Олішкевич Сергій Григорович

Сергій Олішкевич – Герой України

Олішкевич Сергій Григорович народився 18 жовтня 1887 р. в мальовничому селі Люб’язь Любешівського району Волинської області. Тут виріс, закінчив місцеву школу в 2005 році. Пішов до армії, а згодом одружився. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, Сергій не роздумуючи пішов на війну.

25 квітня 2022 року призвали у військо. Служив у 14-тій окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. 6 вересня 2022 року поранений у селі Борщова Харківської області. Переніс 13 складних операцій. 9 листопада 2022 року помер, поранення виявилося несумісне з життям.

Донька Олішкевич Анастасія Сергіївна написала лист татові ( Лист у Вічність…)

Місцевий поет Микола Савчук присвятив вірш загиблому Герою.

Поховали Олішкевича Сергія 11 листопада 2022 р. у с. Люб’язь. Нагороджений Почесною грамотою Волинської обласної державної адміністрації від 14.10.2022 за особистий внесок у зміцнення обороноздатності держави, мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені під час виконання військового обовязку та з нагоди Дня захисників і захисниць України (Додаток 7). Дружині вручено Пам’ятний лист на знак гдибокої вдячності вдячності за жертовне служіння у лавах Збройних Сил України старшого солдата 14-ї окремої механізованої бригади від 09.11.2022.

Спогад першої вчительки, Сидоренко Ніни Лазарівни. 

Найстрашніше, що придумали люди, -- це війна. Вона завжди приходить непрошеною і залишає за собою сльози та смерть. Щемливим болем стиснулося серце в кожного люб’язівця, коли почули страшну звістку про загибель свого земляка, друга, учня Сергія Олішкевича. Нестерпно важко писати про свого учня, який нещодавно був поруч, а сьогодні немає серед живих.

Думками лину у далекий 1994 рік, вересень, коли мама вперше привела Сергійка до школи. Невисокий на зріст, сором’язливий, з ледь помітною посмішкою – таким запам’ятався він. Навчання давалося йому легко. Не докладаючи вкликих зусиль, вчився добре. І завжди казав: «Буду, як тато, будівельником». Його в класі всі любили і поважали за привітність, дружелюбність, щирість. Був взірцем на уроках фізичної культури. Тому пі час проведення спортивних естафет всі бажали попасти в його команду, бо знали: де Сергій, там і перемога.

Був великим добряком, не вмів сказати: «Ні!», тому мав багато друзів. Не вмів кривити душею. Завжди намагався казати правду в очі. Був справедливим. Напевно, ця риса передалася йому від батьків, яким завжди притаманне почуття справедливості.

Сергійко дуже любив життя, ніколи не впадав у відчай, вмів підбадьорити у скрутний час і казати: «Все буде добре».

От тільки доля чомусь відміряла життя, яке віддав за нашу волю, таке коротке. Тепер йому назавжди 35. Але для мене, для друзів він завжди залишиться з посмішкою на вустах, патріотом, який став нашим Героєм і нашим Захисником.

Спогад класного керівника Шкльоди Наталії Іванівни.

Мій учень з 5 по 11 класи….Важко говорити про свого учня в минулому часі, особливо про Героя. Сергій завжди виділявся серед однокласників своєю впевненістю, рішучістю, відповідальністю, готовий прийти на допомогу, захистити, підтримати. Не піддавався на маніпуляції, завжди відстоював свою думку, мав якесь вроджене поняття «справедливості». Веселий, дотепний, комунікабельний, легкий у спілкуванні та дуже-дуже чесний. Не вмів «викручуватися», перекладати вину на інших. Завжди чесно визнавав свою провину. Якщо щось обіцяв, то це вже не потребувало жодних нагадувань чи перевірок. Був лідером, до його думки прислухалися інші учні. Мав гарні організаторські здібності. Жоден захід в класі та школі не проходив без його участі.

Сергій гарно вчився, але навчання не було для нього самоціллю. Любив уроки математики, історії, географії, однак найулюбленішим предметом було фізичне виховання. Захоплення спортом приносило свої результати: постійний учасник та переможець спортивних змагань різного рівня. Після закінчення школи спробував вступити на навчання до вишу на факультет фізичного виховання. Але не склалось… 

Сергій, Сійко, як на нього казали друзі, ніколи не сидів без діла. Був гарним будівельником, господарем. Все робив легко, з насолодою, жартував і мріяв. У вільний час захоплювався риболовлею, його часто можна було побачити з вудочкою на водоймах села.

