Дарчич Михайло Степанович

І в житті, і на війні — Дантист

У мирному житті — стоматолог, а на війні саніструктор із позивним “Дантист”. Дарчич Михайло, уродженець села Бихів, загинув під Соледаром 31 липня 2022 року, рятуючи життя побратимів. Вважаю, що про мого односельчанина потрібно пам'ятати, тому що воїн-доброволець врятував не одне життя, пожертвувавши своїм.

Дарчич Михайло Степанович народився 21 листопада 1972 року в селі Бихів Любешівського району. Виріс у багатодітній сім’ї, де крім нього виховувалось ще семеро дітей. Дуже рано родина втратила батька і Михайлові, як найстаршому, довелось стати опорою і підтримкою всієї сім'ї.

Він навчався в Бихівській школі з 1980 по 1990 р. Був щирим і добрим хлопчиною, юнаком, зразком у навчанні та поведінці. І ця праця мала успіх: у 1990 році закінчив Бихівську середню школу зі срібною медаллю. У 1990-1992 роках проходив строкову службу в Естонії на острові Муху. Після звільнення із служби працював водієм бензовоза в місцевому колгоспі. Завжди мріяв стати лікарем і наполегливо йшов до своєї мети. Була в нього перша спроба у 1988р. вступити у Ківерцівське медичне училище, яка виявилась марною. Наступні - теж були безуспішними: Львів (1990р.), Київ (1993р.). І лише з четвертого разу, у 1994 році, Михайло вступив у Дніпропетровську державну медичну академію. Удень навчався, а вечорами працював. 1999 року отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Стоматологія» та здобув кваліфікацію лікаря-стоматолога. Після закінчення вузу працював у Луцьку лікарем-стоматологом. У 2001 році одружився.

На другий день повномасштабного вторгнення приєднався до лав територіальної оборони міста Луцька на посаду фельдшера. Пізніше проходив службу в 14 окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого.

Михайло Дарчич загинув 31 липня 2022 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Соледар Донецької області . Загинув у санітарній машині внаслідок ворожого обстрілу, рятуючи життя своїх побратимів. Похований на Алеї почесних поховань на кладовищі у селі Гаразджа.

Правду кажуть: війна забирає найкращих. Михайло був дуже доброю людиною, прекрасним лікарем-стоматологом, хорошим сім'янином, щирим патріотом. Він з честю виконав свій обов'язок перед Батьківщиною. Пам'ятаймо величний подвиг кожного Героя, який ціною власного життя наблизив Перемогу. 

