Матвійчук Іван Іванович

Війна забирає цвіт нації

Одним із захисників, чий життєпис потребує уваги, є Матвійчук Іван Іванович.

Народився 31 серпня 1994 року в селі Городок Луцького району Волинської області.

У вересні 2000 року зарахований учнем першого класу Одерадівської ЗОШ Ӏ-ӀӀӀ ступеня . Вчився непогано, завжди був готовий прийти на допомогу іншим, брав участь у різних заходах, змаганнях. У цій школі він навчався до 31 травня 2009 року. У вересні 2009 року вступив до Торчинського професійного училища, де здобув професію тракторист-машиніст с/г виробництва, слюсар з ремонту автомобілів. Навчання тривало 2роки і 10 місяців.

До призову в армію працював у різних сферах, деякий час був охоронцем в ТРЦ міста Луцька. Працював на будівництвах як у Луцьку так і в інших областях: Вінницькій.

На строкову службу Івана призвали в червні 2016 року. В липні 2016 року прийняв присягу в м. Дніпрі  А 3036 . Під час військової служби підписав контракт і був відправлений в АТО, де перебував 2 місяці: з 10 грудня 2016 р. по 09 лютого 2017р. Після повернення з АТО отримав посвідчення учасника бойових дій.

Військове звання: старший сержант.

Посада: водій обслуги міномета 2 мінометного взводу мінометної батареї 2 батальйону оперативного призначення військової частини 3028 Західного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України.

24 лютого 2022 року о 4:00 прийшла страшна звістка про спецоперацію, на нашу країну полетіли ракети зі всіх сторін, ворог наступав на кордонах Київської, Чернігівської, Харківської областей. Вже в день 24 лютого Матвійчука Івана Івановича викликали до військомату по місцю приписки. Призивався він з військової частини 3028 Національної гвардії України м. Калинівка вул. Івана Мазепи 46, Вінницької області. Вже 26.02.2022 року прибув в Київ для виконання бойових завдань. З 26.07.2022р. відповідно витягу з наказу командира військової частини 3028 (по строковій частині) №214 від 26.07.2022р. солдат Матвійчук Іван Іванович вибув з м. Києва до оперативно-тактичного угрупування «Північ» оперативно-стратегічного угрупування військ «Лиман» для виконання бойових завдань із забезпечення національної безпеки і оборони, відсіч і стримування збройної агресії російської федерації.  11.09.2022р. на виконання вимог бойового розпорядження командира БТГр 8 ПОП Національної гвардії України від 11.09.2022р. №90 солдат Матвійчук Іван Іванович в складі 2 РТГр 8 ПОП виконував бойові завдання в районі н.п. Білогорівка Луганської області. 19.10.2022р. близько 09.20 год. в результаті артилерійських та танкових обстрілів позицій 8 полку оперативного призначення НГ України в районі н.п. Білогорівка Луганської області загинув військовослужбовець військової частини 3028 солдат Матвійчук Іван Іванович.

Причина загибелі: травми, одержані внаслідок протиправних дій інших осіб. Результати розтину показали: травми грудної клітки, вогнепальне проникаюче поранення грудної клітки, вибухова травма, ушкодження внаслідок військових дій спричинені іншими видами вибухів та уламків. ( Лікарське свідоцтво про смерть №6035 від 22.10.2022року, видане Дніпропетровським обласним бюро судово-медичної експертизи, судмедекспертом Рябченко С.М.).

Незадовго до своєї загибелі встиг одружитися, але дітей, на жаль, немає. Похований в с. Чуків Вінницької області.

Наше завдання ─ належним чином вшанувати пам’ять українських захисників.

Спогади:

Мами про сина:

Мій син, Матвійчук Іван Іванович, з дитинства був непосидючий, любив погасати на конях, пограти у футбол і не забувався допомагати мені по господарству. Дуже рано подорослішав, бо в ранньому віці втратив батька. Був серйозним, справедливим, інколи трохи запальний. Він завжди був готовий прийти на допомогу і ніколи не відмовляв нікому. Любив ловити рибу і в нього це дуже добре виходило. Свіжа риба була вдома частенько. Трохи згодом пішов жити до баби і час почав бігти з неймовірною швидкістю. Вчився, працюва, далі армія, контракт, АТО. Після армії повернувся вже не до мене, а до своєї дівчини у Вінницьку область. І життя закрутилося. Сюди приїжджав дуже рідко і тільки на декілька днів. Сімейні турботи, постійно багато працював, щоб утримувати сім’ю, завжди хотів досягти кращого і мати свій будинок.

