Омелянюк Андрій Васильович

Наш Герой – Андрій Омелянюк

Народився Омелянюк Андрій Васильович 19 вересня 1990 року в селі Дубове Ковельського району Волинської області. 

У 1997 році пішов до першого класу місцевої школи. У школі улюбленим заняттям став спорт. Андрій був активним учасником усіх спортивних свят і змагань.

Після закінчення школи у 2008 році, тривалий час працював на заробітках у Москві та Києві.

Проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил України.

У 2014 році з початком російсько-української війни, перебуваючи вдома, отримав повістку до військкомату, і наступного дня був мобілізований до лав Збройних Сил України.

З весни-літа 2014 року брав участь в антитерористичній операції на Сході України.

21 серпня 2014 року старший солдат Андрій Омелянюк загинув під час виконання бойового завдання в районі селища міського типу Старобешеве Донецької області. Кілька днів Андрій рахувався як безвісти зниклий, оскільки його командир Анатолій Шилік загинув за кілька днів потому під Іловайськом і не встиг оформити документи загиблого бійця, а його тіло знаходилось у морзі міста Бердянська.

Удома у загиблого молодого героя залишились батьки.

Похований Андрій Омелянюк у рідному селі Дубове 30 серпня 2014 року.

Указом Президента України №311/2015 від 4 червня 2015 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» під час російсько-української війни, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Нагорода була вручена матері загиблого героя 23 серпня 2015 року на урочистих зборах сільської громади.

3 червня 2015 року на будівлі ЗОШ І-ІІІ ступеня у селі Дубове було урочисто відкрито та освячено меморіальну дошку на честь загиблого під час проведення антитерористичної операції на сході України випускника школи Андрія Омелянюка.

Спогади класного керівника Богдан Людмили Петрівни:

Щоденно при вході до школи мене зустрічає мій випускник – Андрій Омелянюк. Однак, на відміну від інших моїх учнів, я не можу почути від нього доброзичливого: «Як ви, Людмило Петрівно!». З меморіальної дошки зосередженим поглядом він проводжає мене до дверей школи.

Мимохідь поринаю у спогади, задумуюсь, яким він був, наш Андрій. Нічим особливим ніби й не відрізнявся від однолітків. Був спокійним, відповідальним, врівноваженим учнем. Один з тих, які не суперечать учителям, вміють достойно вийти з конфліктної ситуації.

Навчання його не особливо приваблювало, а от зі спортом дружив: був чудовим легкоатлетом, футболістом, баскетболістом, любив грати у волейбол. Хлопець мав гарну фізичну підготовку, був членом шкільних команд з усіх видів спорту, а згодом - суддею змагань. Неодноразово відстоював честь району на обласних змаганнях з легкої атлетики.

Разом з іншими учнями брав активну участь у зборі макулатури, із задоволенням виконував трудові доручення. Як і всі хлопчаки, був трішки бешкетником.

Він був душею компанії і мав неймовірну здатність своєю посмішкою, яка майже ніколи не сходила з його вуст, притягувати людей. В будь-якій ситуації бачив промінчик позитиву і не опускав руки. Його поважали за веселу вдачу, надійність, готовність допомогти.

Андрій був тим учнем, який, закінчивши школу, не переходить на інший бік вулиці, а, навпаки, побачивши, неодмінно вітався та цікавився життям школи.

Нам залишається пам’ятати нашого героя, не забувати його ні учнем, ні вічним воїном!