Марчик Борис Григорович

Війна забирає найкращих – Марчик Борис Григорович

Ще зовсім недавно українці жили під мирним небом, радісно зустрічали світанки, ростили дітей і не знали дуже багатьох слів пов’язаних з війною.

24 лютого 2022року… Шок, злість, лють, повномасштабна війна. Український народ як єдине ціле став на захист своєї землі, своєї території. Ця війна для нас священна, вона змінила не лише українців, а й увесь світ. Солдати добровольчих загонів та регулярної української армії щоденно віддають життя за кожного з нас. Не має нічого важливішого, ніж життя людини, а життя віддане за свою Батьківщину, набуває величного сенсу.

На війні не буває вихідних чи святкових днів. Щоденно наші герої, воїни-захисники зі зброєю в руках відвойовують Україну від окупації ворога, від навали російських загарбників, що принесли горе і біду в наш спільний дім. На жаль, часто ціною власного життя.

Марчик Борис Григорович народився 7 травня 1972 року в селі Лахвичі Любешівського району Волинської області. Його життя було схоже на мільйони інших. З 1979 по 1987 навчався у Лахвичівській неповній середній школі, а потім продовжив освіту у Любешівському середньому професійно-технічному училищі №25. Згідно диплому отримав спеціальність «Майстер сільського будівництва». Потім була строкова служба в армії. Після демобілізації мав можливість удосконалити набуті вміння і навички, працюючи в будівельній галузі району. В сусідньому селі Великий Курінь Борис знайшов своє велике кохання, майбутню дружину Людмилу.  Після одруження оселився в цьому селі і деякий час працював в місцевому СВК «Промінь». У молодої сім’ї згодом народилися синочок Юрій і донечка Алінка. Вже тоді вони проживали у новому, світлому, ошатному будинку, який власноруч збудував господар. Про Бориса Григоровича всі завжди говорили, що він має золоті руки. Не цурався будь-якої сільської роботи. Але найбільше любив будувати, виконувати внутрішні ремонтно-оздоблювальні роботи. Був чесною, відповідальною і чуйною людиною. Був спритним, вмів все: і грубку змурувати, і плитку у ванній кімнаті покласти, і нанести декоративну штукатурку. Як і у кожного, в героя були мрії та плани на життя.

З початком повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну довелося всі справи відкласти і стати на захист своєї Батьківщини. 9 березня 2022року Борис Марчик з’явився у другий відділ Камінь-Каширського районного центру комплектування та соціальної підтримки з проханням відправити його добровольцем на фронт. Служба   у ЗСУ  розпочалася у військовій частині А4053. Спочатку було комплектування, відновлення військових навичок на Рівненському полігоні, бойове злагодження в складі механізованої бригади (м.Черкаси, потім м. Дніпро), потім передислокація в Лисичанськ. Із середини травня наш герой приступив до виконання бойових завдань безпосередньо на лінії зіткнення з ворогом. Борис Григорович виконував обов’язки солдата-гранатометника другого механізованого відділення першого механізованого взводу першої механізованої роти першого механізованого батальону 115 бригади (фото, додаток1). Був справжнім другом своїм побратимам, любив готувати, проявляв батьківську турботу про молодих захисників, навчав швидше пристосуватися до страшних реалій війни.

О 13 год 20 червня 2022 року у бою за Батьківщину Марчика Бориса не стало. Загинув в результаті артилерійського обстрілу під час виконання бойового завдання по виявленню і знищенню сил противника, отримав поранення не сумісне із життям. Це сталося східніше населеного пункту Мирна Долина Попаснянського району Луганської області. Поховали Героя 25 червня 2022 року в селі Великий Курінь. Не забувають дорогу до могили загиблого земляка вдячні односельці, родичі, друзі. Про нього складають вірші (додаток 2). А ще, часто приїжджають побратими Бориса, які пліч-о-пліч разом стояли на вогневому рубежі, ділили між собою продуктовий набір, воду і боєкомплект. Зі слів доньки Героя, Аліни, при першій зустрічі біля могили, вони залишили шеврон, на якому написано «Вогонь запеклих не пече!» - гасло Великого Кобзаря, з яким зараз боронять Україну.

Наш земляк боронив Україну, зі зброєю в руках відстоював свободу та      майбутнє кожного з нас. А тому в нашій пам’яті він назавжди залишиться Героєм.

Душа у Господі спочила, додому тіло привезли,
По Куріню про смерть зловісну чутки недобрі поповзли.

І стали люди на коліна, схилили голови в журбі:
Борисе, сину України, і честь, і слава – все тобі!

Остання шана в рідних стінах, в селі, де босоніж ходив,
Де батько в світ широкополий стрічати сонечко водив,

Де мати вранці напувала з дійниці теплим молоком,
Де затемна дівча стрічало під вічним дубом за садком.

Родина Марчиків змаліла - велика втрата для рідні,
Таких родин по Україні в такому горі день-на-дні.

Прожив на світі півстоліття, сім’я і діточки зросли,
Дочка красуня, вже у домі були із сватанням посли.

Війна проклята все змінила, забрала батькове життя,
Тепер він став для всіх героєм, онукам злинув в небуття.

Звітрився запах фіміаму, священник освятив хреста:
Спокійно спи, Борисе брате, бо ти загинув неспроста.

Твоє життя – це мир у домі, у Лахвичах, у Курені,
У всій громаді Любешова, у всій поліській стороні!

(Микола Савчук 23.06.22)