А далі війна… Було дуже страшно жити в невідомості від того чи вийде син на зв’язок, де він, оскільки йому не можна було розказувати, де знаходиться, що їсть, де спить. В травні відпустили додому і він встиг розписатися з своєю дівчиною, так як дуже хотів, щоб у нього була офіційно сім’я. Встиг переїхати у власний будинок, який взяв на виплату, але пожити в ньому не встиг. А в жовтні 2022р. прийшла страшна звістка, що мій син загинув.

І тільки після смерті близьких ми розумієм, що багато не сказали ще один одному. Зараз віддала б усе аби мати можливість змінити все, що було не так і сказати не сказане.  

Цокало Світлани Іванівни (рідної сестри Матвійчука І.І.).

Думаю, що згадувати про людину, якої вже немає з нами, завжди складно. Дуже тяжко сприйняти той факт, що Вані уже немає з нами, хоча і досі в це не віриться. Ми вже не в змозі змінити це. Тому нам залишаються лише спогади. Ми з самого дитинства були не дуже близькі, бо різні інтереси, різні завдання, так як я була менша за Ваню. Але завжди знала, що він мені допоможе в будь- якій ситуації і захистить, якщо це буде потрібно. В молодших класах в нас була одна вчителька, коли він ходив в 4 клас, то я ходила на підготовку. Він мене чекав, щоб іти разом додому. Якщо мене хтось ображав, то я знала, що він все з’ясує. Дуже часто ходили на футбол в селі, всі збирались і грали на березі. Згодом він пішов жити до баби, потім вчитися в Торчин. Жив в гуртожитку, стали спілкуватися менше. Потім, коли мені було років 15-16, стали трохи конфліктувати, хотів контролювати, казав, як краще робити. Звичайно, в тому віці я сприймала все в штики, сварились. Пам’ятаю був випадок, коли він рубав вдома дрова і випадково розрубав великий палець на нозі. Це був жах! Кров юшить, паніка.

Потім пішов служити в АТО. Переїхав жити у Вінницьку область до своєї дівчини, сюди приїжджав рідко. Потім бачились в сестри в Полтаві, коли їздили в гості. Інколи зізвонювались, говорили про життя, що нового, як справи. Був хресним для моєї донечки, хоч сюди він мало приїздив, та і ми не були в нього. А все ж таки згодом ми змогли поїхати до Івана в гості. Цей тиждень проведений разом назавжди залишиться в нашій пам’яті. За цей тиждень ми встигли відпочити на річці Південний Буг, побували у Братславі , погуляли у Вінниці і просто сиділи вдома за розмовами, дивилися футбол. Тоді якраз грала збірна України. І хто б міг подумати, що це останній, раз коли ми бачились вживу. Потім війна, служба і коли встигли пролетіти ці 8 місяців, які він служив. І тут як грім серед ясного неба─ його немає, він загинув!

Вічна пам’ять Герою! Ти назавжди залишишся в наших серцях! Герої не вмирають!

Ляшук Тетяни Іванівни (рідної сестри Матвійчука І.І.):

Брат – так мало букв у цьому слові, а все життя пов’язане з тобою. Ваня, ти був світлим і життєрадісним по життю. Завжди приходив на допомогу, коли вона була потрібна. Будь- яка робота горіла у твоїх руках.

А знаєш, так багато хочеться тобі розказати, почути твою думку і пораду. Як не вистачає тебе братику і у цьому винна клята війна.

У серці спогади про тебе будуть жити. І від них таке тепло іде. Так хочеться сісти з тобою і поринути в те життя, яке було до цього страшного дня. Я дякую Богу і мамі з татом за такого брата. В нашому житті були різні моменти: ми сварилися і билися по-дитячому, а потім мирилися. З таких моментів ми вчилися жити дружно. А дитинство у нас було веселе. Тобі змалечку подобалась риболовля і великий інтерес ти проявляв до техніки. Тож після школи ти вступив до ліцею на тракториста-машиніста сільськогосподарської техніки. В ліцеї ми теж навчались разом, і з того часу ти став моїм захисником. Через певний час ми роз’їхались по різних містах.

