Карпік Олег Валентинович

Олег Карпік – захисник України

Злетіли голуби над дахом,
Прощаючись з героєм…
Чекали його оці птахи,
Не повернувся він із бою…

(Лідія Фадєєва)

Ніщо так не об’єднує людей, як біда. Сьогодні вона для всіх одна. Війна… Болем щемить вона у серці кожного. І схиляються душі українців у палкій молитві:

Господи! Оборони
Життя людей у цій війні,
Життя дітей в суворі дні.
Кровопролиття в Україні…

Тож будемо сьогодні –
Сильні, дружні, запальні
Вітчизни рідної сини.
Оборони, Господь, від вогнища війни

(Лідія Фадєєва)

Наш народ переживає найтрагічніші сторінки своєї історії. Серце крається від жалю за всіх загиблих у цій кривавій війні. Болить душа за воїнів, які віддають найцінніше – своє життя – для того, щоб ми з вами могли жити. 

Героєм відійшов у вічність наш земляк Олег Карпік. Народився він       12 жовтня 1974 року в с. Раків Ліс. У 1980 р. пішов у перший клас. З раннього дитинства захоплювався природою рідного краю. Ще малим хлопчиком тонко відчував красу навколишнього світу, вдало фіксував її у своїх малюнках. Цю любов він пов’язав з вибором майбутньої професії. Відбувши службу в армії (1991-1993), працював єгерем у місцевому лісництві, де оберігав тварин від браконьєрів. Донька Марія згадує, що одного разу Олега Валентиновича ледь не застрелили. Працював інспектором патрульно-постової служби міліції «брав». Затримував порушників, ризикуючи життям. Під час перевірки в одному з гуртожитків познайомився з молодою дівчиною Валентиною, з якою пов’язав своє подальше життя. З коханою дружиною збудували родинне гніздо. Кажуть, що кожну людину Бог нагороджує талантом. Якщо це так, то Олег Валентинович мав незвичайний дар від Всевишнього - вирізав гарні рамки для ікон з дерева. При роботі з деревом талант, здібності перетворювалися у дійсність не тільки важкою працею розуму і серця, а й фізичною працею рук. Ще він займався будівництвом. Мав золоті руки. Не раз доводилося бачити Олега за копіткою працею, що вимагала терпіння і точності.

На першому місці у нього завжди був Бог. Цю любов йому прищепила любляча бабуся Катерина. Тяжко працюючи з ранку до вечора, стомленим Олег Валентинович ішов до церкви. Допомагав церковному приходу усім можливим. Об’їздив усю країну. Важко працював. На навчання та виховання дітей потрібні були кошти. Ростили та навчали з дружиною чудових синочка та донечку. «Олег був доброю, веселою, щирою, товариською людиною, - згадує донька Марія. – За все життя від нього не почула жодного поганого слова». У 2020 році він влаштувався на роботу до цеху з переробки деревини Камінь-Каширського держлісгоспу. Дружина Валентина Карпік із сумом говорить про те, що чоловік був по-справжньому закоханий у ліс. Під час прогулянок він розповідав членам сім’ї про кожну квітку, упізнавав голос кожної пташки, слід кожної тварини. 

У 2023 р. Олег Валентинович посмертно нагороджений відзнаками «За мужність, героїзм лісівнику України», «Відмінник лісового господарства України».

Дружина Валентина Григорівна згадує, що неподалік їхнього будинку впродовж років гніздувались пара диких голубів – припутнів. Щовесни вони з Олегом зустрічали їх, наче рідних. Віталися з цими птахами. З початком війни чоловік вирішив іти обороняти свою країну. Сказав : «Якщо я не буду захищати вас, то хто буде?» Керувався висловом «Нема більшої любові, як коли хто з вас покладе життя за брата свого». У перші дні війни став на захист країни. 26 лютого Олег був призваний до 14 –ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України. Служив спочатку в межах Волинської області, а згодом і в інших областях. Проходив військове навчання. Час від часу приїжджав додому на пів доби чи добу. У червні 2023 року був відряджений на Донбас. Бували випадки, коли Олег не телефонував по кілька діб, а лише згодом говорив у слухавку кілька коротких слів, аби рідні не хвилювалися. Був випадок, що не телефонував протягом тижня.

Шостого липня Валентина Григорівна з сином багато працювали по господарству. Поганих передчуттів не було. Олег не телефонував. Вважали, що він на бойовому завданні. Чекали вісточку. А ввечері отримали повідомлення, що, можливо, Олег потрапив під обстріл у бліндажі. Чи живий, чи загинув - достеменно не відомо. Місцевість, де вони перебували, постійно обстрілювали. 11 липня остаточно підтвердили загибель Олега. Трагедія сталася у селі Берестове Бахмутського району Донецької області. Того страшного дня загинуло кілька захисників нашої країни. Так  багато життєвих планів було в нього попереду – і всі перекреслила страшна війна... Побратими, хлопці-фронтовики попросили Валентину Григорівну не дивитися на нього останній раз, щоб у її пам’яті чоловік залишився молодим та гарним. В Олега залишилися старенькі батьки: мама Галина Остапівна (в минулому вчитель образотворчого мистецтва та музики), тато Валентин Йосипович. Мабуть, Олегові передався гарний голос від мами.

