Литовченко Анатолій Вікторович

ВІДДАВ НАЙЦІННІШЕ ЗА УКРАЇНУ...

Литовченко Анатолій Вікторович народився 24 квітня 1997 року у місті Ічні Чернігівської області . Виховувався в багатодітній родині, де ще підростало двоє молодших сестричок. Середню освіту почав здобувати в Ічнянській середній школі №4, в 7-9 класах навчався в Ічнянській гімназії імені Васильченка , де і завершив курс базової середньої освіти. Випускник 2012 р. Далі було трьохрічне навчання в Чернігівському професійному ліцеї залізничного транспорту, де була опанована професія складач поїздів і провідник пасажирського вагона. У ліцеї студент залишив про себе дуже гарну пам'ять – жвавий, активний, веселий, доброзичливий, учасник всіх заходів, змагань. Відразу влаштуватися на роботу відповідно до диплому не вдалося, і Анатолій вирішив продовжити навчання. Здобув ще одну професію – вчителя трудового навчання, закінчивши Прилуцький педагогічний ліцей. Саме навчаючись у Прилуках, зустрів кохання свого життя, майбутню дружину Надію. Після завершення навчання в ліцеї, молоде подружжя перебралося на Хмельниччину, місто Кам’янець-Подільський, ближче до рідні дружини. Підтримали сімейний бізнес з виробництва продуктів харчування. Поступово молода сім’я ставала фінансово забезпеченою , відкладалися кошти на власне житло. А у 2021 році народилася донечка Соломійка. Життя, що тільки-но розквітало, було наповнене власними мріями та планами. Та на заваді стала клята війна…

До лав ЗСУ Анатолій був призваний навесні 2024 року. Після відповідної підготовки, отримав посаду старшого оператора 1 групи СпП 5-ої роти СпП 2-го загону СПО в/ч А5018. Мав військове звання молодший сержант, отримав псевдо «Якут». 4 червня 2025 року, далеко від рідного дому, на ворожій землі східніше населеного пункту Гуєво Курської області, Анатолій Вікторович зустрів свій останній бій. Він виконував найскладніше бойове завдання, виявивши неймовірну стійкість та мужність, до останнього подиху залишаючись вірним військовій присязі. Отримані травми були несумісні з життям, але його дух не зламався. Він віддав усе, що мав, заради того, щоб ми могли жити. В одну мить донечка залишилася без батька, молода дружина вдовою, мама втратила найкращого сина, без брата з його надійною опікою залишилися дві молодші сестрички. З важким серцем Кам'янець-Подільський прощався зі своїм вірним сином — молодшим сержантом Анатолієм Литовченком, який не просто прожив життя – він проклав шлях, залишивши по собі незгасний слід мужності та любові. Він за життя готувався до мирної професії та створення власного майбутнього. Але коли настала чорна година для України, Анатолій не вагався, став воїном, старшим оператором елітного підрозділу спеціального призначення, одягнувши військову форму не лише на тіло, а й на саму душу. Завжди в його серці жила особлива любов — любов до дружини Надії. Вона була його опорою, його світанком і заходом сонця, тим тихим прихистком, що давав сили боротися. Саме заради неї та майбутнього України він стояв на захисті.

Із спогадів мами Героя, Світлани Володимирівни Соляниченко: «Мій живчик, з незмінною посмішкою, веселун, безвідмовний помічник, енергійний. Щирий, відкритий душею. Усе вмів робити по господарству. Найбільше любив свою родину, свою донечку, з якою намагався проводити якомога більше вільного часу. Непоправна втрата для всіх».

Тіло Воїна-Героя, що прийняло на себе останній удар за свободу, тепер спочиває на Хмельниччині. Навіки вічні пам'ять про Анатолія Литовченка житиме в серцях українців, у кожному куточку Ічнянської та Кам’янець-Подільської громад, в кожному зеренці свободи, що він відстоював.

Вічна шана і пам'ять Герою!

Матеріали підготували:

Грицай Алла Олександрівна, вчитель історії Ічнянської гімназії імені Васильченка

Список використаних джерел

Матеріали Ічнянської міської ради, медіа Хмельниччини, спогади рідних та побратимів