Спогади

Мама, Тетяна Трохимівна, згадує як все починалось,”я познайомилась з татом Михайла, Степаном, ще зовсім у юному сімнадцятирічному віці. Він заїхав до нас у село Самари із своїм товаришем по службі, якраз повертався з армії. За короткий час і припали один одному до душі. А на наступну нашу зустріч, уже повіз мене до себе у село Бихів. Тоді справили весілля й поїхали на заробітки в Харків”. Там тяжко працювали, щоб збудувати своє гніздечко, адже молода сім'я вже чекала на первістка Михайлика. І ім'я собі хлопчик вибрав , адже народився 21 листопада. Швидко одна за одною народилося в нього ще 4 сестрички. А коли Міші виповнилося 12 років, він втратив батька. І маленький хлопчик змушений був стати в мить господарем. “Усе Міші доводилось робити: і сіно косив, і худобу доглядав, і поле орав, і менших сестер своїх бавив, і вчитися встигав. А це Міша робив дуже добре, йому все легко давалось, бо була у нього мрія — хотів стати військовим лікарем. Тож закінчив школу срібною медаллю”. Була в нього перша спроба вступити у Ківерцівське медичне училище, яка виявилась марною. Після цього Міша повернувся назад до школи, здобути середню освіту. По закінченню школи була наступна спроба вступити до Львівського медичного університету, яка теж була невдалою. Міша пішов навчатися у Любешівське ПТУ, а через 4 місяці отримав повістку з військкомату і став солдатом-строковиком. “Служив у Естонії на острові Муху. Я там була 2 рази. На присягу їздила і на відзначення день водія, бо ж мій син був ним в армії, хоч і служив у ракетних військах. Звідти писав листи мені і своїм сестрам,”- говорить Тетяна Трохимівна. Після звільнення зі служби працював водієм бензовоза у місцевому колгоспі. Але бажання стати лікарем його не залишало. Тож знову спробував вступити в Київський медичний університет - і знову не вийшло. А після цього разу нарешті пощастило, бо ж Міша став студентом Дніпропетровської медичної академії, спеціальність — стоматологія. “Та перший раз, коли приїхав додому, сказав, що йому важко, напевно, покине навчання. А я сказала: “ Як хочеш. Землі в селі багато, будеш працювати”. Міша, ще подумав і повернувся до навчання, - згадує мама. Хоч студентське життя його справді було несолодким, бо ж зранку до обіду на навчанні був, потім підробіток, а тоді ще й цілу ніч готував домашні завдання. Сам на себе заробляв, не цурався будь- якої роботи: і вагони розвантажував, і ремонти робив, і продавцем був. Після навчання приїхав до Луцька проходити інтернатуру, тут залишився жити і працювати. У місті зустрів дівчину Тамілу , з якою одружився. Михайло був дуже добрий , кожному хотів допомогти. Одного разу коли ми їхали до доньки в гості в сусіднє село, по дорозі побачили, що в річці тоне кінь, то Міша побіг у село шукати господаря , а ми змушені були чекати доки прийдуть рятувальники. Коли його молодший брат Олег лежав у лікарні, там чужі діти розбили скло в дверях. Міша якраз був там, то він швидко знайшов потрібний матеріал і полагодив двері. Коли я хворіла онкологією, 9 тижнів лежала в лікарні, то Міша щодня раз або 2 рази в день приїжджав до мене. Весь час нас підтримував і порадами, і словом, і фінансами,”- ділиться пані Тетяна.

Сестра Вікторія згадує, що старший брат подарував їй першу косметику, яку привіз з армії. І сам він був тоді модно одягнений . “Коли я приїжджала в Луцьк, завжди зустрічав на автостанції. Ніколи не дозволяв нести тяжку сумку, завжди поводився як джентельмен. Коли я приїжджала на перепідготовку, кожного ранку підвозив на навчання. Він був нашою підтримкою і опорою, з усіма своїми негараздами ми звертались до нього за порадою, бо Міша вмів заспокоїти. Дуже переймався нашими проблемами. І коли мені до рук потрапив його старий телефон, то - побачила там фото усіх наших діагнозів і захворювань, настільки він дбав за здоров'я кожного з нашої великої сім'ї,”- згадує Вікторія. Хоч своїм наболілим не дуже ділився. Ще в 2014 році хотів іти на фронт, але зважаючи на наші переконання і на стан здоров'я, не пішов. Цього разу ми дізналися уже “постфактум”, що брат на фронті добровольцем. Зв'язок підтримували через його дружину Тамілу, щоб зайвий раз його не турбувати, адже він завжди мав багато роботи, хотів багато встигнути, спішив жити... Так і загинув, рятуючи інших, не зважаючи на себе. Міша дуже пишався тим, що він врятував всіх поранених, яких вивезли, казав: “Ми жодного не “задвохсотили”.

