Ващеня Іван Петрович

Іван Ващеня - «Людина із Сонцем за плечима»

У селі Туричани є незвичайний пам’ятник. Білі букви на суворому граніті лаконічно повідомляють: «Пам’ятаймо війну! 9 березня 1944 року фашистськими карателями було вщент спалене село Туричани, а його мешканців – стариків, дітей та жінок, зігнали в сільський клуб, підпалили з живими людьми. Завдяки волі Господа люди залишились живі».

Боже, це ж треба цьому селу таку біду пережити, щоб онуки східних «визволителів» від «коричневої чуми» буквально зараз убивали б наших людей на рідній українській землі?! Щоби через 70 літ представник Туричан став жертвою бойовиків, які нічим не відрізняються від нацистських карателів.

«Людина із сонцем за плечима» - так влучно охарактеризувала нашого земляка Івана Ващеню журналістка Людмила Власюк. За словами родини та односельців, він дійсно був сонячним промінчиком. Земляки склали про нього вірші.

Професійну стежку Іван Ващеня вибрав не відразу. Школярем хлопець мріяв вступити до військового училища, хоча й не любив носити військову форму, а став ветлікарем. Через майже два десятки років доля втілила у життя його дитячу мрію, проте занадто дорогою ціною… У 1997-му Іван Ващеня закінчив Рожищенський зооветеринарний технікум. Уродженець села Тельчі Маневицького району за розподілом потрапив на роботу в Турійський район, у колгосп «Волинь» на посаду ветеринарного фельдшера ферми села Туричани. У 2011-му господарство розпалося, тож чоловік брався за будь-яку роботу, аби в домі був достаток. Власне поле та чимале господарство не давало великих прибутків. А за лікування тварин чи допомогу односельчанам по господарству він і не завжди брав гроші. Тож довелося скуштувати заробітчанського хліба у польських фермерів.

За словами дружини, 30 березня Іван повернувся із Польщі, а 10 квітня о 23 годині зателефонували та повідомили про призив. 11 квітня його мобілізували, він потрапив до 51-ї окремої механізованої бригади, і того ж вечора чоловік був уже на рівненському полігоні. На перший день Великодня дружина Людмила з дочкою відвідали його на Рівненщині. А востаннє вони бачились на початку травня, коли на два дні той прийшов у відпустку.

По декілька разів на день набирала дружина його номер, аби дізнатись, що все з ним гаразд, що Ваня живий. Він ніколи не жалівся, говорив, що у нього все добре. Не хотів, щоб сім’я хвилювалася. Вже потім від родини командира Володимира Крохмаля вони дізналися, що було їм дуже важко, не завжди вистачало харчів та води. Іван проходив службу у танкових військах на Житомирщині, тож за розподілом потрапив у 128-му гірськострілецьку Мукачівську дивізію. Розповідав, що в Конотопі їм дали танки, а вже звідти вони відправились на Луганщину, до місця своєї загибелі…Обставини загибелі нашого земляка по різному висвітлюють ЗМІ та очевидці. Ось, що ми про це знаємо. Український танк підбили, снайпери розбили приціли і перископи, машина опинилась в безпорадному стані. Стріляти можна було тільки навмання, танк ще зробив останній гарматний постріл у бік будинку, з якого били снайпери, сподіваючись поцілити в гранатометників, але, на жаль, безуспішно. Через мить по броні вже стукали прикладом, а ще через хвилину пролунав «хлопок», і з дула повалив спочатку дим, а потім вогонь. Потім від однополчан дружина дізналася, що екіпаж танку, де був Іван, вів бій з рашистами протягом 10 годин. Ще коли під Волновахою розстріляли багато волинських хлопців, їй повідомили, що Ваня теж загинув. Потім він ще жартував з цього: «Передай дулібцям, що не дочекаються, я вернуся живим »…