12 липня кортеж із загиблим воїном зустрічали живим коридором шани жителі Камінь-Каширської громади, поклавши квіти перед автомобілем з домовиною. Тоді був похмурий дощовий день. Небо було вкрите чорними хмарами, які заховали за собою сонце та постійно рухалися. Падав сильний дощ, важкі краплі його дзвінко вдарялися об землю. Вони моментально вбиралися в землю, але до них вже приєднувалися наступні краплі, яких не злічити. Краплі стукали по дахах і підвіконнях, потоки води змивали з асфальту тонкий шар пилу, умивали дерева, кущі та квіти, встелені вздовж дороги. Мабуть, природа в цей день прощалася з Олегом. 13 липня поховали захисника на новому кладовищі с. Раків Ліс у закритій труні. Прощалися з воїном не лише рідні, родичі, друзі, знайомі, жителі села, району, а й природа, у яку він був закоханий з дитинства. Перед тим, як його тіло мали привезти до хати, під час похорону та після нього до родинного гнізда Карпіків зліталися великими зграями дикі голуби – припутні, горлички. Прилітало маленьке совенятко. Сіло на винограднику біля оселі та жалібно співало. Не стало улюбленої пари припутнів. Це вперше вони не гніздувалися в обійсті Карпіків. Дружина згадує: «Наснився мені чоловік… Ми йдемо полем. І бачимо за спиною силует у військовій формі. Цей військовий йде за нами, наче тінь. Я сказала, що за нами стежать, але Олег мене заспокоїв. Далі ми танцюємо. І Олег гарно і високо кружляє мене аж до синього неба. Поруч з нами в небі кружляють ще якісь військові з дружинами. Побратими чоловіка, які загинули тоді з ним?»

Ось такий віщий сон. Нехай добрий і світлий спогад про Олега залишиться у пам'яті рідних, колег, друзів, побратимів, усіх, хто його знав, любив і шанував. Нехай душа загиблого Олега знайде вічний спокій.

Вірш про Олега Валентиновича Карпіка

Посвята. Посмертно…

Колись-то бігав цей хлопчина
Стежинами села,
Природа дарувала крила,
Ростила, берегла.

Любив він свою природу,
Понад усе – свій ліс.
Мав добру вдачу, гарну вроду
І височенний ріст.

З юнацьких літ був працьовитим
Господарем в селі…
Йому би довго, мирно жити
На батьківській землі.

Дружина Валя, син і доня,
Батьки іще живі…
Життя - в мозолистих долонях,
Рій планів в голові.

Ще дочекатись в долі внуків
В збудований ним дім,
Бо золоті Олег мав руки,
Гордились люди ним.

Чудові рамки на ікони
Майстерно він різьбив,
Неначе Богові святому
Поклін земний вершив.

Допомагаючи приходу
Церковному щораз,
Він вірив в Бога і нікому
Не причиняв образ–

Ані тваринам, ані людям,
Був чемним і простим…
Хороше серце билось в грудях,
Затихло разом з ним.

Красу своєї Батьківщини
З дитячих літ ввібрав…
Пташиний спів чи слід тварини
Він легко визначав.

Щоденно прилітали птиці -
Захоплював цей світ…
До 47-ї річниці
Олег продовжив рід.

Полинув птах волинський в вирій
Так несподівано для нас,
Щоб ми жили в добрі і мирі

-Хто, як не я?! – казав щораз.
-Оці слова твої, Олеже,
Молитвою звучать в селі…
Обпалені війною межі

На нашій скривдженій Землі.
Своїх дітей життєві долі,
Появу внуків, їх політ,
Дружини смуток, її болі,

Ти не простежиш в плині літ.
Майбутніх літ…  І крає серце
Журба і щем, де пустка - двір.
Хай в поколіннях відізветься:

Земляк поліг за щастя, мир!
Загинув наш Олег в Донецьку,
Під Бахмутом липневим днем…
Накрило силу молодецьку

Ворожим вогневим дощем.
Поліг за рідну Україну,
Бо захищав її, беріг…
Шепоче мати: «Сину, сину,

Навіки голос твій затих…»
Сльозу пекучу витре тато:
-За нас ти голову поклав!
Пішов із рідної ти хати,

До ЗСУ, військових лав!
Дорога квітками встелялась,
Несли тебе фронтовики.
І чинно, ревно поклонялись

Знайомі рідні земляки.…
Природа плакала дощами,
За тим, хто так її любив.
Кружляла зграями – пташками

І огортала сумом дім.

*********

Відмінник лісового господарства,
Посмертно нагороджений Олег,
Його душа – найбільше є багатство,
Він наш сільський волинський оберіг.

(Лідія Фадєєва)

Матеріали підготували:

Литвин Анна, учениця 6 класу ЗЗСО «Підцир’ївський ліцей» Камінь-Каширської міської ради Волинської області

Науковий керівник: Тимошик Валентина Іванівна, вчитель історії