Сестра Галина, називає Михайла “серце нашої сім'ї”. З теплотою згадує, що Міша знаходив час для всіх своїх близьких. Каже: “Він учив наших дітей на велосипедах їздити, на роликах, на ковзанах кататись. У нас не було часу, а в нього був”. Усі його племінники називали “Мішка”, сперечались, хто буде в нього на колінах сидіти. “Ми всі свята зустрічали разом, а останні роки в нас була традиція щороку родиною їздити в Буковель,то ми знали: якщо в похід ідемо, то Міша про все подбає: усім бутерброди захопить, хто з чим любить, і чай-каву приготує. Навчив мене їздити на лижах. І я мріяла, що наступної нашої поїздки я вже буду з високої лижні спускатися тільки з ним. От такий він, наш Мішка, був із великим серцем і мав золоті руки”. Крім того ще жодне будівництво у їх великій родині не обійшлось без Михайлової допомоги. Він своїм сестрам і будинки штукатурив, і електрику підводив, і плитку викладав. “Він усім намагався допомогти всім. Навіть будучи проїздом у Києві в тітки, Міша побачив неробочі розетки, то він побіг у магазин, купив все необхідне і встиг відремонтувати ті неполадки. Про всіх дбав, про всіх.” 16 червня його відправили з Володимира на Схід. Він зателефонував мамі й каже: “Нас кудись везуть потягом.” А через півтора місяця його не стало... Міша себе відчував там дуже потрібним. Казав: “Я тут дуже треба!” Тієї ночі він не мав бути на виїзді, бо ж прислав повідомлення, що вже відпрацював і буде відпочивати, ввечері з дружиною Тамілою, як ніколи, дуже довго розмовляли. І вкінці розмови сказав , що йому треба йти, бо викликають. Це був його останній дзвінок... Він не мав їхати. Він сів у машині не на своє звичне місце, адже хлопці згадували, що Міша ніколи не сідав поряд з водієм, завжди займав місце на кушетці, а цього разу сів. Так мало бути.”

Дружина Таміла каже, що вона родом з Полтавщини. “Добре пам'ятаю той день, коли ми познайомились. Це було 27 липня 2000 р. я приїхала проходити інтернатуру на Волинь, у Луцьк. Міша на той час теж був інтерном, він допоміг мені поселитись в гуртожиток, сам теж тут проживав, показав де ринок, познайомив трішки з містом. І так ми здружилися, що через рік на Пасху повіз мене в Бихів, як наречену, знайомити з сім'єю. Міша мені відразу каже: “В мене велика родина, ще 7 братів і сестер. Запитуй...” А я кажу: “Що?” Міша: “Скільки моя мама готує їсти. Це всі запитують.” Я на це посміялась і відповіла, скільки потрібно, стільки і готує. Сім'я Міши мені дуже сподобалась, тому що вони всі дуже дружні і щирі, так і має бути”, - каже Таміла. 14-15 липня 2001 року в Бихові відгуляли весілля. Так з того часу прожили разом 21 рік. Мали б відзначити річницю, та Міша був на фронті. 15 липня він прислав кур'єром квіти, в ніч на 31 липня його не стало... Таміла пригадує, що вона мала відчуття тривоги і страху напередодні, хоча ввечері о 22.30 Міша телефонував. Він сказав: “Просто хочу почути твій голос.” Ми з ним дуже довго розмовляли, він був веселий, оптимістично налаштований. Це була наша найдовша телефонна розмова.” Перший тиждень він взагалі не телефонував, потім мали зв'язок щодня. Щоб зробити дзвінок треба було пройти більше 2 км, бо ж там зв'язку не було.  В останній вечір його супроводжував їх чотирилапий побратим, собака Медик, який не міг гавкати, напевно, в наслідок постійних обстрілів. В ніч на 31 липня вони поїхали на виклик, вони знали, що їдуть під обстріли, що це може бути останній виїзд. Так і стало. Наступного дня до Таміли о 10.30 ранку зателефонував побратим Володимир, водій швидкої, у якій був тоді Міша. Таміла каже: “Я знала чому він телефонує. Відчувала, що Міши не стало...”