20 червня літаком військово-транспортної авіації тіло Івана Ващені доправили з Харкова до Луцька. Людмила до останнього не вірила, що то він. Тому наполягла, щоб відкрили труну. Голова його була вся побита та прострелена, впізнати було важко, та це був він… Його вуса, залисини, руки… Це був її Іван…

Під’їжджали до Дуліб близько опівночі жінка бідкалась, хто ж допоможе в таку пізню пору занести до церкви. Ще здалеку помітила доріжку з вогників. Це живим ланцюгом на півкілометра по обидва боки дороги з лампадками в руках вишикувались люди, щоб віддати герою остання шану. Від мосту до самої церкви чоловіки несли труну земляка на руках. Саме такий страшний відголосок війни приніс Іван на рідну землю. Бо до цього всім нам здавалось, що війна далеко, а тепер вона, здавалось, підійшла зовсім близько. Наступного дня був велелюдний похорон, якого не бачило село.

Невловимі ниточки і сьогодні з’єднують душі Христини та Максима з їхнім татом Іваном. Син і до цих пір не може повірити, що тата уже не має. Що той чоловік, якого привезли зі Сходу України «вантажем 200» - його батько. У серці хлопчика він – усміхнений, добрий, люблячий. А дочка часто ходить на могилу тата сама, що ніхто і ніщо не завадив їхній розмові.

Жінки ніяк не можуть сприйняти жорстоку правду життя, яке йде по спіралі: майже у дворічному віці Людмила залишилась без батька, тож відчула сповна сирітської долі, як і Іван, який втратив тата в 11 років. Максимко, якому теж було 11, і Христина, якій виповнилось 14, стали напівсиротами.

 Кажуть, Бог забирає до себе найкращих. Отець Ігор, настоятель храму с. Дуліби, розраджуючи сім'ю, сказав слова, які запали в душу Людмили: «Як тут формують армію, так і Бог створює свою. А для цього йому потрібні світлі та чисті душі.»

Світлій пам’яті Івана Ващені

І сотні знов нескорених героїв
Відходять тихо в чисті небеса,
І погляди знесилених мільйонів
Дивляться вслід братам,батькам, синам!

Ви полягли за нашу Україну,
За єдність нації, за мирну голубінь.
Ми пам’ятатимемо завжди, до загину:
Герої не вмирають – як один!

Іван Ващеня, любий наш земляче,
У пам’яті ти житимеш повік
Сьогодні край Турійський гірко плаче,
Адже один з найкращих вже поліг.

Нелегку втрату нам не осягнути
Ні розумом, ні серцем, ні грудьми
За що поліг ти, любий наш козаче?
Щоб врешті стали ми усі людьми,

Щоб зрозуміли, що країна-ненька
На всіх одна, нам нічого ділить,
Зерно розколу викорінить треба
І в мирі об’єднатись у цю мить!

Нехай гордяться діти і дружина,
Для них – ти завжди лишишся живим,
Сльозами вмилася у саду калина,
Оплакуючи твій останній бій!  

Галина Абрамчук, смт Турійськ

«Лист до тата»

Пишу тобі листа мій тату,
Мій рідний та нескорений солдате,
Хай полетить він голубом до тебе
І зробить мирним українське небо.

У серці сум і сльози на очах,
Не пояснити болю на словах,
Лиш фото на столі стоїть
І погляд твій з небес летить.

Прийди у снах провідати родину
Накрий крилом нас у лиху годину.
Герою наш ми тебе любим
І уві сні до серця приголубим.

Наш добрий тату не журися
За нас ти Богу не помолися
А ми вже тут у рідній хаті
Про тебе будем пам’ятати.

Пишу тобі листа мій тату,
Мій рідний та нескорений солдате
Хай полетить він голубом до тебе
І зробить мирним українське небо.

Матеріали підготували:

Радобенко Дарина, учениця 8 класу Дулібівської гімназії Турійської селищної ради.

Науковий керівник: Булавук Наталія Олексіївна, вчитель географії Дулібівської гімназії.