Я згадую той день, коли ти сказав, що тебе призвали на строкову службу. Нести службу тебе відправили у м. Дніпро в НГУ, а 23 липня 2016р. ти склав присягу на вірність українському народу. Як ти радів побачивши мене у натовпі людей. Ох, цю радість не передати на словах. Два дні нам дозволили бути разом, нашим емоціям не було меж, бо ми так давно не бачились. Вже через пару місяців служби ти підписав контракт і відправився добровольцем в АТО. Скільки за ці місяці всього відбулося, радість від дзвінка, або смс, що все добре. І ось ти повертаєшся з АТО до частини. З того часу кожні вихідні приїздив до мене в гості. Скільки пригод, тихих вечорів у нас було за цей час. Один з найемоційніших ─ це коли ти зробив пропозицію руки і серця своїй майбутній дружині. Я була свідком створення майбутньої сім’ї.

Після закінчення служби ти повернувся додому і переїхав у Вінницьку область та став жити зі сім’єю, яку ти створив. Якими щасливими ви були. А яким радим ти був, коли вся наша родина приїхала до Вас у гості. Той тиждень був чудовим. Це був останній раз, коли ми бачились вживу, а не по телефону (червень 2021р.). Ми планували нашу наступну зустріч та «клята війна» все зруйнувала. 25 лютого ти поїхав на фронт. Пам’ятаю твій дзвінок в той день і слова: «Я піду туди, щоб вони не прийшли сюди до Вас». Ти був мужнім і сильним воїном! Побував у самих гарячих точках. І, коли була можливість хоч на 1 день приїхати, ти завжди спішив додому. А потім знову повертався на позицію. Найважче було, коли ви виходили на завдання і не було зв’язку. А скільки радості було почути твій голос, коли тобі виходило подзвонити, а інколи коротке смс: «Я живий, все добре». В кінці липня Вас переводять на Донбас. І твій дзвінок: «Мала, я під Полтавою».

- Так побачимось з тобою?

- Ні, гарнізон не зупиниться.

Так і не зустрілись ми тоді. Три місяці ти був на Донбасі. Там було справжнє пекло. В один з таких днів ти сказав мені страшні слова: « Якщо зі мною щось станеться, то поховай мене вдома в Чукові біля жінки». Я не могла повірити, що ти мені таке скажеш!!! Я ж просила тебе не говорити так, ми чекаємо тебе живим. Пам’ятаю твій останній дзвінок на вайбер 13 жовтня. Ти так тоді посміхався… А 14 коротке смс: «Ми виїжджаємо на завдання, зв’язку не буде». Після цього на зв’язок ти так і не вийшов. Вже через тиждень нам сказали, що ти загинув під час виконання бойового завдання. Цей страшний день я ніколи не забуду.

Ваня, ти назавжди залишишся моїм найкращим, вірним другом, улюбленим братом. Тебе, братику, ніхто не замінить ніколи. Ти вічно будеш жити у моєму серці. Настане день, і ми зустрінемось, і я тебе обійму так сильно, як ти обіймав мене. Ваню, ти залишив це життя на полі бою хоробрим воїном, нашим захисником, надійним побратимом.

Вічна і світла пам’ять Герою. Герої не вмирають!!! Люблю тебе, мій захиснику!!! Твоя сестра Таня, або як ти казав ─ моя Мала.

Спогади побратима Ковальчука Олександра:

Бойовий побратим – це віра, надія, сила, підтримка і опора. Людина, з якою ти з перших днів війни пліч-о-пліч кожен день, кожну годину, кожну хвилину.Це та людина, про яку пам’ять назавжди залишиться в твоїх спогадах, в твоїх думках. Побратим Іван («Матвєй»), а саме «Матвєй» тому, що ми усі знали його і називали саме так, був чудовою людиною. Я ніколи не бачив і не чув, щоб він комусь у чомусь відмовив. Він завжди усім чимось допомагав . Завжди був непосидючий. Постійно у нього була якась робота. Навіть якщо немає чи непотрібно, то Ваня завжди знаходив собі заняття.