Побратим Володимир Дмитрук (смт. Маневичі) водій санітарної машини. “ Ми з Мішою познайомилися 10 травня 2022 р. коли потрапили в м. Володимир у 14 бригаду до 1 стрілецького батальйону. Міша був призначений на посаду санінструктора, крім нього ще санінструктором був Андій Ягусечко з с. Павлівка та санітаром Петро Кізун родом з с. Градиськ. Нам волонтери з Польщі придбали реанімобіль.” У Володимирі навчання проходило трохи більше місяця. І вже 16 червня їх відправили у зону бойових дій у м. Соледар. “ Ми базувалися у Соледарі у покинутих хатах,за 3-4 км від нульових позицій, при чому часто змінювали місце розташування. На виклики виїжджали на точку евакуації, яких у нас було кілька. Там забирали ранених, яких доставляли з поля бою. За наш період перебування ми вивезли більше 80 бійців, кожного врятували. У нас було дві бригади, на виклики їхали, або по черзі, або ж 2 бригади разом, залежно скільки було ранених. Найбільше забирали 8 чоловік на 2 машини. Якщо поранення тяжкі, то везли в госпіталь чи лікарню, якщо легкі — до себе на пункт базування. Там Міша їм крапельниці ставив, призначав лікування, зашивав рани, робив перев'язки. Бо ж серед нас тільки Міша мав медичну освіту. Ми також хлопцям прали в нас, бо ж мали пральну машину і генератори від волонтерів, годували їх. Міша був дуже хорошою, порядною, відповідальною людиною....ми постійно його слухались, ще він мав звання сержант.” В ніч на 31 липня коли бригада їхала на виклик на точку евакуації в машину влучила міна близько першої години ночі. 2 санітарів Михайло Дарчич та Петро Кізун загинули, водій санітарної машини Володимр Дмитрук та санінструктор Ягусечко дістали тяжкі поранення ніг. А за 5 днів виїзд другої бригади теж був трагічний, знов загинуло 2 санітари.

Директор школи Григорій Павлік. “ Не вистачає слів, щоб говорити про Мішу. Він навчався в нашій школі з 1980 по 1990 р. Був щирим і добрим хлопчиною, юнаком, зразком у навчанні та поведінці.” Після закінчення школи пішов навчатись у Дніпропетровську медичну академію. Здобув мирну і потрібну професію лікаря-стоматолога. Почав працювати у приватній стоматологічній клініці. Та мирні плани обірвала війна, і Михайло пішов на фронт. Але мало сказати пішов, він пішов добровольцем, на це здатний не кожен. Чому пішов добровольцем? Тому що ще в школі запам'ятав головне громадянське правило — якщо не я , то хто ж?” На фронті був військовим фельдшером, рятував своїх побратимів на полі бою, у шпиталі і загинув у санітарній машині, у яку влучив снаряд. Це сталося 31 липня 2022 року. Він не зумів захистити своє життя, віддав його заради нас. Саме про таких, як Міша, ще у XIII ст. Іван Котляревський сказав:

 - Любов к отчизні де Герої,
Там сила вража не устоїть.
Там грудь сильніша від гармат.

Він виконав свою місію. А ми завжди будемо пам'ятати про Михайла.

Однокласник Олег Литвинчук. “Війна приносить тільки горе і сльози. І та звістка перевернула все, коли почули, що Міша загинув, однокласник, сусід, друг дитинства. У той момент згадалось усе наше дитинство, юність, молодість, усе, що ми разом пройшли” Міша був фізично здоровий, він дуже любив спорт і міг зібрати чоловік з 50 на вулиці для спортивних розваг. Ще Міша захоплювався хокеєм, правда зими тоді були не такі, як зараз. Бувало навіть, що приходилось розчищати півдня сніг на ковзанці, щоб пограти у хокей. Але коли Міша був у 5 класі, трагічно загинув його батько. З тих пір всі відчули, як Міша змінився. “У той час, коли ми мріяли, як м'яча поганяти, то він думав, де трави корові накосити, хвилювався за своїх молодших сестричок.” Маленький хлопчик став господарем. І разом з тим Міша дуже добре вчився, він ніколи не приходив до школи непідготовленим“ У 1988 році ми, випускники 8 класу, без батьків поїхали вступати в Ківерцівське медичне училище. Коли після невдалої спроби ми повертались додому, то Міша зовсім не був пригніченим. Він казав: “Не вийшло цього разу — вийде наступного”. І йому це вдалося. Міша став хорошим лікарем, лікарем з великої літери. Йому все завжди вдавалося, бо ж був дуже хорошою людиною.

Пам'яті Михайла Дарчича

Проснувся Бихів, день новий село стрічає,
Обнови кожен день господарю несе.
То молодих Господь до шлюбу, вже, вінчає,
А то війна візьме й село засмутить все.

Спекотним липнем, десь під Соледаром,
Де сіль і та розплавилась в вогні,
Михайло Дарчич, медик з Божим даром,
Спасав других й загинув на війні.

Один з вісьмох дітей, що народила мати,
За руку батько у життя його привів,
Навчив, як жити, а освіта – лікувати,
Михайло мріяв, стати лікарем хотів.

