Кліментович Артур

Молоде життя, обпалене війною – Артур Кліментович

Ще зранку 8 травня 2023 р. в Сенкевичівці ніхто і не сподівався, що вже через кілька годин всіх розтривожить звістка: Артур Кліментович загинув! Господи, знову 200? Адже Артур став уже 5 воїном, якого втратило у цій війні село. А незабаром і замітка у фейсбуці зʼявилася: «Війна забирає найкращих»…

6 травня 2023 р. поблизу с. Спірне Донецької обл. загинув наш односельчанин Кліментович Артур Кімович. Через 2 місяці йому виповнилося б 48 років.

Він був справжнім патріотом. Уже 28 лютого 2022 року Артур відправився у військомат і став на захист України. Був бійцем 14 бригади оперативного призначення «Червона калина». Загинув , захищаючи рідну землю. «Позиції утримали», - сказав по телефону командир його дружині. Тепер з небес він Ангелом боронить Україну.

Слава героям і вічна пам'ять!

Кліментович Артур Кімович народився 17 липня 1975 р. в м. Харків. Незабаром його мама повернулася на Волинь, і все його подальше життя пов'язане саме з Сенкевичівкою тодішнього Горохівського району.

Piс, як і всі хлопчаки 80-тих, активним, швидким на вигадки, спортивним. Адже ні гаджетів, ні інтернету не було, то діти розважали себе іграми, що передавалися від покоління до покоління: «хованки», «коц», «шпак», «прапор», влітку обов'язково футбол а взимку – хокей. І не обов'язково, щоб було футбольне поле чи льодова арена , достатньо галявини, імпровізованих воріт чи замерзлої великої калюжі.

Артур ріс у великій родині, і одним із кращих його друзів до самої смерті залишався двоюрідний брат Ігор Чамов. Вони були однолітками. А ще поряд весела компанія сусідських хлопчаків. Тому на тихій вулиці Будки, де жив майбутній Герой, вечорами стояв веселий гамір. Артур ніколи не ображав слабших за себе, хоча сам був міцним та спритним. Можливо, ще й тому, що його бабуся Кліментович Надія Феодосіївна була вчителькою молодших класів. Тож брати намагалися виконувати бабусині настанови бути чемними.

Про шкільні роки Артура згадує його класний керівник Бишовець Валентина Петрівна: «Він не був відмінником, але був чесним і працьовитим підлітком. І вже тоді була помітна його любов до техніки. У школі хлопці - старшокласники вивчали автосправу, і Артуру це давалось досить легко. А ще юнак займався спортом і неодноразово захищав честь школи на спортивних змаганнях»[3].

У 1992 році Артур Кліментович закінчив школу і вивчився у Горохівській ДЮСШ на водія.

У листопаді 1993 р. був призваний на строкову службу до лав ЗСУ. Після повернення з армії працював у Сенкевичівському лісництві (2000 р.), на Луцькому картонно-рубероїдовому комбінаті (2001-2005 р.).

І ось настав листопад 2004 року. Масові фальсифікації виборів президента викликали акції протесту, особливо на заході України.

У Київ, на Майдан Незалежності, почали з’їжджатись тисячі і тисячі людей, щоб захистити свободу і справедливість.

Намети, мітинги, мирні виступи молоді.

Бронетехніка, міліція, погрози. Ні холодний вітер і сніг, ні провокації і покарання не могли розігнати мітингарів, серед яких був і Артур Кліментович .

Згодом ці події назвуть «помаранчевою революцією» і Революцією Гідності.

З 2005 р. Артур працював на ВАТ «Волинь-бакалія», будував магазини мережі Во-Пак по Західному регіону України.

3 2014 по 2017 р. працював в охоронній структурі, їздив на роботу за кордон.

Він був хорошим господарем. Не боявся ніякої роботи, а особливо любив працювати на землі і саджати дерева. Біля їхньої з дружиною хати - чудовий яблуневий сад і дивовижний персиковий. А ще мріяли вони посадити виноград.

Артур був завжди зайнятий роботою. А що вже техніку любив! То на тракторі кудись спішить, то косаркою порядки наводить, то бензопилою деркоче. Немов на крилах, завжди летів додому. Мовчазний, але щирий і добрий. Рішучий і впевнений у собі. Ніколи не відмовляв у допомозі.

У Артура були свої захоплення: колекціонував моделі автомобілів, мав їх біля 700. Також любив страйкбол. Це військово - тактична гра, яка максимально наближена до реальних бойових дій. Відмінною рисою гри є чесність, бо гравець сам повідомляє про влучення в себе кулькою.

Коли розпочались події 24 лютого 2022 р., Артур зразу ж пішов добровольцем. 28 лютого зарахований на службу до лав НГУ, проходив службу у в/ч 1141, згодом переведений у в/ч 3028, бригада «Червона калина».

6 травня під час ворожої атаки біля села Спірне Донецької області загинув разом з багатьма побратимами.

Близький шкільний товариш Артура Шевчук Сергій, не приховуючи сліз, сказав: «Я втратив найкращого друга. Він завжди був готовий прийти на допомогу і підставити своє плече»[4].

Високо над деревами у дворі Кліментовичів на щоглах майорять два прапори - жовто-блакитний і червоно-чорний. З'явилися вони у 2014 році і видніються здалеку. Тріпочуть, сердяться, а, може, прощаються з своїм господарем.

І пес Гектор сумно поглядає на ворота, чи не з’явиться, бува, той, хто дуже любив його, бігав з ним і вчив нехитрої собачої науки.

А дружина Ольга сумно зітхає, стримуючи плач : «Ти був особливим, був справжнім чоловіком».

Для нас він назавжди залишиться Героєм, бо віддав своє життя за свободу України. Вічна пам’ять. Герої не вмирають!

ВІРШ «ПАМ’ЯТІ ГЕРОЯ»

Залишилась кохана дружина,
Залишилась немічна мати,
Залишились брати і побратими,
Залишилась батьківська хата…

Залишилась доглянута техніка,
Залишились поля, городи,
Залишились персики та яблуні,
Залишилась сільська робота.

Залишився старий пес,
Залишились мрії й плани.
Залишилась триклята війна...
Та тебе вже нема з нами.