Важко усвідомити, що Сергій вже не з нами… Пішов захищати Україну, як на працю. Потрібно - значить потрібно… Клята війна забирає найкращих…Вічна та світла пам’ять нашрму Героєві. Не забудемо, не пробачимо

Спогади сестри Данилік Тамари Григорівни.

Війна принесла в життя українських родин багато болю і страждання. Не оминуло це і нашу родину. Нашу дружню, міцну, сповнену взаєморозуміння і душевної теплоти родину. Родину, в якій пройшли найкращі миттєвості мого дитинства, юності.

Як приємно згадувати час, проведений разом із рідними людьми! Коли всі були вдома, живі, здорові. У підсвідомості відразу з'являються картинки затишної батьківської вітальні, теплий липовий чай, смачне мамине печиво, татові натруджені, але такі ласкаві, руки і галасливі та непосидючі молодші брати - Андрійко та Сергійко.

Бути старшою сестрою таких братів – прекрасно! Я пишаюся ними.

Андрій, якому зараз 41 рік, більше року захищав кордони України в зоні АТО. Завжди врівноважений, спокійний, приймає зважені рішення, відповідальний. З ним завжди, як за кам'яною стіною.

Сергій - поміркований, цілеспрямований, добрий, вправний майстер будь-якої справи…Був…Його призвали до служби на другий день одного з найбільших православних свят – Великдень. На жаль, війна забрала життя мого брата в самому розквіті сил. Вона не запитує, вона просто вносить свої корективи, ламає долі, руйнує сім'ї, зносить будинки, стирає з лиця землі міста та села, але війна не може зламати вольовий дух нашого народу.

Десь прочитала, що найважчим є перший рік втрати рідної людини. Ці слова закарбувались в пам'яті. Знаю, що це не так, але намагаюсь якось себе заспокоїти. 9 травня минуло пів року від поранення, несумісного з життям, від якого помер Сергій.

В дитинстві він дуже любив тварин. Пам’ятаю, коли йому було 7 років, приніс додому маленьке зайченя. Годував його з ложки, поки воно було маленьке. З допомогою старшого брата змайстрував клітку. Коли зайченяті виповнився рік, відніс у ліс. Та сама історія повторилась через певний час із маленькою білкою .

В юнацькому віці захоплювався спортом і ремонтом техніки. Завжди був активний, мав багато друзів. Ніколи не падав духом. У нього завжди все було добре, ніколи ні на що не скаржився. Був оптимістом і вірив у перемогу.

Сергій дуже любив село. Ніколи не хотів жити у місті. Після закінчення 11 класів Люб'язівської середньої школи,  мав намір вступити до ВДУ імені Лесі Українки на факультет фізичної культури і спорту. Коли ще навчався у школі, мав багато грамот і подяк за участь у різноманітних спортивних змаганнях. 

Пам'ятаю випадок, коли ми з братом поїхали до Луцька для вступу до університету. Жили на квартирі в дядька у самісінькому центрі міста. Тоді я вперше почула від Сергія, що він ніколи не проміняє місто на село. Гамір міста втомлював його, тому ми щодня їздили за місто, щоб побути в тиші. І тоді я була щаслива побути разом з ним за містом, хоча і навчалась там 5 років, і давно звикла до постійного руху і шуму. Екзамен з фізкультури Сергій здав на відмінно. Не пощастило лише з українською мовою – не вистачило 1 бала. Але він не засмучувався. Після того твердо вирішив йти в армію.

На час оголошення повномасштабної війни, мої брати були в Польщі. Але, як і більшість патріотів, повернулися додому. Обидва вирішили вступити до лав ЗСУ. Я, мама і дружини, бо ж обоє одружені і мають дітей, вмовляли, щоб не приймали поспішних рішень, бо це ж війна. Але, виявляється, що хлопці вже давно самі все вирішили.    

Постійно думаю про брата, спогади завжди повертаються до тієї страшної ночі, коли пролунав телефонний дзвінок - повідомили, що брат помер. З цими думками дуже важко впоратись. Адже зі спогадів завжди виринає наш усміхнений, добрий Сергійко, так лагідно завжди його називала наша мама. Який мав золоті руки. Адже і на батьківському, і на нашому подвір'ях скрізь видніється робота його невтомних рук.

Мені його дуже не вистачає…Кажуть, що час лікує…Чесно, не впевнена. Душевні рани постійно ятрять душу, тіло, серце. Але в одному я точно впевнена, що там, на небі, він нас оберігає. А наш обов'язок - берегти пам'ять про нього та всіх захисників, які поклали свої життя на вівтар перемоги у цій жахливій війні.