Війна. Михайло з першим пострілом на фронті,
Всі двадцять п’ять годин в добі він у бою.
Ще не з’явився сонця край на горизонті -
Воєнний медик вже готовий і в строю.

В бою загинув, куля вибір свій зробила,
Скосила смерті та надщерблена коса.
Дружині рідній серце надвоє розбила,
Пройшла життям глибока чорна полоса.

Меморіальна дошка Дарчичу на школі,
Де юність молодецька вся пройшла,
Вже мав би п’ятдесят, по Божій волі,
Коли б та смерть шалена не знайшла.

Тепер він символ Слави України,
Геройський син у матері й села.
І приклад всім, і спомин для дружини,
Яка у ньому людяність була.                                                                            

Микола Савчук 01.04.23

Низький уклін тобі, Герою, віддавшому життя за нашу вільну українську долю!

Сценарій відкриття меморіальної дошки Михайлу Дарчичу в ліцеї

Хід заходу
(На фоні музики «Плине кача» звучить вірш)

Отримали чергову звістку…. з фронту
Знову загинув…і знову наш земляк…
Сховалось сонце для батьків за горизонтом
Як їм змиритись з втратою?...

Мабуть…ніяк..
Вкладали душу, берегли, навчали…
Щоби віддати в лапи нікому не потрібної війни…
Щоби сьогодні на колінах всі клянчали

Знову прощатись…знову вдягати чорні хустини…

Ведуча 1: Пам’ять…Таке коротке слово. Вона нетлінна і вічна…. Пам’ять! Гірка пам’ять! Вона ніколи не згасне! Пам’ять! Що ти залишила? Пам’ятники, як символ про тих, хто пройшов війну, хто своїми грудьми прикривав рідну землю.

(Учні виносять лампадки, ставлять на стіл)

Учень1.
Запалим вічний ми вогонь скорботи
За тих героїв, що не впали духом.
І не дали країну побороти.
Нехай земля усім їм буде пухом.

Учень2.
Герої наші у безсмертя йдуть
Щоб Україна мирно квітувала
В серцях живих, полеглі оживуть
У обелісках і меморіалах.

Вчитель. Шановні учні та вчителі, поважна громадо, дорогі присутні. Сьогодні ми зібралися з нагоди вшанування пам'яті випускника нашої школи Дарчича Михайла Степановича. Сьогодні в нашій школі відкривається меморіальна дошка, пам’ятний знак, який знову і знову буде нагадувати нам про війну, про загибель людей, про материнське, людське горе.

Мітинг відкриття меморіальної дошки оголошується відкритим

(звучить гімн)

Вчитель. Родина втратила сина, чоловіка, брата. У вирішальний для країни час він без вагань пішов на війну, бо ж знав, що він повинен бути там, повинен рятувати чужі життя. Тільки не знав, що ціною власного!

Ведуча 1. Михайло Дарчич народився 21 листопада 1972 року нашому селі. Виріс у багатодітній сім’ї, де крім нього виховувалось ще семеро дітей. Дуже рано родина втратила батька, і Михайлові, як найстаршому, довелось стати опорою і підтримкою усієї сім'ї.

За роки навчання в школі показав себе старанним, відповідальним і наполегливим учнем. І ця праця дала плоди - в 1990 році закінчив Бихівську середню школу із срібною медаллю. У 1990-1992 роках проходив строкову службу в Естонії.

Ведуча 2. Завжди мріяв стати лікарем і наполегливо йшов до своєї мети. Він пробував поступати у медичні заклади: Луцьк (1988р.), Львів (1990р.), Київ (1993р.). І лише з четвертого разу, у 1994 році, Михайло вступив у Дніпропетровську державну медичну академію. Вдень навчався, а вечорами працював. У 1999 році отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Стоматологія» та здобув кваліфікацію лікаря-стоматолога.Після закінчення вузу працював у Луцьку лікарем-стоматологом.У 2001 році одружився.