Він завжди усміхався: на бойовий – з усмішкою, до роботи – з усмішкою. Ми з «Матвєйом» були з перших днів війни. Попали обороняти нашу столицю. Там ми і познайомилися. З того моменту, де б ми не були, ми завжди були разом. Разом і виконували поставлені нам завдання. В кінці липня з- під Києва нас відправили на Донбас. Там ми вже з мінометників стали АГС-никами, «Матвєй» серед нас, я вважаю був найкращим АГС-ником. З ним можна сміливо було їхати на завдання. Він добре володів зброєю, завжди все чітко виконував, без суперечок. В цьому бійці я ніколи не сумнівався. Він сказав – він зробив. Нічого зайвого, ніякого страху, тільки рішучість.

На останнє бойове завдання, ми їхали без жодних поганих передчуттів, я б сказав навпаки, що за останні три дні, ми так «славно відпрацювали» по ворогу, що появився навіть трохи якийсь азарт. Але не все так добре, як би хотілось. І 19 жовтня 2022 року, коли ми повернулись з позицій на перезарядку, наш погріб накрила вража сила. З чотирьох чоловік, я один залишився живий, але я досі не можу зрозуміти те, як і чому це все сталось.

Вічна пам’ять тобі, «Матвєй». Вічна пам’ять усім побратимам. Герої не вмирають!

Спогади дружини Матвійчук Оксани:

Коханий, пишу сьогодні і я про тебе. Згадаю моменти, коли ми побачились вперше. Твій сміливий погляд вразив мене. Ти найкращий подарунок в моєму житті. Коли я стала твоєю дружиною, ми були дуже щаслив,і що наш день настав. Це був найкращий день у моєму житті. Коли ти приїхав додому 24.07.2022р. я була щаслива, що ти приїхав, але ніхто не міг подумати, що це твій останній приїзд додому. Пішов від нас ти дуже рано, залишивши пекучі рани. Для нас ти живий, десь поблизу. Душа твоя завжди жива і ти все бачиш і чуєш. Кохаю тебе безмежно, Коханий. Ти був найкращим чоловіком, батьком, в тебе золоті руки, ти все вмів робити. Нам тебе дуже, дуже сильно не вистачає: твоїх порад, підтримки. Ти був чудовою людиною, якого завжди всі поважали і цінували, ти залишив у моїй пам’яті багато світлих і теплих спогадів про нас. Нехай твоя душа спочиває у мирі. Коханий, ти назавжди будеш у наших серцях. Я ціную те, що ти зробив для мене. Дякую тобі, мій Герою, за все! А далі дякую за те тобі, що саме ти був моїм чоловіком. Дуже боляче, що ти пішов так рано, ми так багато мали зробити. Як же хочеться почути твій голос, поговорити з тобою, обійняти, поцілувати тебе, та багато розповісти тобі. Знай ,коханий, поки я жива, я буду тебе пам’ятати завжди. Ти не один! Я з тобою! Ми з донечкою дуже сильно сумуємо за тобою. Вічна пам’ять тобі, Коханий! Нехай твоя душа знайде спокій. Люблю тебе сильно! Спи спокійно, наш Герою України.

Мама загиблого захисника з Волині Івана Матвійчука Марія передала 100 тисяч гривень для військових, які нині боронять Україну. Ці гроші спрямують на закупівлю авто для військових 14-ої окремої механізованої бригади, – розповів Суспільному волонтер Ігор Шевчук.

Матеріали підготували:

Петровчук Ігор, учень 8 класу комунального закладу загальної середньоїосвіти «Одерадівський ліцей № 37 Луцької міської ради»

Науковий керівник: Угринович Тетяна Євгеніївна, вчитель української мови та літератури

Список використаних джерел

1. Волинський небесний батальйон / Упорядник Н. Слюсар. Луцьк: «Вісник+К», 2019. 384 с.
2. Дем’янюк О., Гулько Г. Волинський пантеон: Схід – 2018–2019. Луцьк: ПП Іванюк В. П., 2020. 56 с.