Старших синів прихистив директор підприємства Фінляндії, на якому працював Богдан, щира підтримка українців.

Мама Богдана теж вчитель математики, надзвичайно мудра людина, довгий час працювала директором школи. Коли розпочалася війна, вона знала, що її син не сидітиме вдома. Він мусить бути там, у вирі подій. Біль втрати невимовна, але вона сьогодні знаходить у собі сили сказати, що добре, що за життя Богдан відчув смак перемоги, адже його бригада брала участь у звільненні Ізюму. Скільки було в нього емоцій, щастя від того, що може наближати перемогу. Він ділився відео, із захватом розповідав, як зустрічали їх жителі деокупованого міста. А ще тішився, що до Ізюму їх бригада зайшла без втрат. Близькі пригадують, що він завжди наголошував, що ворога не можна недооцінювати, потрібно бути прицільно обережним. Завдяки його математичним розрахункам, вправності, особливій відповідальності було врятовано чимало життів бійців. Телефонують до родини побратими і розповідають, як він рятував інших, і з останнього бою (з оточення) не тікав першим, а як людина, від якої залежало життя хлопців, виходив із поля бою на останній бронемашині, яка й натрапила на ворожу міну. 

Синам зараз теж важко. Вони вже дорослі, але довго перебувати вдома, де все нагадує про тата, не можуть. Старший зачиняється в кімнаті, а середній тікає з дому, найменший плаче. Мамі доводиться самій давати раду хлопчачим емоціям, вони виховані в любові (про це можуть сказати всі педагоги школи, які працювали з дітьми), тому добрі і зовсім не мають ніякої агресії, надзвичайно щирі, відкриті і не можуть сприймати несправедливості, цинізму, і їм не під силу збагнути, чому вбили їхнього тата. Та разом з тим діти – це надія і опора мами, вони щиро туляться до її крил і міцно обіймають у години смутку. Нещодавно всі троє повернулися додому, і мама розцвіла, навіть змогла одягнути вишиванку, бо про такий святковий одяг мріяв її Богдан. Війна забирає найкращих, бо вони здатні на самопожертву, бо вони захищають родину, село, країну. Село зустрічало свого рідного воїна на колінах і з простеленою квітами дорогою у п’ятнадцять кілометрів. Це вираження шани і глибокої поваги до людини, яка наблизила перемогу над зловісним ворогом. Людські подвиги стерти неможливо, вони в наших серцях і помислах, вони в ранах родини, односельчан, громади. І ми чекаємо, щоб подвиги наших односельчан були нагороджені найвищою відзнакою «Перемога».

Спогади…

Важко писати у минулому часі про людину, яку ти добре знаєш, із якою в тебе було багато спільних інтересів. Не можна видалити номер у телефонній книзі чи акаунт у соціальній мережі…

Богдана пам’ятаю з дитинства. Ігри, постійні ходіння в гості один до одного. Серед дитячих забав мені найперше спадають на думку дві речі: шахи та книги. У шахи ми грали постійно. Могли одночасно обговорювати партію та дивитися телевізор, вирішувати свої «важливі» проблеми, пити чай та займатися безліччю інших дитячих цікавих справ. Очевидно, саме шахи стали одним із підґрунть Богданового критичного мислення, розвинули вміння аналізувати та прогнозувати ситуацію.

По-особливому ми ставилися до читання книг. Сучасному поколінню, мабуть, важко собі це уявити, але гарний твір тоді був великою цінністю для справжніх поціновувачів. Ми читали усе підряд: пригодницькі романи, наукову фантастику, фентезі, детективи, історичні романи, науково-популярні видання. Найбільше нам подобалися фентезі (у радянські часи такі твори друкувалися дуже рідко). Як зараз пам’ятаю, обговорюємо прочитане: “Ти вже на якій сторінці?”, або: “Швидше дочитуй, бо я також хочу простежити, що там далі”. Попри велику кількість “поглинутих” книг, Богдан завжди згадував «Володаря перснів» Дж. Толкіна. Для нього - це «еталон», з яким він порівнював інші пригодницькі сюжети. На мою думку, саме цей твір глибоко закарбувався в душі Богдана, прийшло до дитини розуміння, що таке добро, а що – зло. Упродовж усього свого життя друг відзначався прямотою та безкомпромісністю у важливих питаннях. Він ніколи не називав чорне білим, від нього не можна було почути фрази: «Не все так однозначно…».

У шкільні роки Богдан захоплювався спортом. Він завжди був у гарній фізичній формі, вважався найкращим спортсменом класу, одним із найсильніших у школі. Саме це посприяло і дало змогу потрапити до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, яка виконувала бойові завдання в тилу ворога.

Після закінчення школи ми продовжували спілкуватися. Богдан завжди був другом, на якого можна розраховувати в будь-якій ситуації. Ми могли годинами розмовляти по телефону. Коли я приїздив до батьків у село Глухи, ми обов’язково мали зустрітися.

Богдан багато «помандрував» по світу. Він тривалий час проживав та працював у Чехії, Естонії, Фінляндії. Йому довелося побачити та проаналізувати, як живуть люди у різних країнах. Особливо його вражала Фінляндія. Пригадуються його слова: “Ти навіть не уявляєш, як живе країна, яка ніколи не знала «совка»”. Як старанний та відповідальний працівник, Богдан користувався великою повагою в колег та місцевого населення. Йому навіть пропонували залишитися у Фінляндії. Проте любов до рідного краю не дозволила Богданові піти на такий крок. “Це не для мене. Там я не буду щасливий”, - казав він мені.

Початок війни застав Богдана поблизу полярного кола у Фінляндії. Шляхом неймовірних зусиль, через два дні він був уже в Україні. “Я не можу переховуватися за кордоном, коли моїм синам та моїй родині загрожує небезпека”, - були його слова. Далі - численні звернення у військкомат, неодноразові відмови (батько трьох дітей, не служив в армії). Проте Богдан умів досягати поставленої мети… Крикончук Богдан – справжній українець, щирий патріот не міг вчинити інакше…

Світла тобі пам’ять, Друже! Спочивай з миром, а ми будемо завжди пам’ятати про тебе.