Яценюк Володимир Леонідович

Володимир Яценюк. Вижив у пеклі війни й пішов у засвіти в рідному краї

30 листопада 2022 року селами Будківського старостинського округу Маневицької ТГ пронеслась страшна звістка: не стало ще одного захисника України – Володимира Леонідовича Яценюка. Знову чорна пелена скорботи огорнула нашу Маневиччину, адже кожне втрачене життя Героя – це ще одна болюча рана на серці громади, на серці України.

Народився майбутній Герой 12 квітня 1977р. в м. Ківерці (тоді Ківерцівського району Волинської області). Там пройшли перші роки життя. Після розлучення з чоловіком мати Ольга з двома синами, Володимиром та Ростиславом, переїхала в рідне село Будки тоді ще Маневицького району Волинської області. Тут, у мальовничому поліському селі, промайнули дитинство та юність Володимира. Мати виховувала дітей самотужки, тому дитинство не завжди було безхмарним та безтурботним, бо ж був старшим сином. Тут навчався у місцевій школі, мав багато друзів. “У початкових класах Володимир був дуже старанний, - розповідає Валентина Андріївна Клець, перша вчителька. І зі сльозами на очах додає: - А ще Володька був дуже щирий. Таким залишався і в дорослому житті. Не раз, коли десь зустрічались, називав мене мамою. Казав, що хоч має рідну матір, мене вважає другою мамою”.

Після закінчення Будківської ЗОШ продовжив навчання в Колківському вищому професійному училищі на спеціальності тракторист-машиніст. Далі, у 1995 році, був призваний на строкову службу в Збройні Сили України. Службу проходив у десантно-штурмовому батальйоні в м. Житомир. Демобілізувався зі званням молодший сержант.

Повернувшись додому змужнілим і вже зовсім дорослим, змушений був шукати заробітку далеко від рідної домівки, часто й за кордоном. «Володя був оптимістом, ні на кого не тримав зла. Мав золоті руки, не було такого у будівництві, що би не зро­бив», - кажуть про нього од­носельці. Він, як ніхто, гарно цеглу клав, грубки мурував. Багато часу проводив на за­робітках.

Але всі дороги повертають до батьківського порога. В Будках Володимир знайшов своє кохання, місцеву красуню Оксану, одружився. Хоч сімейне життя не склалося і закінчилось розлученням із дружиною, завжди залишався люблячим батьком для своїх трьох дітей: старшого сина Романа та двох донечок – Анни й Анастасії. Таким і залишиться назавжди в їхній пам’яті.

Після початку повномасштабної війни проти України в березні 2022 року Володимир Леонідович був мобілізований до лав ЗСУ і в складі 110 окремої механізованої бригади військової частини А4007 став на захист своєї держави. Він п’ять місяців перебував на передовій, під обстрілами та штурмами стримуючи во­рога в Донецькій і Луганській областях.

Отримавши повістку, на початку березня батько свідомо пішов на війну. Прощаючись із нами, ще тоді ка­зав, що розуміє, в яке пекло доведеться йому потрапити», - розповідає його донька Анна.

Її тато гідно пройшов свій бойовий шлях на першій лінії оборони біля Лисичанська, Горлівки, Сєвєродонецька та інших населених пунктів, що опинилися на лінії вогню. Якщо була мережа, під час затяжних обстрілів писав їй: «Доню, моліться за мене … » Вона зараз із болем перечитує ті повідомлення. Повноцінно він лише час від часу виходив на зв’язок. Заспо­коював рідних, повторюючи: «Недовго вже залишилося до Перемоги!». Але, видно, на те була воля Господня, щоб він її не дочекався... Вижити йому у пеклі війни й піти у засвіти в рідному краї.

12 квітня на Сході Украї­ни Володимир Леонідович зустрів своє 45-річчя. У цей день він вислав рідним своє єдине воєнне фото (фото 3). Тепер таким він згаду­ватиметься своїм рідним, і таким залишиться навіки у пам’яті своїх земляків, які вдячні йому за те, що пішов боронити Українську державу, пройшовши свій шлях воїна…

Володимир Яценюк тричі отримував контузії. 25 серпня був поранений осколками. Анна згадує, що він перед цим телефонував, говорив, що на 24 серпня, День Незалежності України, вони готуються до посилених во­рожих атак. Але в цей день було більш-менш спокійно, а наступного рашисти вдарили страшними обстрілами, від­тоді її батько перебував на лікуванні в госпіталях Дніпра, Луцька, а потім проходив ре­абілітацію на Маневиччині. Контузії давалися взнаки й заважали йому повернутися до нормального життя.

30 листопада 2022 р. Володимира не стало. Невимовним бо­лем стала раптова смерть воїна для старенької й хворої мами Ольги Сидорівни, яка само­тужки виховала двох синів і до останнього свого подиху змушена буде оплакувати рідну кровинку.

Проводжали в останню путь Володимира Яценюка із військовими почестями усією будківською округою, всте­ливши дорогу оберемками пізніх хризантем. Висловили співчуття і слова підтримки рідним новоспочилого на­чальник Першого відділу (смт Маневичі) Камінь-Каширського РТЦК та СП Олександр Плужнік, Маневицький се­лищний голова Олександр Гаврилюк, священнослужи­телі Микола та Іван Шкабури. Поховали Героя на кладовищі с. Будки. Нехай прийме Господь його душу в свою Небесну оби­тель й втішить у горі родину Героя.

Матеріали підготували:

Яценюк Анастасія, учениця 8 класу Будківського ліцею Маневицької селищної ради Волинської області

Михайловська Тетяна Вікторівна, вчитель української мови та літератури Будківського ліцею Маневицької селищної ради Волинської області