Ведуча 1. На другий день повномасштабного вторгнення Росії, 25 лютого, приєднався до лав територіальної оборони міста Луцьк на посаду фельдшера.Пізніше проходив службу в 14 окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого

Ведуча 2. Михайло Дарчич загинув 31 липня 2022 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Соледар Донецької області. Загинув внаслідок ворожого обстрілу, рятуючи життя своїх побратимів. Похований на Алеї почесних поховань на кладовищі у селі Гаразджа.

Ученень.
Герої! Герої! Герої!
І туга, і гордість без меж!
По серцю знов мчить борозною
Черговий солдатський кортеж.

Учень.
«Не я, тоді хто? — кожен каже. —
Хто край від навали спасе?»
І цілому світу докаже:
«Вітчизна нам - понад усе!»

Учень.
І молиться мати й дружина:
«Коли ж люте горе минеться?»
І тужить уся Україна,
І бореться, та не здається.

Учень.
Герої! Герої! Герої!
Найкращі Вкраїни сини!
Цей світ лиш врятують герої,
Герої нової війни!

Ведуча 1. Війна … явище жорстоке, страшне. Поки на землі існує злоба і ненависть, існуватимуть і війни, які наносять бойові рани людям, забирають з життя дітей і близьких. Українцям властива любов до своєї прекрасної Батьківщини. Ця любов споконвіків проявляється в їх готовності захищати свою Вітчизну.

Слово надається директору школи.

Ведуча 2. Гірко, образливо, важко на душі. Йдуть від нас кращі з кращих. Нічим не заповнити ці втрати. Жодними словами не утішити рідних і близьких. І одне лише може пом’якшити гіркоту втрат – наша пам’ять, розуміння, що ця жертва була не марна. Він загинув – в ім’я життя інших, у ім’я спокою і миру на нашій землі.

Вчитель. Ми сьогодні схиляємо голови перед стійкістю матерів, які втратили своїх синів на війні за єдність і цілісність України. Шановна Тетяно Трохимівно,для нас завжди буде прикладом героїзм і мужність вашого сина. Низький Вам уклін і велике спасибі.

Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.

Голубко, не плач.
Так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько

Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває

Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. I люблю Україну

Вона, як і ти, була в мене одна

(Пісня “Над землею тумани”)

Ведуча 1.
Хвилина мовчання – затихли всі кроки,
Скорботи хвилина – громада мовчить.
Ніколи нехай не вертають ті роки,
Щоб димом не вкрилася неба блакить.

Ведуча 2. Вітер війни по душах мете,
Пил від гармат на роки опадає
Годинник життя безупинно іде.
Лише пам'ять, лиш пам'ять, усе пам'ятає.

Вчитель. Схилімо голови перед світлою пам'яттю полеглого героя, пошануймо усіх українців, які віддали життя за самостійність і незалежність України. (Хвилина мовчання)

Учень.
Холодний смуток душу охопив,
Дощем заплакав... Свічка догорає...
Він не дожив, не докохав, не долюбив...
Та праведна душа не помирає...

Учень.
Вона тепер у світлому раю
Вона тепер на небі вже, у Бога
Поліг із честю, воїн у бою
Щоб ближче стала наша Перемога.

Вчитель. Здається, я знаю, якою буде наша Перемога. А вона точно буде. Питання лише часу і ціни. На жаль, уже дуже страшної ціни. Я не знаю, скільки і що нас чекає попереду. Я не знаю, які жахіття нам ще відкриються з кожним звільненим містом і селом. Я не знаю, скільки найкращих людей ще мають загинути, допоки згине росія.

Але я точно знаю, що в день, коли наша Перемога таки прийде, ми всі будемо плакати і мовчати. Мовчати і плакати… І дякувати, дякувати, дякувати. Тим, хто повернеться. І тим, хто навіки янгол.

А поки стоїмо.
Стоїмо що є сил.
Попереду важка зима.
Але наша весна прийде.
І вона буде синьо-жовта
Слава Україні!
Героям Слава!

Мітинг, присвячений відкриттю меморіальної дошки, оголошується закритим.

(Звучить гімн)

Ведуча 2: Дякуємо, що були сьогодні з нами.

Матеріали підготували:

Підготувала Дунець Віра Василівна, вчителька історії ЗЗСО “Бихівський ліцей”